Історію цю мені розповіла моя мати, а їй, в свою чергу, розповіла її бабуся, тобто моя прабабка. Було це в 1933 році, під час Великого Голоду. Працювала вона тоді на продуктовій базі «Торгсіну», що знаходилася в лісі біля їхнього села.  Щоб пояснити, що таке «Торгсін», треба повернутися трохи назад, в 1917 рік, коли владу в колишній Російській імперії захопили більшовики. Вони називали себе пролетаріями, хоча до робочого класу мали таке саме відношення, як українська Верховна Рада-до українського народу. Частина з них приїхала з Швейцарії за гроші німецького Генштабу з одним із вождів- Володимиром Леніним. Інші,  з другим вождем- Лейбою Троцьким,  припливли на пароплаві з Нью-Йорка за гроші банкіра Ротшильда. Більшість з них навіть не знали російської мови, зате добре розумілися на золоті та коштовностях. Тому майже всі вони стали комісарами і почали встановлювати так звану «диктатуру пролетаріату», тобто грабувати та розстрілювати. Навіть гасло таке придумали «Грабь награблєнноє!»  
 
Спочатку грабували «буржуїв»- банкірів, купців та промисловців, далі священників та чиновників, потім дійшла черга і до «гнилої» інтелігенції, робітників та селян. А треба сказати, що українські селяни завжди були працьовитими ти заможними, тому золото й коштовності в них водились. Спочатку діло пішло легко-знімали золоте покриття з ікон, з пальців здирали обручки, з вух-сережки, з шиї- намисто. Проте товариші комісари забули про одну річ- що українців споконвіку грабували всі, кому не ліньки- монголо-татари, поляки, жиди-арендатори, москалі. Тому українці до цього вже звикли і навчилися як захищатися від грабіжників, так і ховати нажите добро. Його ховали так, щоб жоден комісар не міг знайти, тим більше, що  поряд з добром частенько закопували й комісарів. Тому після громадянської війни у клятих хохлів зоставалося ще багато золота, яке не давало спокою багатьом в Києві та Москві.
 
І от комусь з комісарів, які тоді вже стали наркомами, чи то в Москві, чи  то в Києві, прийшла в голову геніальна ідея. А навіщо шукати, коли можна зробити так, щоб ці вперті селюки самі принесли все, що заховали? Треба тільки забрати в них те, без чого не проживеш, а тоді обміняти його на золото та діаманти. Воду та повітря забрати було проблематично, тому вирішили забрати їжу і влаштувати невеличкий голодомор. Тим більш, що потім все можна було списати на колективізацію, неврожай та особисто на Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Як воно, до речі, пізніше й сталося. З Москви керував цим генделем Лазар Мойсеєвич  Каганович, а на Україні по лінії армії-Іона Якір, командуючий Київським військовим округом, по лінії ГПУ- Сєва Балицький, а по лінії партії- Мендель Хатаєвич. Селянам були спущені зверху такі плани хлібозаготівель, які виконати було неможливо. У людей забирали останнє і в селах почався голод. Тоді й з’явилися по селах та містечках продуктові магазини, в яких  валюту і золото   міняли на хліб, борошно, крупи та інші продукти. Називалися вони «Торгсіни», що розшифровувалось як «торговля с іностранцамі». Здавалося б, до чого тут іноземці? Невже японський дипломат чи американський журналіст поїдуть в якусь Яблунівку чи Яреськи, щоб за валюту купити там буханець хліба чи кільце ковбаси? Але справа в тому, що  більшовики завжди говорили одне, а робили зовсім інше. Тому й магазини так назвали, щоб весь світ знав, що ніякого голоду в нас немає, а магазини  відкрили  виключно для іноземців, мало що цим клятим буржуям в голову збреде? Зрозуміло, що ніяких іноземців там і близько не було, а були тільки голодні селяни, які за шматок хліба віддавали цінності, що їх предки збирали віками.
 
Постачалися  «Торгсіни» зі спеціальних продуктових баз, на одній з яких і працювала моя прабабка. База була огороджена високим парканом і добре охоронялась. Торгували в «Торгсінах» виключно євреї. Жили вони на таких от базах, вранці з продуктами роз’їзджалися по своїх магазинах, а ввечері верталися і здавали виручку. Чому тільки євреї- я не знаю, у всякому разі ні росіян, ні українців моя прабабка там не бачила, так само, як і киргизів, якутів, узбеків чи, не вночі буде сказано, негрів. Сам я особисто пояснити такий феномен не можу, нехай розбираються історики. Правда, моя прабабка називала їх жидами, але я, з міркувань сьогоднішньої політкоректності, буду звати  їх євреями. Їжу вони самі собі не готували-чи то не вміли, чи за роботою не було коли, тому куховарили для них моя прабабка та її сусідка. Платити їм нічого не платили, годували раз на день, зате дозволяли брати додому недоїдки зі столів та картопляні лушпайки.
І от якось мою прабабусю позвав до себе найголовніший єврей-начальник.
-Ето правда, что ти бєрьош домой картофєльниє очісткі?- запитав він її.
-Правда-відповіла вона.
-А ну, покажі мнє, как ти чістіш картошку.
Прабабка показала. А треба сказати, що чистила вона дуже тоненько, далася взнаки багаторічна селянська звичка до економії.
-Ладно, -сказав тоді головний єврей,- іді работай. А то твоя сосєдка чістіла очєнь толсто, поетому я єйо уволіл.
І тут моя прабабка згадала, як бачила перед воротами бази плачучу сусідку, і не встигла запитати, що трапилось. Що сталося потім з сусідкою та її сім’єю- я не знаю, моя мати запитати не здогадалася, а тепер вже нема в кого. Може вижила, а може й ні.
 
У моєї ж прабабки вижили всі-вона, чоловік, троє синів і двоє дочок. Проте  щастя було недовгим- перед війною помер її чоловік, а в війну загинули всі сини, захищаючи від фашистів в тому числі й тих, хто торгував в «Торгсінах». Під час окупації від пологів померла її молодша дочка разом з новонародженою онукою, бо «культурні» та «цивілізовані» німці закрили всі лікарні та пологові будинки. Вижила тільки старша дочка- мати моєї матері. Після війни моя прабабка держала корову і врятувала від голодної смерті п’ятьох сусідських дітей, батьки яких загинули, а держава та люди про них забули. Шкода тільки, що такі люди, як вона, схоже, вже в минулому, а нині « найбільшим українцем» вважає себе колгоспний жлоб, вкравший гроші у дітей, хворих на рак.
 
І  мені чомусь завжди згадується ця історія , коли чую заклики різних «інтернаціоналістів» до українців покаятися перед євреями за Бабин Яр або перед поляками за Волинь. І іноді стає якось не по собі , коли розумієш, що життя твоєї матері, твоє і твоїх дітей залежало, по суті, від двох дрібниць- наявності біля села продуктової бази «Торгсіну» та вміння прабабки тонко чистити картоплю…