З написаного внизу (десь літо 2009-го року) практично ні до чого поправок немає – після відходу "регів" від влади "любі друзі" від Тимошенко повернуться на круги своя – жодної причини, з якої було б інакше я поки що не бачу. Хоча, звичайно, буде вичищена і перетасована "низова ланка" "Батьківщини" – тому як без цього здобути перемогу над "регами" їй взагалі нереально. А так все інше залишається в силі, теперішній тимчасовий зігзаг нічого в моїй свідомості з приводу цього не змінив. Варіанти, у яких Тимошенко не буде в силах здійснити навіть цього не розглядаю – так як вони вже пов'язані зовсім з іншими часами, закономірностями та тенденціями, у яких українці як спільнота вже не будуть жодним СУБ'ЄКТОМ,  а лише ОБ'ЄКТОМ.
 
_________________________________________________________________________
 
Події помаранчевої революції і того, що за ними відбувалося, змусило мене написати цикл статей, стосовно який ця стаття буде завершальною, підсумовуючою, і якихось продовжень циклу статей у цьому напрямку наразі не планується. Всьому своє місце і час і все, що має початок – має також і закінчення, доля невідворотно відносить мене в сфери, нецікаві до політичного життя світу у цілому та України зокрема, і в мене немає жодного бажання чи потреби щось у цьому змінювати. Однак те, що колись почалось, повинно бути завершеним, тому напишу деякі свої роздуми з приводу того, що вже відбулось і чому ще належить відбутись, в якості завершального акорду до всього раніше сказаного і написаного.
 
По-перше зараз вже можна констатувати як факт, що події Помаранчевої Революції не пройшли даремно і життя країни невідворотно змінилось і ніколи не увійде у заїжджені набридлі колії минулого, абсолютно без будь-якого значення чи сприймає хтось події 2004 року як прорив на ствердження народного духу, як шабаш на користь іноземних країні чи як «помаранчевий катаклізм».
 
Старі форми державного керівництва, які до цього моменту тим чи іншим чином наслідували чи мавпували різні варіанти життєздатного та нежиттєздатного у російській імперії стають надбанням минулого. 2004 рік був роком метафізичного кінця СРСР як такого і рубіконом, який позначив абсолютну неможливість для Путіна створити на теренах бувшого СРСР симулякр у минулому великої держави, тільки без її душі, мрій та ідеалів найкращих її представників. Некромансерські потуги по оживленню трупа закінчились тріскучим провалом, і вже не мають жодного значення «газові війни», ультиматуми, погрози чи імітації «слов’янської єдності».
 
Факт є фактом – навіть хаос та балансування над прірвою постпомаранчевої доби не схилив народ України до прийняття «стабільності» Путінського ґатунку, купленої продажем невосповнимих природних ресурсів країни та удушенням політичних свобод та прав громадян як таких на користь невеличкої купки власть імущих. Неможливість включити Україну саме з огляду на настрої її населення у Путінську концепцію відбудови псевдоімперії  стала яскраво зрозумілою навіть у Кремлі, у зв’язку з чим від політики позірних пряників на подобу до дешевого газу за рахунок підкилимного спільного попилу українських активів на користь російської бізнес та політеліти перейшли до політики батога та залякування, що в сухому підсумку просто свідчить про те, що Україну як державу, хай ворожу до себе і непотрібну, але державу, російська еліта де-факто визнала. І навіть намагається її розчленити руками своїх українських сателітів. Не можна намагатись розчленити те, чого не існує, отже українська держава де-факто російською елітою зі скрипом але визнана і це може бути основою до подальших вже реальних переговорів, визначення балансу інтересів та такому іншому, що раніше (та й багато у чому й дотепер) тільки імітувалось але жодним чином не робилось. Це перше.
 
По-друге не менш тріскучим провалом завершилась спроба оточенням Ющенка побудувати в Україні державу «етнографічну вивіску» з реальним наповненням жадібністю та безпринципністю олігархічно-компрадорського капіталізму, який природні вади олігархічної моделі поглиблював відсутністю власного базового фінансового та ідейного стрижня, орієнтуючись в першу чергу на шароварщину в царині ідей та потугу іноземного капіталу у царині економіки. Свідомо пишу тут «плани оточення Ющенка», тому як самого Ющенка ще з 2005 року вважаю «живим мерцем», людиною, що померла душею за життя, а про мертвих або добре, або нічого. В живій форумній полеміці не завжди вдавалось дотримуватись цього правила, але в друкованих роздумах уникну цієї своєї слабкості.
 
Так от, президентство Ющенка дало всій країні наочний приклад того, що  «патріоти» на кшталт Івченка можуть їздити в Москву з перекладачем і тим не менше без проблем продавати тій самій Москві державні інтереси України, а  «непатріотичні» специ «Нафтогазу» вміють в разі потреби зірвати плани друзів з сусідньої газової імперії залишити півукраїни без тепла, пускаючи транзитний газ базово непридатним для того маршрутом. І відсутність перекладача при спілкуванні з Москвою не була на заваді. Коротше, недовгий період царювання Ющенка став гарним щепленням від позірного «патріотизму», етнографічного націоналізму та пошуків у минулому як панацеї для свого майбутнього. Стало зрозумілим, що на цьому ґрунті країну не побудуєш і треба шукати якихось зовсім інших, цікавіших та революційніших шляхів у майбутнє. Світова фінансова криза поставила на бажаннях цього шляху розвитку остаточну крапку підірвавши його економічне підґрунтя – можливість тимчасово використовувати на свою користь потужність світових фінансових корпорацій. Власних внутрішніх резерві цей шлях немає, він анемічний, рахітичний у самому корені, і без зовнішньої підтримки приречений навіть у найближчій історичній перспективі.
 
По-третє, завдяки діяльності Юлії Тимошенко у країни буде декілька років для того, щоби осмислити пройдений шлях та намалювати реальні, а не уявні шляхи у майбутнє.  Зупинюся на цьому пункті детальніше щоби пояснити, що конкретно і чому я маю на увазі і які з цього можуть бути висновки для життя країни і всіх нас в ній.
 
Якщо казати про загальну канву уявлення мною історичного та політичного процесу, то вона виглядає загалом таким чином. По-перше – існує первинний субстрат історичного та політичного процесу – сумарний конгломерат людських бажань, думок, воль та прагнень зі всіма своїми консонансами, дисонансами та відвертими конфліктами. Цей конгломерат, в якому подібне притягує подібне, структурується відповідно ієрархічного принципу, тобто менш сильне та потужне подібне притягується до більш сильного та потужного подібного і утворюють разом з ним спільний конгломерат (егрегор), який потенціює ефективність кожного. „Паливо” для цих конгломератів йде з двох боків: „із землі”, тобто з основи піраміди цього конгломерату (наприклад „комуністи вбили мою родину і тому вони сволота, фюрер проти комуністів значить я допоможу фюреру а жидам так і треба” – і егрегор фюрера підсилився за рахунок чужої ненависті, що спричинена особистим болем поєднаної з байдужістю до іншого чужого особистого горя, оскільки горе „не моє”, тобто за рахунок найбільш примітивних та тваринних людських інстинктів) або „з неба”, тобто до підтримки того чи іншого світового егрегору людина доходить з ідейних міркувань, на підставах своїх ідеальних уявлень про добре і зле.
 
Поміж цими двома „чистими полюсами” існують різні перехідні етапи світлотіні, а їхня сума та дифузія обумовлює загальну цінність/нецінність/зіпсованість егрегора-когломерату в цілому. Однак не втілено жодного егрегору, який був побудований би виключно на „землі” – тваринній частині людської природи або на „небі” – ідеальній. Кожен стійкий егрегор має в собі як одне, так і інше. І трансформація егрегору у щось відмінне від нього теперішнього відбувається шляхом переходу кількості малих „підпорогових” змін з обидвох боків егрегору у якість, яка робить неможливим подальше існування певного егрегору у стабільному агрегатному стані. Зауважую – подібна зміна агрегатного стану можлива лише тоді, коли в одному часі та просторі сумується критична зміна структури егрегору як на рівні ідей, так і на рівні найпримітивніших шкурних людських інтересів.
 
Поясню на прикладі – розвал СРСР. Допоки в країні існував романтичний інтелектуальний прошарок мрійників та фантастів майбутнього, допоки ідея нового світлого майбутнього комунізму не залишала умів мислячої частина радянського суспільства а широкий народний загал вірив у те, що сьогодні зле але завтра буде краще – СРСР жило не дивлячись на жодні „зловорожі підступи”. Однак коли з плином історичного часу накопичилась певна „критична межа” втоми інтелектуалів, які зрозуміли, що окрім мрій у радянському устрої існує безліч протиріч, які не в силах здолати теорія та практика, покладена в основу СРСР а широкий загал народу вирішив позбутись мрій про світле майбутнє задля побудови світлого теперішнього для себе особисто, система впала не дивлячись на всю свою військово-промислову потугу. Просто в критичний момент в критичному часі 1991-го не знайшлось жодного силовика, який побажав би взяти на себе відповідальність за відновлення основ тієї системи за будь-яку ціну і існувала критична межа настроїв народних мас яким було байдуже, залишиться чи ні історичне утворення СРСР на мапі землі. І критична кількість людей, яка агресивно життя цього утворення не хотіла. Оця суміш байдужості, втоми та ідейного антагонізму і народили події 1991 року та все з ними пов’язане. І всі історичні особистості тих часів – добрі чи злі – були лише свідомими чи несвідомими провідниками та концентраторами тієї чи іншої суми існуючих суспільних воль-егрегорів. І ця сума воль-прагнень не була виключно „економічною” чи виключно ідейною. Вона була сумою того та іншого, що і привело
 
а) до старечого маразму старої державної машини
б) зламу цієї машини порівняно невеличкою купкою протестувальників у Білого Дому в Москві, які старечому маразму та безсиллю всього іншого змогли протиставити яку не яку віру у краще та достойніше ніж було до того
в) заміни її на деякий час невеличкою купкою "романтиків капіталізму", які при всій мало життєвості своєї ідеології єдині на той час змогли дати критичну ідейно-політичну масу, яка дала поштовх подальшому розвитку на теренах бувшого СРСР ідеології та практики державно-олігархічного капіталізму, поєднаного з шоковою соціальною моделлю, характерною для найбільш крайніх форм ліберального фундаменталізму.
 
Питання того хто кого фінансував і хто кому заплатив/недоплатив в цьому розрізі мене в принципі не цікавить, оскільки фінансами володіють люди з думками та емоціями, частинки тих чи інших ідейно-емоційних егрегорів, і згідно цим ідеям-емоціям-намірам і пускають свої фінанси у ход, кидаючи їх на палітру світової політичної „гри престолів”, але ніколи і ніде справу якихось глобальних та системних змін тих чи інших егрегорів не вирішували лише та виключно фінанси. Мене цікавлять думки-причини які змушують тим чи іншим чином пускати фінанси у хід, а не цей суто утилітарний інструмент світової політики. Гроші-влада-секс лише частина людської природи, яка реально і  продукує ствердження та зникнення держав, і в жодному разі не єдиною та  самодостатньою зникнення та ствердження держав причиною.
 
Отож спробуємо в цьому контексті проаналізувати те, що відбулося в країні з 2004-го та далі по ньому і в зв’язку з цим спробуємо передбачити деякі ланки нашого найближчого та трохи віддаленішого майбутнього.
 

2004-го року відбувся злам шляхів старого державно-метаісторичного егрегора старої Русі. Це означало два можливих варіанти розвитку: або зникнення наслідків діяльності старого егрегора та його нащадків з політичної та культурної карти планети, або утворення на його ґрунті нових типів історичних спільнот цієї території, які в більш чи менш віддаленому майбутньому дадуть новий імпульс генерації метаісторичних та історичних сенсів країнами та народами, які доторкнуться до глибинної, сокровенної душі цієї землі та її історичного призначення.
 
На жаль, діяльність Віктора Андрійовича Ющенка практично повністю відповідала першому варіанту наслідків Помаранчевої Революції (за деякими виключеннями, які в загальному підсумку не вплинули би на результат як такий). Він почав проводити крізь себе енергію дії, яка практично цілком має стосунок до повернення у минуле і практично ніяк не реагував на виклики, які ставило перед ним та його оточенням теперішнє та майбутнє. Ще в перший рік свого президентства він втратив із своїх прихильників 100% пасіонарного субстрату Майдану, залишившись симпатичним невеличкому прошарку любителів українськості задля українськості. Причому навіть така „українськість” чим далі тим більш ставала позірною українськістю, всмоктуючи з минулого в основному найгірші прояви української душі, як то продажність, зрадливість і спадкову хитрожопість, поєднану з політично-соціальним слабоумством. Прошу пробачення за деякі абсолютно непарламентські вирази, однак відро все ж таки варто називати саме відром,  і не придумувати для нього додаткових означень.
 
За обставин панівного впливу саме цього варіанту розвитку подій в Україні до 2008 року навряд чи в Україні залишилась би хоч якась, крім трафаретної, державність, що означало би втрату будь-яких надій отримати для землі минулої Русі спосіб розвитку, відмінний від безпорадного пострадянського сировинно-інерційного тупіка, а цей сировинно-інерційний тупік череватий ідейно-ментальними катаклізмами, оскільки ця земля жива лише тоді, коли в її серці живе мрія, а безальтернативне ствердження на мріях про газову монополію та зростання ВВП і ВПК нічим крім душевної смерті цілої землі зі всіма відповідними тому наслідками закінчитись не могло.
 
Крім того українцям після 2004-го року і неможливо було ствердитись на такій мрії, тому що для більшості з них важливість величі москвоцентрічної держави хоч би у вигляді такого недорозвиненого варіанту, як газова монополія, є порожнім звуком, а якоїсь альтернативи за таких обставин не передбачалось,  їх могло чекати  лише занурення у безодню нігілізму та цинізму, що інакше ніж душевної гангреною назвати важко. А гангрена як правило приводить до смерті тіла в цілому, з неї немає виходу крім ампутації (якщо є на те час) уражених частин.
 
З огляду на все вище написане значення в постпомаранчевій історії Юлії Володимирівни Тимошенко важко переоцінити. Саме завдяки її зусиллям пасіонарний субстрат Майдану 2004 року був збережений та законсервований у вигляді сподівань людей, пасіонаріїв на діяльність, політичну та ідейну, цієї людини. Саме завдяки її зусиллям цей пасіонарний субстрат не обернувся самознищенням та руйнуванням що обов’язково сталось би якби він, цей субстрат, не отримав точку для фокусу своїх мисленевих прагнень та сподівань. Цю думку у різних формах я виказував вже давно, отож в цій статті додатково розгортати її не буду, особливо цікаві можуть звернутись до моїх попередніх роздумів на ці теми. На чому я зупинюсь детальніше – це на тих відступах, які Юлія Володимирівна зробила від планки, піднятої сподіваннями 2004-го, найімовірнішим наслідкам цих відступів , викликам та неуникним енергетичним відправним точкам найближчого майбутнього Русі-України.
 
У фізиці існують такі поняття, як «підпорогові» та «надпорогові» явища. До 2006 року з боку Юлії Володимирівни я значних відступів від належного не бачив, хоча у «підпороговому» стані вони, звичайно, були присутні. Однак лише з часів літа 2006-го року ці тенденції сформувались у дещо самостійне і їх можна аналізувати як цілком самостійну окреслену лінію. Політика навряд чи є найчистішою справою у світі, однак завжди є певні базові «гилляки», на яких сидять ті чи інші політики та політичні сили, «гилляки», навіть не завжди залежні від їхніх особистих властивостей та моральних якостей.
 
За жорстокістю Йосип Сталін нічим в кращий бік не відрізнявся від Адольфа Гітлера. Однак  він був керівником країни з базово слов’янським населенням, тому він не міг, навіть якби захотів, взяти за програму своїх дій депопуляцію з наступним зникненням слов’ян як раси. Тому в історичній перспективі режим, який створив Сталін для слов’ян був кращим ніж режим, який міг би створити Гітлер – оскільки «гілляка» на який сидів Гітлер цілком припускала можливість зникнення слов’ян як раси і від відсутності слов’ян на земній кулі не переломилася б. Тоді як Сталіну це було фізично неможливо.
 
«Гиллякою» Ющенка є етнічно національна українська самосвідомість та уявлення про нього як компромісну слабку фігуру, яка нездатна без сторонньої допомоги піти на будь-яке радикальне загострення ситуації. «Гиллякою» Тимошенко було і є її вміння входити у прямий емпатичний контакт з душевними прагненнями активної, пасіонарної частини народу та вербалізація цих прагнень, сукупно з певними мінімальними діями задля реалізації цих прагнень. Влітку 2006-го року цій «гілляці» був нанесений перший відчутний удар.
 
Так, після кульбіту Мороза політична ситуація складалась таким чином, що реально щось змінити було неможливо, будь яке загострення, реальний вихід прибічників БЮТ на вулиці та т.п. міг спричинити лише загострення громадянського конфлікту та давав карти у руки Ющенку для офіційно оформленої коаліції з регіоналами «в ім’я стабільності країни».  Так, необхідно було з одного боку щось робити а з іншого було ясно, що без повторних виборів ситуацію в парламенті змінити неможливо, а повторні вибори могли і не стати потрібним виходом. Так, треба було робити багато часом взаємозаперечуючих рухів в різні боки, для того, щоби залишитись на плаву. Але ніщо з того не робило обов’язковим
 
1. Імітацію «народного протесту» від БЮТ, коли офіційно оголошувалось про «протести», реально звозилось на «протести» наполовину бомжів на зарплату в намети, наполовину хто-прийде-з-районних-осередків-батьківщини-якщо подзвонять.  Сама Тимошенко не брала і судячи зі всього і не збиралась брати участь у тих акціях, люди, які на Майдані складали актив, реально не бачили своєї точки докладання сил і відчували себе як непришийкобиліхвіст. Да, таким чином були забезпечені в’ялотекучі акції за принципом «не живе і не мертве», які не мали жодної іншої мети окрім показати видимість вуличної боротьби проти спотворення результатів виборів. Ситуацію на вулиці такими «протестами» загострити було неможливо (найімовірніше, для того і було зроблено – щоб ситуація не вийшла з-під контролю), однак ціна такої поведінки була гіршою. Люди, які в перші дні сприйняли ідею тих протестів за чисту монету підходили під Верховну Раду, в місцеві осередки БЮТ і на конкретні питання отримували відповіді «а ми не знаємо» або бачили під тією самою Верховною Радою абсолютну відсутність внятної, продуманої програми дій і почали розуміти, що реально Тимошенко вони не потрібні. Потрібна «масовка» якою легко керувати: заплатили – сидить, перестали платити – пішов. По суті Юлія Володимирівна такою постановкою питання тоді плюнула у душу своїм найбільш відданим послідовникам, ідеалістам (і від цього ідеалізму активістам) Майдану.
 
Цього було дуже легко уникнути – просто зібрати пару мітингів у тому самому Києві (або вийти на телебачення) і сказати: я вважаю, що ініціювати масові протести не на часі, одак всім, хто обурений розвитком подій у країні кажу: я не здамся і ті, хто схоче мені допомогти – може дізнатись чим саме у своїй районній «Батківщині» або ще кимось чином. І по своїх організаційних структурах «спустити» такі інструкції по взаємодії зі своїми добровільними помічниками. Чи призначити за цей відділ роботи відповідального зі свого ближнього оточення.
 
Однак те, що вона цього не зробила, означає тільки одне – це не видавалось їй пріоритетним. І велика кількість активних людей, тих, на яких і втримався Майдан 2004-го, просто перейшли у режим самоусунення від політичного процесу як такого: якщо ви вважаєте, що наші можливості вам не потрібні, то ви не сильно потрібні нам. І пасіонарна енергія цих людей перейшла з режиму активної підтримки Юлії Тимошенко у режим підтримки пасивної та ситуативної, проти ще гірших і до того часу, як не з’явиться реальна можливість самим безпосередньо тим чи іншим чином впливати на політичний процес. Це перша на мій погляд значна помилка Тимошенко.
 
Друга – що з цієї першої витікає – чим далі тим більш активний дрейф у побудові своїх дій до концентрації навколо себе та відповідно використання командно-адміністративно-судово-силового ресурсу. Цей ресурс політику необхідний, і без нього нікуди не підеш. Однак дрейфом у бік відрізання себе від активної підтримки своїх пасіонарних прихильників та опору на командно-адміністративний ресурс Тимошенко неминуче еволюціонує до ситуації, коли в певному майбутньому її по суті пасіонарні задуми та мрії не будуть знаходити реальної підтримки у її найближчому оточенні (вони не будуть їх розуміти), а появі нових лиць у її найближчому оточенні буде заважати сам усталений бюрократично-адміністративний порядок речей, який за таких обставин неминуче буде для її поточного політичного життя усталеним та визначальним. Особливо чітко вади такого розвитку проявилися на Київських (і, можливо, Тернопільських, але тут не володію матеріалом, цілком може бути що там – цілковито інша ситуація) виборах.
 
По ідеї на київські вибори був кинутий весь „цвіт” БЮТ, за кожен виборчий округ відповідав спеціально призначений депутат Верховної Ради, за фінансуванням Київські вибори перевершили всі троє минулих до них загальнонаціональних виборів ледь не разом взятих. Логічно було припустити, що це будуть найбільш організовані та пасіонарні вибори (оскільки саме пасіонарії і складають ядро виборців Юлії Володимирівни).
 
Однак реальність була зовсім іншою. Це були найбільш дорогі, жлобські, бездарні вибори за історію БЮТ. Вибори, на яких про якийсь „живий зв’язок з народом” чи бодай власними прихильниками не йшлося у принципі. Вибори, на яких 10% живих людей, які хотіли щось доброго на виборах зробити були просто „затерті” натовпом випадкового народу, який злетівся на „попіл” виділених під вибори фондів, і на додаток до того з'явилися абсолютно нехарактерні до цього для БЮТа намагання „кинути на бабки” тих, хто на той самий БЮТ і працював.
 
За фіктивну роботу отримували дві-три „зарплати”, а за реальну намагались недоплатити. Як людина, волею випадку досить глибоко втягнута в той виборчий процес, бачив те все власними очима, навіть написав відповідні листи з описом баченого і це було передано на досить високий рівень БЮТу – у службу Турчинова та безпосередньо у фракцію БЮТ у ВР. Чи зроблені з того хоч якісь позитивні висновки мені невідомо, наразі зі мною як з автором листів жодних спроб зворотнього зв’язку не було, хоча була надана цілком конкретна інформація. Але можливо мої листи нічого нового їм не відкрили, то ж будемо бачити по подальших реальних діях.
 
Менше з тим це був і є цілком характерний і небезпечний симптом – поступова втрата зв’язку з живим пульсом української пасіонарності, на ґрунті чого і розцвіла зоря Тимошенко, і заміна її системою важелів та противаг у командно-адміністративних впливах. Ще раз підкреслюю – жоден політик не в силах обійтись без командно-адміністративного ресурсу. Біда Тимошенко не в тому, що вона почала активно ним користатись а в тому, що вона почала забувати корені тієї енергії, яка винесла її на ті вершини, де вона зараз є. І, що найстрашніше, не бачить у тому поважної проблеми. А раз так, то з часом неминуча генерація помилок, не коригованих „зворотнім зв’язком”, помилок, які адміністративно-бюрократична система спробує звести у ранг політики.
 
Якби Юлія Володимирівна реально у свій час попіклувалась про систему підбору кадрів для себе (хай не у все „партійне тіло”, а хоча би селекція людей у внутрішні структури для роботи у виключно її проектах), то цих майбутніх бід можна було би уникнути. А так всі благі наміри на подобу до "Ідеальної Країни" та такого іншого лишилися в основному піаром та благими намірами за великі гроші.
 
На цьому місці  я хочу ще зупинитись на  такому моменті, який для себе називаю „дифузією дії”. Що мається на увазі. Позитивний аспект Жовтневої Революції був той, що країна, у якій діяв закон про „кухаркіних дітей”, перетворилась у країну, в який худо-бідно, але цим „кухаркіним дітям” був доступ до освіти, інтелектуального самовдосконалення та такого іншого. Як наслідок – 80% генералів та маршалів Великої Вітчизняної були саме з таких „кухаркіних дітей”, покоління фізиків та будівників змогли розщепити атом та полетіти у Космос. В країні, в якій „кухаркіни діти” залишились би „кухаркіними дітьми” таке було би неможливим.
 
Аналогії про те, що "в Америці все було зовсім по іншому а в Космос полетіли" не має глибокого сенсу, тому що Америка 17-го та Росія 17-го це зовсім неоднакові країни з різним багажем минулого, тому те, що було можливим у Америці абсолютно необов’язково було б можливим у Росії та навпаки. Без огляду на жорстокість та антилюдскість режиму, що виник у СРСР, певних ідей, що лежали біля його основи, неможливо було уникнути, і ДИФУЗІЄЮ вони діяли у суспільному тілі тієї країни, без огляду на те, яким чином перебігали якісь інші процеси.
 
Так само Тимошенко не може уникнути ДИФУЗІЇ у власні структури людей, які стали активним суспільним елементом саме під час Майдану і були народжені його енергетикою, хоча в силу вибраного нею шляху питома вага цих людей з часом може тільки зменшуватись і вони практично завжди будуть знаходитись у глибинному конфлікті з „адміністративно-бізнесовою” складовою її ж власних структур. Свідома політика Тимошенко могла би допомогти уникнути цього, і замінити ідеологію конфлікту, який базово закладений у блоці її імени, зібраному за таким принципом, на ідеологію солідарності. Але це лише в тому випадку, якби кожен шар партійної структури був задіяний у своєму власному сегменті роботи, який би не пересікався на ґрунті конфлікту з іншими шарами. А так цей конфлікт перейде з теренів партійних структур у тіло державно-адміністративного механізму, що народжується і буде народжуватись навколо Тимошенко. І це в майбутньому народить процес „внутрішнього дисидентства” у самому БЮТі, „дисидентства” не купленого за гроші, а з ідейно-світоглядних позицій. І саме таке дисидентство потім і зможе стати ядром нового руху до здійснення тих ідей, які Юлія Володимирівна проголошувала, але реалізацію яких в якості жорсткої тенденції постійно відкладає у „довгий ящик” порівняно з більш важливим та нагальними для неї теперішніми справами боротьби з сіюмінутними політичними ворогами.
 
Відразу ж хочу зазначити, що я не маю ні найменшого сумніву що у боротьбі, які Юлія Володимирівна веде зі всіма українськими „політичними монстрами” сучасності, вона отримає перемогу. Оскільки які б відступи від належного вона не робила, у порівняні з цими пародіями на людей у 80% випадків виглядає майже що ангелом. Історично та метаісторично поміж повною деградацією та можливістю якого-ніякого розвитку вибиралось завжди друге, так буде і на цей раз. І не маю ні найменшого сумніву у тому що певні найнеобхідніші кроки, вкрай важливі для майбутнього України. Таки будуть зроблено, а саме:
 
1.   Кроки у напрямку енергонезалежності держави
2.   Кроки у напрямку інвестицій та модернізації аграрного сектору
3.   Кроки у напрямку побудови в Україні стабільної схеми ротації та функціонування владних еліт (тобто кроки у напрямку збереження, наявності держави як такої, безвідносно до її конкретного наповнення).
4.   Зміцнення України на міжнародній арені та формування нею внятної та сформованої зовнішньої політики.
 
Але я не маю жодних ілюзій стосовно того, що ці кроки якимось чином будуть стосуватись ротації владних еліт на ґрунті живого взаємозв’язку з розвитком та становленням народної свідомості.
 
Народ та владу знову спробують розділити як такі. Скоріш за все буде спроба налагодити систему ротації за типом американського типу демократії, в якій постійно „стравлюють пару” з парового котла, дозволяючи вибирати між професійними управлінцями позірно різної партійної орієнтації, які однак, в суті своїй, мало чим відрізняються концептуально. І це і буде основою конфлікту майбутніх реальних дисидентів з БЮТу та адміністративно фінансового його крила, який стане достатньо явним не пізніше ніж за 2-3 роки після того, як БЮТ в повній мірі прийде до влади.
 
Яким же чином повз владні структури можливий розвиток ідей Майдану в середовищі тих, кого зачепив пасіонарний вибух тих часів. Виходячи з того що єдине, що по суті не буде робитись в напрямку ідей Майдану командою, що прийде до влади разом з Юлією Володимирівною, це ідея живого взаємозв'язку та взаємоперетікання народу та влади, врівноважуючим цю ваду фактором може і буде лише одне – широка мережа громадських самодопомогових організацій, що будуть побудовані на ґрунті довіри одне до одного. Це можуть бути місцеві, територіальні утворення, що об'єднаються навколо опору засиллю чиновників, задля покращення своєї вулиці, будинку, школи та таке інше. Час, який Тимошенко буде при владі, дозволить країні дещо стабілізуватись і восповнити недоліки горизонтальних зв’язків суспільства, які явно проявились у постпомаранчеву добу, цих горизонтальних зв’язків розвитком.
 
В умовах засилля професійних політичних протестувальників, проплаченої  „джинси” у масмедіа (що буде значно и серйозно перекрито під час влади Тимошенко, так що її в значній мірі можуть навіть оголосити „ворогом свободи слова”) єдиною живою ячейкою протидії „втрачанням орієнтирів” владою можуть бути лише такі взаємодопомогові організації – потім мережа таких організацій, оскільки в них буде присутнім те, що буде відсутнім у будь-якій з сучасних політичних партій, включно з БЮТ – довіра людей одне до одного. Саме такі взаємодопомогові організації зможуть в наступному скласти підґрунття тієї країни самокерованих громад, обриси якої так несподівано та незвичайно промайнули на Майдані і знайшли свій найяскравіший вираз в неймовірній організації та інтелігентності того Майдану.
 
Ці взаємодопомогові організації зможуть спочатку вирости в умовах, які складе БЮТівська влада, а потім і виступити проти неминуче накопичуваних нею недоліків, але вже не на грунті інтересів ФПГ чи хворобливих амбіцій тих чи інших лідерів, а на ґрунті конкретних інтересів людей, які складуть кістяк керівництва цими громадами і які будуть у безпосередньому контакті з настроями та потребами своїх громад. Це – свого роду тест на дозрілість української спільноти. Постмайданний час не виявив таких дієвих організацій на українських теренах. Час відносної стабілізації під владою Тимошенко дасть додаткові можливості такі організації народити, розвинути та укріпити. І країна таким чином зможе скласти тест на дозрілість своєї душі і заявити на право мати якусь іншу владу, окрім вертикальноорієнтованої.
 
Чим же хотілось би підсумувати? Країна завжди варта тих керівників, яких має на конкретний момент. Для того, щоби в майбутньому керівники були якимось іншими, необхідно перш за все змінити народну свідомість на найглибшому рівні. На цю мить країна, яка поки що не спромоглась на самостійне народження горизонтальних мережених зв’язків «громадянського суспільства» приречена на те, щоби необхідність саме такого перебігу речей була нею усвідомлена як не миттям, так катанням. Влада, яку принесе з собою Юлія Володимирівна, створить передумови до того, щоби за цими стінами зміг вирости врожай, який потім ці стіни зруйнує.
 
Але це станеться не раніше, ніж критична маса країни усвідомить, чого саме від неї вимагали виклики Майдану і що кожен повинен змінити особисто в собі і через це у суспільній свідомості для того, щоби країна зуміла дотягнути до височезної планки, поставленої тим майданом 2004 року. І якщо це станеться – все неможливе стане можливим. А поки що кожен лишається наодинці зі своїм життям, своєю долею та своїм власним, маленьким чи великим, призначенням – від Тимошенко Юлії Володимирівни до найменшого двірника Донецька. І дай Боже кожному з нас відповідати призначенням та викликам своєї долі гідно, це і буде нашим квитком у майбутнє.