Для метафізики свободи логіки завше не вистачатиме. Але не це мене бентежить. Зрештою, однією метафізикою більше чи менше, це нічого не змінить. Системотехніків ніколи не бракує. Здається, християнська віра це добре розуміє, тому й тримається міцно за свою догматику. Все якась тверда опора, незмінна (коли зміни не можна навіть помислити) точка буття. Буття з вірою. Або лише єдина віра, або жодної. Бо множинність через розщеплення вір заперечує можливість віри. Дійти до цього усвідомлення – й заспокоїтися в нім. Сила – в незмінності.
 
Думка Ніцше про те, що істина лише видимість, множинне тлумачення тлумачень, що за ітераціями тлумачень жодної абсолютної чи просто іншої істини немає… Ось де починається проблема розуму, що стає на цю позицію. Прийняти становлення видимостей – і залишитися розумом. Бути розумом-творцем, творити світ за допомогою нескінченних вкладених інтерпретацій. Ні на чім не зупинятися, рухатися в тлумаченнях і тому, що відсутня опора, і тому, що світ потребує творення. (За нами спалені не лише мости – вже немає й тих міст, які ми покинули.) Й тому, що людиною є той, хто, знаючи про шалену небезпеку, не відмовляється від творення світу. Якщо людина є саме тим, хто повинен довести себе самого, то чим ще може бути таке доведення? Ця думка важка , бо робить тебе легкішим за пір’їнку. Ти вже ширяєш над світом, над власним творінням, над прірвою безмежних можливостей. І безодня манить тебе: Стрибай! Ось твоя межа, людино! Здається, тільки крок відділяє тебе від розуміння себе самого й сенсу буття. Але цей крок на межі. Це стрибок у безодню. Звідти ніхто не повернеться, щоб дати звіт. Жити на межі (бути людиною) майже напевно не можна.
 
І ще одне. Прагнучи сингулярності ось-буття, становлячись вільнішим, я незворотньо змінююсь потай від себе. Вільніший ніж вчора, я вже не той, кого знав або вдавав, що знаю. Перший, хто зазнає моєї інтерпретації, це я сам. Нескінченна послідовність вкладених інтерпретацій мене самого розгортає в зворотнім напрямку, в минуле. Нас стає багато. Це навіть не послідовність самоінтерпретацій, бо кожна наступна здійснена вже не мною самим, яким я був до того. Нас стає багато не тотожніх, а достатньо різних. Лячно чужих. Тобто інших щодо мене, хто пише це речення. А хто це пише? (Нам варто нарешті зібратися разом і з’ясувати.)
 
Отже, сенсом мого існування є з’ясування сенсу буття. А якщо й сам сенс буття присутній настільки ж, наскільки я цікавлюся його існуванням? І цей суб’єкт у процесі доведення сенсу буття (тобто, в самодоведенні !) до того ж увесь час змінюється, зазнає послідовності інтерпретацій, несамототожний щомиті… А його (цього суб’єкта) підсумком є тільки скінченність життя на землі, й смерть встановлює інтегральну й остаточну самототожність. Тобто сенсом моєї смерті є лише встановлення факту: моє самодоведення відбулося чи ні. Проблема особистого безсмертя відтак отримує екзистенціальний присуд як беззмістовна несамототожність.
 
Значить, безсмертя в будь-якій формі відкидаємо як ідею неплідну. Просто життя набуває вигляду дистанції, експедиції, авантюрного проекту, опис якого разом з кінцевою метою втрачено за недоглядом. Мабуть, новонарожденому властиво в певному сенсі володіти цією метою, але нема достатнього інструменту для усвідомлення цього володіння. Поза лоном матері його поступово наздоганяє і підкорює свідомість, яка дарує вміння мислити логічно, але стирає пам’ять про план особистого життєвого проекту. Парадоксальним чином цей втрачений план на протязі життєвого шляху до могили не віднаходиться як щось загублене, а твориться мисленням-інтерпретацією і набуває цілісності лише в момент наступлення смерті.
 
Тут мене зовсім не цікавить, як виглядатиме моє життя з погляду інших. Я уявляю себе сам. І те, що мені належить у певний момент померти, є глибоко інтимним переживанням цього уявлення. Якщо дати спокій афектам, то залишається виключно онтологічний зміст ясності уявлення. Означений зміст покладаю проміжним фінішем у досягненні остаточної самототожності.