Для того, щоб зрозуміти чому ж "безмолствует страна" вкрай необхідно "путешествие в прошлое". Саме з такими назвами з'явилися сьогодні статті у Санбюлетені нашого улюбленого сайту.
Не будемо зараз мандрувати в далеке минуле, обмежимося коротенькою подорожжю на п'ять років. Що насправді сталося тоді в державі? Був  Майдан "Гласом Народу" чи хитро спланованою політтехнологічною акцією? Хай вибачать мені ті, хто щиро повірив нібито "помаранчева революція" явила собою перемогу демократичного шляху розвитку українського суспільства. Насправді ії навряд чи можна вважати навіть першим кроком в цьому напрямі. Це була лише заява про наміри деякої частини українців, спритно використана в ледь не протилежних цілях технологами від політики.
Почнемо з призначення Кучмою свого наступника. Ним було обрано найгіршу кандидатуру з усіх, що лише можна віднайти на українському політичному небосхилі. Кучма вирішив таким чином помститися Україні за "Україну без Кучми", за масове несприйняття його бажання обратися на третій строк (незважаючи навіть на рішення Конституційного суду), та й просто за те, що він "РЫЖИЙ". Обери він в будь-кого іншого, й це не викликало б такої напруги в час передвиборчої кампанії.
З іншого боку Януковичу протистояв, "політичний син" Кучми, з якогось дива позиційований демократом, чесним і освіченим політиком, й гарною людиною взагалі - В.А.Ющенко.
Вибори були проведені з притаманою кучморежиму нахабністю. Якби на місці Януковича був будь хто інший, то навіть це не стало б на заваді до оголошення того Президентом. Думаю навіть, що не завадило б і Януковичу, якби оточення Ющенка не вирішило використати ситуацію на свою користь. Так відбувся Майдан. Признаюся, що спочатку був вкрай здивований його масовістю, адже під час "України без Кучми" лише досить невеличка група людей продемонструвала волю до боротьби. Але швидко зрозумів, що більшість людей, які там зібралися прийшли не для боротьби, а задля відчуття "причастности". Потім для таких був придуманий термін - Революция Улыбок. Боже, які ж ми були горді перемогою. Головне й робити нічого не довелося - послухали музику, покричали "Ющнко ТАК!", сходили на екскурсію до мерії, поїли там каші... Й МРІЯ ЗБУЛАСЬ - ЮЩЕНКО НАШ ПРЕЗИДЕНТ. Сп'янілі від здобутого пообіцяли наостанок : Буде не так робити, зберемося знову - знімемо!!!"
П'ять років спостерігали як Ющенко, "любі друзі", морози та кінахи паплюжили те, що називали "ідеалами Майдану", але так і не зібрались. Закінчилось усе противсіхством та пошуком нового месійки. Янукович, тим часом, отримав крісло всупереч прогнозам"героїв майдану". Все обнулилось!  То чи були в нас реальні причини дивитись зверхньо на Білорусь тоді? Й хіба мусимо дивуватись, що "страна безмолвствует" зараз?
Свобода й гідність варті справжньої боротьби, а не лишень посмішок