Цю історію мені розказала одна літня жіночка, яка народилася ще до війни. Влітку 1941 року, коли в їхнє село прийшли німці, ій виповнилося п’ять років і вона  була тоді звичайною маленькою дівчинкою. Біля села німці влаштували концтабір для наших військовополонених. Вранці, коли їх гнали на роботу через село, вони кидали під паркани невеличкі полотняні торбинки. Малеча збирала їх і відносила до матерів, а ті клали туди, що в кого було-хліб, сало, яблука, яйця, варену картоплю. Ввечері, коли полонених гнали в табір, діти роздавали їм ці торбинки з їжею, тому що дорослих охорона до колони  дорослих не підпускала і одразу починала стріляти.
 
Та якось вночі на табір напали партизани. Вони перебили охорону та визволили полонених. Вірніше, визволили тільки тих, хто ще мав здоров’я та зміг піти з партизанами. А ті, хто його вже не мав-зосталися. А вранці прибув есесівський каральний загін і розстріляв багатьох з тих, що зостались. А заодно й місцевих поліцаїв, вочевидь підозрюючи їх в зв’язках з партизанами. Тих же, кого не розстріляли, змусили ховати вбитих. Змучені люди  вирили за селом велику яму, зносили туди трупи і закопували їх. Охороняли їх два есесівці з вівчарками. Коли вони верталися в табір, дівчинка вийшла з невеличкою корзинкою з вареною картоплею і стала роздавати її солдатам. Вона вже майже все роздала, коли один з есесівців це помітив і спустив на неї вівчарку. Дівчинка кинулася бігти і, скоріше за все, встигла б втекти, бо до дверей хати, де стояла і кричала її мати, зоставалося метрів з п’ять, але об щось перечепилася і впала. В ту ж мить їй на плечі стрибнула вівчарка, сильними лапами перевернула  на спину, але, замість того, щоб вкусити, раптом почала лизати  обличчя. Дівчинка підвелася і притислася до матері, а вівчарка сіла коло них. В цей час  підбіг есесівець, дав з автомата чергу вгору і щось сказав собаці. Проте та його не послухала і навіть почала тихо гарчати. Тоді німець направив автомата на матір з дівчинкою і знову щось наказав собаці, на цей раз вже голосніше. Але та знову не послухалась свого хазяїна, а навпаки, сіла ближче до дівчинки, наче намагаючись закрити її своїм тілом, і загарчала ще голосніше. Тоді есесівець якось знітився, опустив автомат, знову щось сказав, уже зовсім тихо, повернувся і пішов назад до колони. За ним побігла й вівчарка, низько опустивши голову.
Отака-от історія.