…Скільки їх на моїй пам’яти -  цих виходів у ніщо, коли позаду тебе палають не лише мости, а згоряє цілий попередній світ. Коли все своє уносиш із собою, себе не обтяжуючи жодною вагою. Коли лише чіпка пам’ять за дуже великого бажання щось могла б залишити та винести якусь дрібку доробку духу з минулого життя…Тут справедливо заперечувати навіть цільність та тяглість у єдності будь-якого вигаданого життя, зв’язаного чимось спільним. Увійшовши в дім містера Нота, не можна з нього вийти тим самим. Вийти взагалі не можна. Виходиш не ти. Завше виходить Уот. Що? Це, між іншим, завше тільки запитання. Тепер час шукати відповіді. Котрі будуть лише інтерпретаціями. Чиїми? Напевно не моїми, бо саме я нічого не шукаю…
 

      ... Нічний темний часе, відданий друже! Мабуть, ти все, що в мене залишилось. Ти більший за дружбу, навіть за кохання. Ти завше поруч, і ти мовчиш. Ти вічно відкрита можливість життя, яку обіцяє світанок. Але й смерть даруєш також ти. В тобі проживаються мить за миттю. Перед тобою стою повсякчас оголений і нелукавий. В тобі терпіння болю. Більш того, часто ти сам біль. Ти сироватка правди, яка заперечує брехні та жалість до самого себе. Ти породілля сингулярності, але й її могильник. Тільки ти один не дозволяєш мені зупинитися, спонукаєш продовжувати. Вірно, я не все ще сказав. Від продовження не втекти. Я продовжуватиму, не кажи ти Бекет…
 

… Що, як одного разу, вві сні чи наяву, доля закине тебе до залу суду, вельми химерного суду. Де слухається справа про вину чи невинність когось або чогось. Суть справи становить певний факт чи те, що зазвичай вважають фактом, не вдаючись у дефініції фактичності. Тут буцім все, як у справжньому суді: позивач-обвинувач, відповідач-підсудний, свідки, експерти, суддя, присяжні. Є й норми права, й чітка процедура ведення засідання. Мабуть присутня й публіка. Змагаючись за всіма правилами, сторони шикують аргументи, заперечення й докази. Шляхом правдоподібних міркуваннь, логічного виснування, співставлення та аналогії суд доводить вину чи невинність, відтворюючи хід та результат здійснення факту. Вирок суду містить вердикт: все саме так було і є. Правосуддя здійснилось! Так зазвичай уявляють люди перемогу правосуддя.
 
      Але придивимось пильніше до цього химерного суду. Де починається і чим завершується конкретний “злочин”-факт - невідомо. Неписане те право, не складений той закон. У мороці не вгледіти постаті судді, та й чи є в цім залі присяжні? Позивач із відповідачем у дивний спосіб, як у повільному танку, почережно міняються місцями. Щодо змагання, то його тут аж забагато! Замість публікі наявна публічність. І ходить зовсім не про правосуддя… “Все саме так було й є” – цей вердикт голосить: ось істина! Чому ж це саме істина, а не хиба, не марення? Бо правдоподібно, “аподиктично очевидно”, що результат розмірковувань, тобто тлумачень доказів, співпав із фактом. Факт витлумачений, буття інтерпретоване, миттєвих критеріїв очевидності дотримано. Але ось наспіла й апеляція, тобто повторний судовий розгляд вже не первинного факту, а первинного його тлумачення. І наступна інтерпретація інтерпретації піднесе очевидність істини на наступний рівень аподиктичності. Із поваги до релігійних почуттів людства мабуть не варто уявляти віртуального суддю Богом, бо саме він не потребує доведення “істини”.
 
     Чи не вигукнеш ти з розпачем чи огидою: “Та хіба ця істина чогось варта!? Чи вартує таке пізнання  життя, що минає незворотньо? Розуме мій, чому не даси мені спокійно померти в неістині! Вже доста цього болю!!!”  А ще треба бути впевненим, що спонукає нас до пошуку істини щось істотніше, не кажи щось шляхетніше і величніше, ніж брутальна потреба пристосування людського виду до умов існування, тобто біологічного виживання. Невпевненість у справді “високому” походженні цього батога пізнання завдає ще гіршого болю: ану як ти навіть не упосліджений погонич мулів, а сам уярмлений мул!? Отже, не виключено, що саме вразливість людської природи та ганебна смертенність є поодинокою причиною нашої закоханості в істинах…