Маленька дитина вірить, що завтра обов*язково настане новий день. Її віра невіддільна від надії на вічне існування того, що складає для дитини цілий світ – мами, сонця та її самої.
 
Наївні слова знайомої з дитинства пісні. Ми віримо, що мама буде завжди, а відтак рідний дім завжди зустрічатиме нас затишком, теплом і пахощами свята. Та мине час, ти незчуєшся, як сама станеш мамою, бабусею та об’єктом щирої віри для своєї малечі.
 
Самі ж ми на шляху дорослішання поступово губимо здатність беззастережно вірити у торжество справедливості, у перемогу добра над злом, і коли тебе спіткає перше в твоєму житті велике горе, усвідомлюєш неминучість розлуки з близькими людьми.
 
Та коли в тяжку мить ти можеш спертися на дружнє плече, це додає тобі віри, що ти подолаєш чорну смугу і душа твоя розквітає надією знову побачити світло в кінці тунелю, хоч як банально це може звучати.
 
Шкода, що вираз «Блажен, хто вірує» з плином часу набув іронічного сенсу. Бо хай який зміст вкладають люди у слово «віра», це ІМХО завжди благо, це порятунок – від зневіри, від горя, від розпачу і безнадії. З Вірою і Надією у переддень свята ми відкриваємо своє серце для Любові. І хай у ці смутні часи нам поможе їхня старша сестра. Будьмо мудрими!