Протоієрей Олег Ведмеденко
 
Час страждань Господа нашого Ісуса Христа наближався, і за шість днів до Пасхи Марія, сестра воскреслого Лазаря, намастила ноги Ісуса дорогоцінним миром. Тим самим вона приготувала тіло Його до поховання:
 
“Ісус же за шість день до Пасхи прибув до Віфанії, де жив Лазар, що його воскресив Ісус із мертвих. І для Нього вечерю там спровадили, а Марфа прислуговувала. Був же й Лазар одним із тих, що до столу з Ним сіли.
 
А Марія взяла літру мира з найдорожчого нарду пахучого (нард – індійська рослина, з якої виготовляються дорогоцінні ароматні мазі) і намастила Ісусові ноги, і волоссям своїм Йому ноги обтерла... І пахощі миру наповнили дім!
 
І говорить один з Його учнів, Юда Іскаріотський, що мав Його видати: «Чому мира оцього за триста динаріїв не продано, та й не роздано вбогим?» (динарій – римська срібна монета, 1 динарій дорівнював оплаті одного дня роботи працівника, таким чином 300 динаріїв – майже річний заробіток на ті часи). А це він сказав не тому, що про вбогих журився, а тому, що був злодій: він мав скриньку на гроші і крав те, що вкидали. І промовив Ісус: «Позостав її ти, – це вона на день похорону заховала Мені... Бо вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте!” (Євангеліє від Івана).
 
І от, нарешті, настав день славного входу Господа в Єрусалим:
 
“А другого дня, коли безліч народу, що зібрався на свято, прочули, що до Єрусалиму надходить Ісус, то взяли вони пальмове віття і вийшли назустріч Йому та й кричали: «Осанна! (“осанна”, єврейською – “хошіана”, що означає “спасай нас”, “спаситель”, “спасіння” – вигук, яким вітали царів-переможців) Благословенний, хто йде у Господнє Ім’я! Цар Ізраїлів!»
 
Ісус же, знайшовши осла, сів на нього, як написано: «Не бійся, дочко Сіонська! Ото Цар твій іде, сидячи на ослі молодому!..”
 
Тут глибока символіка. Христос в’їхав у Єрусалим – в занечищене фарисейством місто, яке мало б бути духовним містом правди Божої, священства Божого, підвалиною миру (Єрусалим – “основа, або оселя миру”), до уярмленої світом і підзаконним служінням старозавітної церкви, до лякливої й невірної “сіонської дочки” не на білому коні, символі войовничості, а на мирній тварині, осляті, як Цар Миру. Цар, чиє Царство не від світу цього.
 
Осел біблійною мовою символізує мирських обивателів – віруючих, та не завжди вірних, народ, який “возить” на собі лжепророків (згадаймо біблійну Валаамову ослицю, також Самсонову ослячу щелепу – волю народу, якою побивав Самсон язичників-філістимлян).
 
Осел символічно – це не олень, який прагне до потоків водних, до живої води слова Божого. Це не віруючі й вірні, але ті, кого треба привести до води – створіння мирне, однак впертого серця. І на цьому-то осляті, синові “під'яремної ослиці”, підзаконного життя, і в'їжджає Господь в Єрусалим. На цьому-то новонаверненому, відв'язаному від фарисейського “виноградника недоумкуватого” осляті, в умах цих-то дітей віри, “немовлят”, які іще ссуть молочко й не здатні сприймати тверду духовну їжу, і сів, тобто ствердився Христос.
 
Та, на жаль, не мине й тижня, як ті ж самі діти у вірі, які так радо підставляли плечі свої Спасителю, але так і залишились “дітьми” – не піднялись, не подорослішали, – з ослячою впертістю викрикуватимуть: “Розіпни, розіпни Його!..”
 
“...А учні Його спочатку того не зрозуміли були, але, як прославивсь Ісус, то згадали тоді, що про Нього було так написано, і що цеє вчинили Йому.
 
Тоді свідчив народ, який був із Ним, що Він викликав Лазаря з гробу і воскресив його з мертвих. Через це й зустрів натовп Його, бо почув, що Він учинив таке чудо.
 
Фарисеї тоді між собою казали: «Ви бачите, що нічого не вдієте: ось пішов увесь світ услід за Ним!..»
 
Іде Пилип та Андрієві каже; іде Андрій і Пилип та Ісусові розповідають (Андрій та Пилип – апостоли). Ісус же їм відповідає, говорячи: «Надійшла година, щоб Син Людський прославивсь. Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу свою, той погубить її, хто ж ненавидить душу свою на цім світі, – збереже її вічне життя (Тут душа – синонім життя. Хто кохає свою душу, той повинен погубити своє старе, гріховне життя; а хто погубить свій гріховний спосіб життя – той знайде нове, вічне життя в Ісусі Христі). Як хто служить Мені, хай іде той за Мною, і де Я, там буде й слуга Мій. Як хто служить Мені, того пошанує Отець.
 
Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю... Прослав, Отче, Ім’я Своє!»
 
Залунав тоді голос із неба: «І прославив, – і знову прославлю!» А народ, що стояв і почув, говорив: «Загриміло!» Інші казали: «Це Ангел Йому говорив!» Ісус відповів і сказав: «Не для Мене цей голос лунав, а для вас. Тепер суд цьому світові. Князь світу цього (князь світу цього – сатана) буде вигнаний звідси тепер. І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (тут вказівка на розп’яття і на подальше прославлення – воскресіння і вознесіння на Небо).
 
А Він це говорив, щоб зазначити, якою то смертю Він має померти. А народ відповів Йому: «Ми чули з Закону, що Христос перебуває повік, то чого ж Ти говориш, що Людському Сину потрібно піднесеному бути? Хто такий Цей Син Людський?»
 
І сказав їм Ісус: «Короткий ще час світло з вами. Ходіть поки маєте світло, щоб вас темрява не обгорнула. А хто в темряві ходить, не знає, куди він іде... Аж доки ви маєте світло, то віруйте в світло, щоб синами світла ви стали». Промовивши це, Ісус відійшов, і сховався від них...”
 
Свято Входу Господа в Єрусалим називається також Неділею Ваій (церковнослов’янською “ваї” – зелені гілки), Вербною та Цвітоносною Неділею, і в пам’ять того, що в Єрусалимі народ зустрічав Ісуса Христа з пальмовим віттям в руках, на ранішній службі роздаються вірним у церкві зеленіючі гілки верби, яка перша навесні прокидається від зимового сну.
 
В науці про богослужби, літурзіці, читаємо: “Початок свята сягає сивої давнини. Найдавніша вказівка на свято (від III ст. ) належить Мефодію, єпископу Патарському, який залишив повчання на цей день. В IV ст. свято звершувалося урочисто, як про це свідкує Єпіфаній Кіпрський. Багато святих отців IV ст. залишили свої повчання на свято Входу Господнього в Єрусалим. Починаючи з VII ст. багато хто з піснярів, такі як святий Андрій Критський (VII ст.), преподобний Козьма Маюмський, Іван Дамаскін (VIII ст.), Федір та Йосип Студити, імператор Лев Філософ, Феофан та Никифор Ксанфопул (IX ст.) прославили свято піснеспівами, які й нині співає православна церква у цей день”.
 
Тропар (головна пісня) свята: “Загальне воскресіння перед Твоїми страстями запевняючи, з мертвих воскресив єси Лазаря, Христе Боже, тому ж і ми, як діти, несучи знамена перемоги, виголошуємо Тобі, Переможцеві смерті: Осанна в вишніх, Благословен, Хто йде в Ім’я Господнє!”
 
www.vedmedenko.org