Кельти з'явилися несподівано. Не те, щоб ми нікого в той вечір не чекали, строк у Хижках усі відмотали чималенький, у когось закінчилася lavAzza, в когось - campari, а у декого і gitanes. То ж повернення професора із Києва всі дожидалися з нетерпінням. Особливо цінителі житану. Уже й меланхолійні хижчанські корови порозбрідалися по хлівах і  підгулялий соловейко в гаю свиснув, уже і сутінки почали витягати із закапелка чорне покривало ночі, а Германа все не було. Аж нарешті по перекошених заборах замерехтіли сполохи світла і на зарослій споришем дорозі загарцював горбоконик професора Ігрека.
 
Першим ділом наш прочанин пірнув у річку і темна сеймова хвиля понесла його київську втому назад до Києва. А за столом на нього чекали шанувальники доброго вина і змістовного спілкування. Професор - людина відповідальна, вином і куривом не обмежився, то ж після кількох "будьмо!" розмова потекла врізнобіч.
 
- У мене вчора була цікава зустріч із професором Іксом. Ми випадково зустрілиcя у парку КПІ. Професор ішов читати лекцію у нас на лінгвістичному. Так він видав: "Нарешті згадав, де я вас раніше бачив. В Університеті, в лінгвістичному музеї висить ваш портрет. Антропологічний тип кельта".
 
- Та ти шо! А ми твій профіль все більше до іншого етносу тулили.
 
- Я сам був ошелешений. Попросив розповісти детальніше. Ми сіли на лаву біля Магдалини і за десять хвилин я отримав цілу лекцію з антропології.
 
Звісно, професор Ігрек - правдоруб відомий. Ми вже чули і про 147 лящів по півтора кілограми кожен, загальною вагою 800 (!) кілограмів, що зайшли у сітку його діда в озері Дуля, і про панночку, яка втопилася від нещасливого кохання. Професор навіть возив нас до лісового озера і показував прибережного дуба, на якому вона повісилася. Ми були у розпачі:
 
- Як повісилася? Вона ж утопилася!
- А я що кажу! Хотіла повіситися, гілка тріснула, вона й утопилася.
 
Але ж професор Ікс... Це людина серйозна.
 
- Так кажеш, кельт?
 
Ми негайно вивели на чисту воду усіх, хто дотепер ховався під темною личиною колишніх совєтьськопіддатих. Було там ще пару скіфів, кілька готів і один дуже підозрілий печеніг.
 
- Слухай, а ти - половчанка!
 
- А як ти здогадався?  
 
- Що, дійсно?
 
- Хто його зна... Просто одного разу бабуня заплітає мені коси, а потім розвертає обличчям до себе, проводить пальцем мені під бровою і каже з досадою: "Ох, і сильна ж та половецька кров! Скільки вона буде нас мучить! Мені  свекруха дорікала: "У мене вічко, мов плівочка, а у тебе...""
 
- А скільки тобі було?
 
- Та років п'ять-шість.
 
- А більше нічого не казала твоя бабуся?
 
- Мо' що й казала, залишилося тільки це.
 

Ще треті півні не співали, а ми гомоніли на все село.
 

- Слухай, а половці - це яке століття?
 
- Здається, десь так, тринадцяте...
 
- Тринадцяте ... Ну, нехай сімсот років. Скільки ж це поколінь? Якщо брати по 25 років, виходить ... м-м-м... - 28.
 
- Всього?
 
- Ну...  А тепер дивись: прадід - раз, дід - два, батько - три, ти сам - чотири, твої діти -    п'ять, онуки - шість, правнуки - сім. Ти можеш поговорити з прадідом-прабабою і далі по списку - тихо сам з собою - і до правнуків. Тобто людина може пронести інформацію через сім поколінь.
 
- "До сьомого коліна"?
 
- Слухай, так фраза "ох, і сильна ж та половецька кров!" могла дійти від баби до онуки аж  від тої свекрухи, що не злюбила свою половецьку невістку і, заплітаючи онуці коси, промовила ці слова з такою ж інтонацією!
 
- А може, то була не невістка, а зять!
 
- А може, і не зять, а...        
 
- Попрошу декого не вправлятися у дотепності. Йдеться про мою пра-пра-пра-..., а взагалі  так - про мене!
 
- Па-аручик Ржевский! Малчать!
 

До бою з Льюїсом залишалося кілька годин, розходитися по домівках не мало сенсу.  Час зупинився і система зависла між учора і завтра. Жаби заходилися в екстазі, на клуні у гнізді вовтузилися лелечата, на горищі в'ялилася рибка, велика і маленька, і якби не розсічена на ранок брова Віталія, ми були б у ті дні абсолютно щасливими.
 
Ми гасали на Гідроцефалі по некошених лугах, задихалися пилком диких квітів, із лементом форсували срібні підкови, що їх загубив сивий Сейм, торуючи собі шлях до Десни. Майор ще здалеку розганяв баского Гідроцефала - ШУБОВСТЬ!!! - і рев мотору розчинявся в ультразвукові жіночого вереску, що здіймався все вище і вище, аж поки не сягав неба і, зачепившись за хмаринку, мов невидима волосінь, тримав відчайдуху Гідроцефала на поверхні рідкого срібла.
 
Хрещате, Мідне, Приторонне, Негін... (1)  Це - не назви озер, це нуклеотиди, вбудовані в ДНК мого народу, і ніяким мутаціям не під силу випрямити цю фантастичну спіраль.
 

- Напой мне сон про древний миф,
  Пролей покой к моим плечам.
  Ты - кельт, он - скиф,
  Я - половчанка...
 
- Не плачь, ладони опустив,*
  На головы моей кочан.
  Я - кельт, он - скиф,
  Ты - половчанка.
 
  Повязкой стиснуты виски,
  Наполнен стрелами колчан.
  Я - кельт, он - скиф,
  Ты - половчанка.
 
  Как в море одинокий риф,
  Я был среди твоих прочан.
  Я - кельт, он - скиф,
  Ты - половчанка.
 
  Не укрывай руками лиф,
  Шелками выстели топчан.
  Я - кельт, он - скиф,
  Ты - половчанка.
 
  Покуда теплится мотив,
  Подбрось-ка хворосту под чан.
  Я - кельт, он - скиф,
  Ты - половчанка.* (2)
 

- Кельт! Ты опять сочиняешь любовь
  В тающей мари июньских ночей.
  Ох, отражается левая бровь
  В стали, отлитой для скифских мечей.
 
  Знать, поделился упрямый твой дед
  Редкостным даром - переть на рожон.
  Вот и плутаешь две тысячи лет
  В темных шатрах половецких княжон.
 
  Что ж не заметил извечный вопрос,
  Тот, что таится, как времени веха,
  В глазах их припухших, как будто от слез,
  Во взглядах раскосых, как будто от смеха...
 

Ми ще довго не могли перейти на прозу, думки ставали стовпчиком і в такому вигляді завмирали на папері. Максімка клацала фотоапаратом і з упійманих моментів творила фантасмагорію нашого буття. У каміні не переводилися дрова, в голові шуміла трава. А в гущавині тої трави вже проростала вишнева кісточка, якою професор Ікс поцілив у мою голову і великий український поет Чехов уже нашіптував нетлінне: "До Києва ... До Києва ..."
 
Далі буде...
 

1 - Всі ці озера - "старики" Сейму. Поруч з Хрещатим знаходиться давнє городище, місцеві його називають "городок". Так виглядає, що жителів цього городка хрестили в Сейму, коли це озерце ще було руслом.
 
Біля Мідного, схоже, видобували мідь. Багато назв в Україні свідчить про видобуток руди. Причому свідчать вони перською, кельтською і готською мовами. Copr (валійськ.) - мідь. Тобто, різні там Кропив'яні та Кропив'янки запросто можуть бути Мідними та Мідянками. З огляду на це зауважте - можливо, Елвіс наш Преслі насправді співає "Мідяки ви мої, мідяки!", тобто "Мані-мані-мані...", а це вже не хуторянська, а світова культура, просто ми до нього ще не доросли.
 
"ТYRRU" валійською - нагромаджувати, накладати, збирати до купи. (в Конотопському районі є село Турутине, про нього ще йтиме мова), а Негін, я вже писала в Онеїді, кельтською означає озеро.
 
2 - Те, що між зірками, належить перу професора Ігрека.
 
Особлива подяка Наталії Максимовій за її роботи. Рядок знизу - не реклама (сайт безкоштовний), а подарунок читачам ДД.
 
www.manuilov.com
 
На фото - майор на Гідроцефалі
 

 
]