Теза 1 Ми – не києворусичі, але ми – … таки хтось.
Історія України – це не історія Київської Русі. Ми вивчаємо історію Київської Русі як частину історії України. Білоруси та росіяни також вивчають цей історичний період в курсі історії власної країни. Вони всі вважають себе нащадками Київської Русі. І кожен з них вважає себе більшим нащадком, ніж інші. І ми, відстоюючи свою першість, витрачаємо надто багато часу на те, щоб довести ким ми не є.
Але ж чи не занадто мало ми взяли від русичів, щоб вважати їх історію власною?
Теза 2 Ми – не союзники, але ми – спільники.
Україна та українці, насправді, є конгломератом територій та етносів (традицій). Сучасне українство утворилося не в результаті приєднання однієї території до іншої, однієї культури до іншої. Це результат поєднання територій та культур. Поєднання на відміну від приєднання не передбачає експансії традиції, заміни образу життя.
Син одного мого знайомого з місяць жив в Америці у звичайній сім’ї. Після приїзду він багато розповідав про країну і виявилося, що ментальний бар’єр подолати значно важче, ніж мовний. Наприклад, він ніяк не міг їм пояснити, що таке комунальна квартира. «Уявіть собі, - пояснював хлопець, - коридор, в якій виходить по 7 кімнат з кожної сторони, в яких живуть абсолютно незнайомі люди. Всі вони користуються однією кухнею, однією ванною та одним туалетом.» «Так що, - запитують американці, - у вас коли люди одружуються, їх родини з’їжджаються в один будинок і вони всі живуть однією сім’єю?»
Україна така сама комуналка.
Може нам пора перестати жити в комуналці і почати жити однією сім’єю?
Теза 3 Ми – не «за», але ми – «проти».
Як і у звичайну комуналку, в Україну всіх поєднав хтось. Отримавши ордер на кімнати в комуналці, ми не знаємо, що за люди нас там чекають. Але заспокоюємо себе двома думками: «сусідів не вибирають» та «це – ненадовго, поки свою квартиру не отримаємо».
Саме тому історія України – це історія боротьби проти. Українці ніколи не боролися «за» своє – Українське, «за» щось краще. Але завжди боролися «проти». Проти монголів, ляхів, москалів, німців. Здається враження, що боролися нащадки наші проти тих, хто цю комуналку створював.
Можна заперечити «А за незалежність?» Дійсно, за незалежність боролися. Але ж не боролися ЗА самостійність. Боролися ЗА НЕзалежність. Навіть мету своєю боротьби українці визначали через протиставлення.
Боротьба завершилася, але залишилося відкритим питання за незалежність «кого» та «від кого» боролися. Проти чого ж боремось сьогодні не знає ніхто у світі, навіть, й ми самі.
Може національна ідея полягає в поясненні того проти чого, а головне за що боролися наші предки, і, головне, ми боремося тепер?
Теза 4 Ми – не вільні, але ми без «башні»
«А за волю?» знову заперечать. Так, справді, гасло «За волю» всі віки освячувало «визвольну» боротьбу українців. Але ж воля в українській мові – чи-то ментальності, чи-то традиції – має геть інший зміст, ніж в інших культурах, традиціях. Дивно, але на цей факт ніхто не звертає уваги.
Якщо ми візьмемо Великий тлумачний словник сучасної української мови, то прочитаємо, що воля – це бажання, хотіння, відсутність обмежень, привілля. Якщо взяти Толковый словарь русского языка Ожегова, то ми з’ясуємо, що воля – це здатність реалізовувати свої бажання.
Воля для нас, українців, перш за все, у відсутності обмежень. Тобто «за волю» тотожньо «проти обмежень». Свобода, таким чином, має зміст необмеженої волі діяти як заманеться. А манеться нам вже 17 років…
Може треба зрозуміти, що свобода обмежує?
Теза 5 Ми – не мужні, але ми – вольові
В українського політикуму – чи-то еліти – вочевидь спостерігається дефіцит не політичної волі, але політичної мужності.
Людина взагалі без волі не існує, так стверджують психологи. Невольова людина – це міф буденної свідомості. Але зараз не лекція з психології. Я не можу назвати серед українських політичних діячів не вольових людей. При необхідності українці демонструють здатність домагатися свого попри все та за будь-чого.
Але цього недосить. Недостатньо волі. Необхідно ще й знайти відповідний об’єкт вольових зусиль, правильно скерувати волю, вибрати напрямок. А з цим у нас проблеми. Адже вибір напряму потребує не волі, а скоріше мужності.
Як часто ми обираємо шлях тому, що він забезпечує нам мінімізацію втрат, а не максимізацію виграшу. Як часто ми обираємо для цілого народу шляхи, що ведуть до щастя окремих його представників.
Може треба, нарешті, визнати, що всі шляхи, якими Україна блукала світом дотепер, були неправильними?
Теза 6 Ми маємо дефіцит державних і надлишок політичних діячів
Саме тому досить пальців однієї руки, щоб перелічити державних діячів України, і не досить пальців рук всіх українців, щоб порахувати її діячів політичних. Різниця – в орієнтації… Хоча може й так…
Політичний діяч орієнтується на потреби поточного покоління, тобто потреби виборців. Він завжди користується логікою виборчого процесу. Державний діяч орієнтується на потреби майбутніх поколінь і співвідносить свої дії з логікою суспільного розвитку.
Може нам слід підтримувати (формувати) не політиків, а державників?
Теза 7 Ми – не вдома, але ми – в готелі
Українське мислення локальне – сформоване на задвірках імперій, до складу яких входили українські землі. І слово на задвірках вжито тут у буквальному смислі. Українські землі були на краю імперій, до складу яких вони входили. Вони були внутрішнім горизонтом імперії.
Українці ніколи не мали свого дому, завжди жили в чужому. Простір, в якому формувалася українська традиція (якщо така взагалі існує) був чужим. Згадайте видатних українських письменників Франка, Вовчок та інших: вони писали не українською. Багато текстів українською мовою, що сьогодні ми вивчаємо в курсі української літератури, були написані німецькою, польською або румунською.
Може пора повернутися з готелю додому?
Теза 8 Ми не маємо Слова, але маємо тексти
Українське майбутнє залежить від Слова. Одного єдиного Слова, що зачепить душі тих, хто вважає себе українцем. Одного Слова, що стане тим загальним знаменником, навколо якого й гуртувалися «до купи голодранці». Слова, під впливом якого ці купи перетворювалися на народи і нації.
Українська мовна культура одна із найбагатших у світі. І це – незаперечний факт, визнаний у всьому світі. І, маючи таке багатство, ми, українці, й досі в пошуках національної ідеї. Але ж ідея – це лише поняття, думка, зміст. Вона не існує доки не зафіксована у Слові. Адже ідея стає силою, тільки коли заволодіє мізками мільйонів. А для цього вона має бути втілена в Слово.
Може треба, нарешті, почати пошуки Слова?
Теза 9 Ми не знаємо, чим схожі між собою, але знаємо, чим відрізняємось від інших
Таке враження, що самовизначення українців відбувалося через відмінності від інших, а не через усвідомлення спільного. Українці створили унікальний етнос, який самовизначився через заперечення. Причому нам достатньо самого заперечення, без розкриття його змісту.
Є такий анекдот. Їдуть в одному купе грузин та вірмен. І кожні дві хвилини вірмен каже грузину: «А армяне лучше, чем грузины». Нарешті грузин не витримує і обурено запитує: «Чем, чем лучше». На що вірмен відповідає: «Чем армяне».
Ось так і українці. Вони просто кращі. Кращі, ніж сусіди, кращість від інших народів навіть обговорювати смішно – бо це ж незаперечний факт.
Може треба, нарешті зрозуміти те, що нас об’єднує, і припинити доводити свою несхожість на інших?
Теза 10 Ми не маємо майбутнього, бо живимо минулим
Це дивно, але українське сьогодення не просто засноване на минулому, але й спрямовано в нього. При цьому для нас на відміну інших народів минуле не є фундаментом, на якому сьогодні будується майбутнє. Ні, ми відроджуємо минуле, щоб жити в ньому.
Хто не знає свого минулого, той дійсно немає майбутнього. Але той, хто замикається в майбутньому втрачає також і теперішнє.
Може потрібно перестати відроджувати країну, і розпочати її будівництво?