От кажуть, гарно там, де нас нема. Брехня це все, шановні, чьос і провокація! Чи замислювались ви хоч одного разу, як там живеться неграм у Бразилії? В країні, де багато не тільки диких обізян, а й практично одомашнених афробразильянців, а ще пекучого сонця та такого ж піску. І більш нічого!
 
         Тільки уявіть собі, як розпечене тропічне сонце обпалює кучеряві бразильські голови, а гарячий, як сковородка, пісок смажить багатостраждальні бразильські п’ятки. А їм же, бідолагам, нікуди подітись з цього клятого пляжу, роботи ж нема! Та й хто там взагалі робить, у тій Бразилії!?  Отже, хочеш не хочеш, а будеш скакати та кувиркатися немов та мавпа, тим більше що мавпи тут же, поруч, так що вчитися є у кого.
 
         Таким чином, якщо ви бажаєте виростити з бразильця акробата чи марафонця, можна просто тупо ганяти його по пляжу. Якщо ж одного разу кинути йому м’ячика чи хоча б кокоса, можна розраховувати на те, що ви знайшли чергового Пеле. Їх там куди ні плюнь.          
 
         На це й розраховував ще один великий українець, президент футбольного „Шахтаря” з Вапнярки Манат Рахметов, да ніспошле йому Аллах Кубок яких там небудь чемпіонів.  Справа у тім, що в його клубі, щоб виправдати назву та не платити зайвих податків, роками, десятиліттями грали  лише шахтарі. Народ це непростий, не звиклий до сонячного світла та зеленої травки, тому вони при першій же нагоді тікали з футбольного поля у свої темні стволи та лави з однією мрією: „Дайош странє вапна!”. Ну й випити, звісно. Якщо ж з допомогою сльозоточивого газу, матюків та горілки таки вдавалося виманити їх на стадіон, м’яч лякався їх, чорних та страшних, наче живий, і відлітав від них, як від колоди. Куди зручніше виходило у них з відбійними молотками, але недолугі чиновники ФІФА категорично відмітали всі прохання пана Маната внести відповідні зміни у футбольні правила. Хоча бабки брали, падлюки!
 
           Вперше опинившись в Бразилії на пляжі (а більше, як ви вже знаєте, там нічого і нема), пан Манат був шокований. „Невже наші? – здивувався він, побачивши сотні чорних хвігур, ганяючих по піску в „дир-дир”. А-а, мабуть пробурили Землю наскрізь та вилізли погрітись”. Але, придивившись оком спеціаліста до техніки володіння кокосом, наш президент (а чим шайтан в майбутньому не шуткує) допетрав, що ні, не наші. А навіть чорніше й страшніше!
 
            -  А шо, хлопці, у вас рабства ще не відмінили? – спитав він у першого попавшогося дона Педро чи, там, Брандао, жонглювавшого потертим кокосом.
 
            - А шо? – відповів той, з чого пан Манат зрозумів, що жиди у Бразилії теж є.
 
            - То я б купив собі декілька рабів, - зізнався пан Манат. - Ну, так,  дві-три футбольні команди. От тебе б купив. У тебе так смішно з цією байдою виходить.    
 
            - Відмінили, відмінили рабство кляті демократи! Тепер ващє їсти нічого, одними наркотиками тримаємось, - загомоніли сорок тисяч дітей, оточивши пана Маната і шмонаючи по його кишенях. – Дядя, дай мільярд.
 
            - У мене нема, - збрехав пан Манат, бо на всіх же не напасешся мільярдів. Хто ж тоді буде підіймати Україну з колін? А з рака? – А давайте, - запропонував пан Манат, - я прикуплю оцих ваших клоунів з кокосами по якійсь дурній ціні, а ви у них потім своє і відберете.
 
            - А скільки дасте? – одразу зацікавились двісті мільйонів бразильців. – По п’ять доларів дасте? Не хвилюйтесь, це за команду! А то ми і за три долари готові їх віддать, аби не годувать таких бовдурів.
 
            - Даю по п’ять лимонів. За кожного! – уточнив пан Манат, да перейменуй Аллах Вапнярку в Рахметовку. Бо дуже він був остроумний.      
 
            - Шо?  Та на чорта нам твої лимони, коли ми свої кокоси не знаємо, куди дівать!? – образились неосвічені у пріоритетах зовнішньої торгівлі негри. – Ладно, віддаємо за долар! Всю футбольну лігу Бразилії! Тільки четверту, перші три ми вже англійцям впарили. Дорого, за десять фунтів.
 
             - Схаменіться, йолопи! Цей щедрий пан дає нам по п’ять мільйонів доларів за кожного з цих дармоїдів! Всі на коліна, падонкі! – заволав місцевий міністр іностранних дєл, який бував у нас з офіційним візитом і навчився українському мєнталітєту, брати отката та пити горілку. – Це треба негайно обмить!
 
              Що тут же і зробили, таким чином уклавши контракт на оптову поставку дармоїдів до Вапнярки. Що важливо, без НДС. Потім щедрий пан Манат дістав з одного салохванового пакету сорок пляшок горілки „Біленька” (бо дуже хороша горілка і не треба платити більше), а з другого – сто мільйонів баксів (чи може сто двадцять, хто там їх рахував), і влаштували презентацію. Треба сказати, що пан Манат ніколи не звертав уваги на всякі древні приказки типа „тенге маната береже”*, бо у роботі завжди полягався не на застарілі забобони, а на надійну кришу. Ну а потім заштовхали всіх дармоїдів у трюма, накидали їм туди кокосів, щоб було чим тренуватись та щоб з голоду не передохли, і потягли баржу до Вапнярки.
 
              Ось так вельмишановний пан Манат, даруй йому Аллах довгі роки і ще багато повних салохванових пакетів, зробив свій неоцінимий внесок в укріплення нерушимої українсько-бразильської дружби. А у нас, окрім власних майстрів шкіряного м’яча, з’явились... та, в принципі, такі ж, тільки ще дорожче та нагліше, кокос їм в ср... срєдоточіє всіх їх талантів.
 
               *Копійка рупь береже”  – в перекладі Національного банку України