В дитинстві я не любив ветеранів ВВВ. Вони мене дратували. Я не маю на увазі свого діда, якого я любив і поважав, а тих, які завжди трусили "корочками", вимагаючи все найкраще й першочергове собі, які з багровими пиками та налитими кров’ю та ненавистю очима при кожній нагоді вимагали від нас любові і шани до них, які тицяли свої  душевні культі в обличчя дітлахам і волали: "Вот чем я заплатил, чтобы вы, сучонки, могли баланду жрать!"
 
Мабуть, я був мрійливим хлопчиком-ідеалістом з тендітною психікою і загартованою волею, якої вистачало на нелюбов. Вони, ветерани, настільки не відповідали уявленням "книжкового хлопчика" про тих безкорисливих героїв-визволителів, які блукали телеекранами та сторінками книжок, але ніяк не могли доблукати до міста, де я жив, і втілитися у тих незлічених ветеранів, з якими я зіштовхувався на кожному кроці. Я намагався, але не міг уявити, що ці люди спроможні були рятувати когось чи щось, крім своїх шлунків та привілеїв. Картав себе, але не міг. Дитяче світосприйняття більш загострене, але й більш щире. Діти більш прискіпливі до комфортних для дорослих догм.
 
Я чомусь вважав, що людина яка пережила таку трагедію, такий біль, таке очищення не може бути злою, дріб’язковою, жадібною, корисливою, нахабним грубіяном. Не може відчувати зневагу до тих, кого врятував. Що всю решту свого життя  така людина буде намагатися бути гідним свого подвигу. Принаймні, намагатися відповідати, створеному ним же самим на зустрічах з піонерами, образу воїна-визволителя.
 
Звичайно, в дитинстві я плакав коли дивився фільми про війну, читав книжки про війну, слухав пісні про війну але чомусь не відчував піднесення, коли бачив як догідливо тиснуться біля трибуни з керівництвом ветерани. Вони намагалися стати напівбогами для нас. Для них же богами було "начальство".
 
Офіцери, ветерани війни проти Наполеона, пройшовши крізь горнило війни, змінилися. Набули гордості і самоповаги. Вони забажали свободи собі і своєму народу. Ветерани ВВВ не змінилися, вони продовжували підтримувати людожерський режим, ставши його ідеологічною опорою. Вони - ветерани, але вони не герої.
 
Вони були і є коліщатком тієї брехливої ганебної імперії, яка сама себе перемогла. Але спочатку вона зруйнувала мізки своїх громадян, зробивши їх рабами, які повинні були думати та  відчувати тільки в межах дозволенного, гладіаторами, які вітали своїх хазяїв перед смертю, даруючи своє життя їм на потіху.
 
Радянський дракон тягає свої хвости-потяги по нашій території і нашим душам. Ми сором’язливо ховаємо очі, мовляв , дайте їм дожити, забуваючи, що у рептилій замість старих хвостів відростають нові. Вони проростають через душі наших дітей, отруюючи їх своєю людожерською ідеологією. Ганебну історію не треба забувати, але з неї  не треба робити культ. Краще соромитися, аніж роздмухувати заспокійливу брехню.
 
І якби теперішнє "начальство" не старалося довести північному сусіду наше суцільне громадське захоплення його ідеєю святкування та вшанування - ну, не викликається ані повага, ані піднесення примусово. І про це слід пам’ятати "об’єднувачам двох берегів", якщо вони таки "об’єднувачі", а не "роз’єднувачі". Белфаст із традицією "оранжистських парадів" нікому в нашому суспільстві не потрібен.
 
Кожен шляхетний лицар вклонявся переможеному гідному супротивнику.
 
Моя пошана переможеним, але нескореним.