Послухай, мій онуче,
Що скаже тобі дід
Про москалів гавкучих,
Яких ще терпить світ,
Про ляхів і монголів,
Варягів та жидів...
Ти це проходив в школі,
Але не те ти вчив.
 
Тебе ж, мабуть, навчали
Брехливі вчителі,
Що Рим ми будували,
Що з нашої землі
Пішли і Аристотель,
І навіть сам Христос...
Сам бачиш, ідіотів
Багато розвелось.
 
Насправді ще при Римі
Жили ми у лісах,
Вже розпрямивши спини,
Та ж дехто – при хвостах.
Тоді ж хтось перший скаже,
Як видно, недарма:
„Земля багата наша,
Порядку в ній нема”.
  
Потім була країна –
Чи Київська, чи Русь,
Та що не Україна,
Я спорити берусь.
Я тільки нецензурно
Повідав би тобі,
Що там жили за дурні
В безглуздій боротьбі.
 
Яким же треба стати
Ледачим та тупим,
Щоб німчуру зазвати
Правителем в свій дім!
Та хтось сказав: „Давайте
Варягів зазвемо”.
Ну, ті прийшли: „Арбайтен!” –
І надягли ярмо.
 
Вони покерували,
Може, дві-три зими,
А потім, звісно, стали
Такі ж само, як ми.
Шмурдяк навчились дудлить
Та гнати з кізяків,                          
Потім їм стало нудно –
Пішли палить богів.
 
Щоб не лякать пияцтво,
Як смак і сенс життя,
Обрали християнство
І вже до забуття
(А що там – діло в шляпі!)    
Пили собі, пили,
Аж поки нас на мапі  
Татари не знайшли.
 
Тут пояснити треба,
Що кляті москалі
Жили ще на деревах
Серед комах та тлі,
Чого, на жаль, не скажеш,
Наприклад, про жидів,
От з цими було важче –
Чому, ти зрозумів.
 
Так от, коли татари
Лиш Волгу перейшли,
Наші пани та бари
Уже нас продали.
Таке не раз ще буде,
І нині знає всяк,
Що продаються люди,
Та і держава вся.
 
І потім двісті років
У іншому ярмі
Без планів, кроків, строків
Пили горілку ми.
І ледве не закисли
Та ще й проспали всі,
Що москалі полізли
З дерев та із лісів.
 
Хто ж знав, що це за тема?
Хто б здогадатись зміг,
Що буде це проблема
Для нас уже навік?
Ми їх і не лякались,
А от вони прийшли,
Зібрались, розібрались -
І ханів погнали.
 
Тут нам би порадіти
Та взятися до справ,
А ми давай ділити
Жінок, посади, скарб.
Це наше спільне хобі,
Без нього ми – ніяк,
І тут прийшов не гобіт,
Не ельф, а сучий лях.
 
І як почав нас драти,
Як сидорових кіз,
Що стали всі тікати –
Хто за Дніпро, хто в ліс,
І грабувати, бити
Що шляхтичів, що слуг.
То ж знай: оті бандити –
Це козаки, мій друг.
  
Оце вже Україна!
Так склалися діла,
Що наша батьківщина
Від злодіїв пішла.
То не ганьба, онуче,
То, Господи, прости,
Є кара неминуча
За наш життєвий стиль.
 
І майже три століття
Від горя до біди
Нас історичний вітер
Хитав туди-сюди.
Поруч росла Європа,
Світ змінював пейзаж...
На нас завжди був попит,
Тільки, на жаль, не наш.
 
Така земля велика –
Не вистачає слів!
Та маємо два лиха –
Терпіння і вождів.
Були там і хороші,
За що їм гран мерсі.
Але при слові „гроші”
Ставали раком всі.
 
Хоч би перебирали
Клієнтів, так же ж ні!
Перед всіма вставали
Хоч в спальні, хоч в війні.
Ну а така картина –
Не всім приємна річ.
Приперлась Катерина
І розігнала Січ.
 
Проїхалась з коханцем
І мовила: „Ніхт гут!
Дер гроссе тут засранці,
Дер гроссе швайне тут.
Не обійтись без мата,
Говорячи про них.
Яка ж земля багата!
А от порядку – ніхт!”
 
В ході цієї ж драми
Приблизно в той же час
Жиди чи не стадами
Як ринуться до нас!
Кінець був очевидним
Тієї метушні:
І так були ми бідні,
А стали ще й дурні.
 
Я істини заради
Ще про жидів додам:
Вони як приклад, гади,
Дуже корисні нам.
А москалі противні
Без грошових підстав
Тараса відкупили
І Гоголя цінили,
І нашу мову вчили
(Ті, хто нею писав).
 
Онуче, що за ступор?
Не вір, ще не пора.
То все була підступна
Жидомоскальська гра.
Кажуть, добра хотіли...
Та з наших хтось довів:
То з жиру скаженіли
Такі, на погляд милі,
Нахабні темні сили
Тих жидомоскалів.
 
Все ж лід потроху танув,
Але якраз підріс
Володєнька Ульянов –
І сунув довгий ніс
У класові стосунки.
Беззаперечний факт,
Що він проблеми з шлунком
Вирішував ось так.  
 
Йому допомагала,
Коли живіт болів,
Сторінка „Капітала”
В компанії жидів.
У цюріхських клозетах
Триндикали вони
Про їх пріоритети
Й життя після війни.
 
Аж тут крокують німці
І кажуть: „Данке шьон,
Цар москалів втомився
І віддає свій трон.
А ось, окрім „спасибі”,
Ще марок чемодан,
Якщо бардак в Росії
Влаштуєте ви нам”.
 
Ну ті і влаштували
Такий кордебалет,
Що наші, хоч і спали,
Спіймали свій момент.
Але спіймать – не важко,
Ти втримати зумій.
Земля багата наша,
Нема порядку в ній.
 
Бажали справедливість
Віддати тій землі.
Проснулись, придивились:
„Тю! Знову москалі!
А з ними – комісари,
Щоб кожен з них пощез, -
Арони, Зями, Сари
З наганами і без”.  
 
І наші – до парижів,
Хто вижив та добіг,
А ті – ну, теж, хто вижив,
На київський поріг.
Тільки плодити стали
Дітей, повій, хортів,
Аж тут товариш Сталін
Розважитись схотів.
 
Ото була компашка -
Він та його скоти!
І в пеклі було б важко
Страшніш за цих знайти.  
Рука і досі просить
Помститися. На жаль,
Той головний з них, Йосип,
Не жид і не москаль.
 
Як весь народ не вимер?
Та, мабуть, не успів.
Війну? Так, Сталін виграв.
Державу? Відродив!
Та, видно, є щось хибне
В системі тих ідей:
Кому вона потрібна –
Держава без людей?
 
Помилку виправляти
Сама взялась земля,
Зазвавши в пекло ката.
І тут ключ від Кремля
Микита наш отримав
Та й Кремль той захопив -
І Україну Кримом
Люб’язно одарив.
 
При ньому ми літали
У космос. Без війни
Америка наклала
При ньому у штани.
Хороша був людина,
Хоч з сталінських катів.
Добра і Україні
По-своєму хотів.
 
Посада – це та ж цяцька,
Дуже капризна річ.
Змінив його зненацька
Наш дорогий Ілліч,
Що в світі як оратор
Прославився ось цим:
„Земля у нас багата!
Порядок? Та хрін з ним!”
 
Тут десь в полярній тундрі
Якусь бурду знайшли,
І як же ж ми гламурно,
Онуче, зажили!
Скажу за пів-країни,
Хоч і за всю би міг:
Ми тільки спали, їли,
Дурні байки травили,
Шмурдяк пили щосили,
Та і коньяк, хто встиг.
 
І був до комунізму,
Можливо, крок один,
Коли нові харизми
Полізли з всіх щілин.
І хто б тебе не парив
Харизмами тепер,
Ти знай: це просто харі
Тих, хто багато спер.
 
Коротше, як померли
Всі наші у Кремлі,
Туди жиди поперли,
А з ними – москалі.
„Кінчайте пити”, - кажуть.
Ми думали, це жарт,
Та хід подій покаже
Таке, що кине в жар.
 
Вони заборонили
Горілку і вино.
Онуче, нас лишили
Того, чим живемо!
А потім спорожніли
Прилавки та столи.
„Це екстремістські сили!” –
Казали ті козли.
 
А тут в одному лісі
Бухав один бульбаш,
З ним разом напилися
Чалдон-кацап та наш.
І тост десь на двадцятий
(Тому і свідки є)
Кацап і каже: „Браття,
Беріть кожен своє.
 
Хапайте, любі друзі,
Поки не хапнув хтось.
В Радянському Союзі.
Ми перегриземось.
А так – кожному хата,
Лиш наливай та пий.
Земля наша багата,
І є що красти в ній”.
 
Ще випили, поїли
За місто та село,
Жидів теж поділили,
Щоб порівну було...
Нажерлися як свині!
І з хрюкання вождів
З’явилась Україна,
Чого і я хотів.
 
З’явилась, народилась,
Як дівчинка мала.
Як ми тоді раділи,
Бажали, щоб росла!    
Давно нема Союзу,
Та тільки не лани -  
Лише державні пуза
Ростуть, як кавуни.
 
Гребуть собі „капусту”
Жиди і москалі,
Та більше серед пуз тих
Омельків та Павлів.
Нема між ними ладу,
Хоч кожен аж кричить:
„Земля наша багата!” –
Та пре все, що лежить.
 
Вони, пихаті й горді,
Забули у цей час,
Що можна і по морді
Отримати від нас.
Забули, ситі й п’яні,
Що десь під їхній тріск
Володєнька Ульянов,
Можливо, вже підріс.
 
Він хитрий, він згадає,
Хто, де і що упер.
Він злий, він покарає,
Як в тім СРСР.
Читаючи в клозеті
Зім’ятий „Капітал”,
Він вже строчить декрети
Про свій ревтрибунал.
 
Фінал цей неминучий.
Як ні крути, на жаль,
Історія падлюча -
Лише проста спіраль.
Та мучитись думками
Не модно вже стає.
Краще дружи з жінками –
В них теж спіралі є.