Я ніколи не думала, що у мене так плакатиме душа за загиблими поляками. Ще не пройшло й тижня з того страшного дня, а трагедія вже потрапила в розділ статистики, вже почала припадати порохом історії.
Мені давить сум за загиблими. Хай мене вибачать Гонта з Залізняком, хай мене вибачить давня історія Гайдамаччини – СЛАВА УКРАЇНІ ! - але моє серце крає жаль за тим маленьким чоловічком – Лехом Качинським. За тим Великим Ідеалістом і Патріотом Великої Ржечі Посполитої, який полетів у пастку до звіра, знаючи, що то є звір, але не знаючи до кінця – який той звір є підступний, мстивий, облудний та кровожерний. «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй».
Те «чудіще» за все помстилося Леху - за Грузію, за підтримку України, за США, за те, що маленький Лех не побоявся НЕ БОЯТИСЯ «чудіща». Те «чудіще» вижидало слушного моменту і нарешті вискочило «з туману». Туманного, напрочуд туманного туману. З того газового туману, яким обкурилася «цивилизованная демократическая Европа» .
«Почему польские патриоты не легли в Варшаве поперек взлетной полосы? Да если бы я знала про этот рейс, я бы бросилась в ноги польскому послу и заклинала его позвонить и предупредить. Вот до чего доводят игры в "перезагрузку". Лететь в тыл врага, в руки врага, на милость врага...» - це слова Валерії Новодворської, яку я безкінечно поважаю. Яка дає мені привід пишатися тим, що і в моїх жилах тече кров старовинного народу Ізраілевого.
Вона, розумна Новодворська, розуміє душею правду. Цю правду не розуміє, не відчуває хіба що... А втім, від того мені не легше... Я плачу від жалю до тих, кого ще недавно звисока називала «пшеками», до кого відчувала не дуже теплі почуття. Але ті поляки виявилися більшими патріотами України, ніж багато українців..
 
Послухайте полонез Огінського і ви зрозумієте, як поляк любить свою вітчизну - ніжно, сильно, шляхетно...
 

http://www.youtube.com/watch?v=pXRquHDx9v4&feature=related
 
Ірина