- Діти! Сьогодні у нас відкритий урок. Ви пам’ятаєте урок, який у нас провела тьотя Фаріон?
 
- Да-а-а-!
 
- Так, от. Сьогодні до нас завітали дві дуже розумних і поважних тьоті. Їм теж закортіло провести для вас відкритий урок. Одну тьотю кличуть тьотя Ганя…
 
За третьою партою у середньому ряду Петрик шепоче Натусі:
- Я бачив цю тьотю у калідорі. Це ніяка не тьотя Ганя. Мій татко називає її «Ганька Гебельс".
 
- А шо це таке – Гебельс?
 
- Татко сказав, що це така собака, велика-велика.
 
- А шо, тьотя собака?
 
- Папка каже, що та тьотя тільки схожа на тьотю, а насправді – гірша за собаку…
 
- Діти! Тихенько. А другу – тьотя Іра.
 
Знову шепіт:
- А ця тьотя теж собака?
 
- Не знаю. Про неї мама щось казала, та я не запам'ятав. Мама мені не дозволяє ці слова казати…
 
- Діти! Як ви себе ведете? Наші гості можуть подумати, що у нашому садочку дуже не виховані дітки. І не дадуть нам грошей на ремонт.
 
Вихователька підійшла до Петрика з Наталкою, нахилилась до них і розлючено просичала:
- Щоб я вас більше чула!
 
- Отже, діти! Уважно слухайте і ведіть себе гарненько!  Пані Ганно, пані Ірино! Прошу вас, проходьте.
________________
 
- Добрий день, дітки! Які ж ви всі гарненькі та чепурні! Мене звати тьотя Ганна. Я хочу вам розповісти про великого українського поета.
 
Голос з другої парти зліва:
- А я знаю! Це – Тарас Григорович Шевченко!
 
- Ні, діти. Про цього поета знають тільки три людини у нашій чудовій країні. Та, де у країні, у всьому всесвіті. Ці три найосвіченіших особистості – це я, тьотя Ірина і найкращий президент усіх часів і народів – Віктор Федорович Янукович.
 
Вихователька іде до п’ятої парти у правому ряду. Там двоє хлопчиків на одному аркуші по черзі щось малюють. Настільки захоплені, що нічого навкруги не помічають. Вихователька відбирає аркуш, дивиться на нього, полотніє і швидко мне. На аркуші – карикатурний портрет президента, якому хлопці завзято примальовували вуса, роги і настовбурчене волосся.
 
Прошипівши: «Вб’ю!», вихователька сховала зібганий портрет у кишеню і з сяючою посмішкою повертається до гостей.
 
- Отже, діточки, звати цього поета Антон Павлович Чехов. Він дуже полюбляв наш сонячний цілющий Крим і довго там мешкав. Під час прогулянок вздовж морського узбережжя Антон Павлович складав свої епохальні рядки…
 
- Тьотя, а шо таке опухальні? Це, коли заб’єш колінце?
 
- Епохальні, це означає  найкращі у світі. Пані вихователько, зробіть щось, щоб діти мені не заважали.
 
Вихователька повернулась спиною до тьоті Гані, щоб та не бачила виразу її обличчя і обвела дітей звірячим поглядом. Малеча склала рученята і чемно принишкла. Повернувшись до тьоті Гані, вихователька привітно запросила:
 
- Прошу Вас, шановна пані, продовжуйте.
 
- Любі мої діти! Я хочу сказати, що не знати великого українського поета Антона Павловича Чехова – це ганьба. Я хочу, щоб ви були освіченими та розумними, як наш пан президент.
 
Петрик тягне ручку.
 
- Чого тобі, хлопчику?
 
- Мій тато каже, що великий український поет – це Тарас Григорович Шевченко. Мій татко завжди каже правду. А мама каже, що брехати не гарно.
 
- Твої батьки, хлопчику, кажуть правду. Брехати не можна. Та, вони, напевне, не знають про Чехова. А от ти уже знаєш. Коли прийдеш додому, ти ж розповіси татові і мамі про нього?
 
- Ага.
 
- От, і молодець. Сідай. Пані Ірина зараз розповість вам прекрасний вірш Антона Павловича. Прошу, пані Ірино.
 
- Здравствуйте, дети. Я расскажу вам два любимых стихотворения блистательного украинского поэта Антона Павловича Чехова.
 
Пані Ірина склала перед собою долоні, закотила очі і млосним голосом стала декламувати:
 
Эй вы, хлопцы, где вы, эй!
Вот идет старик Аггей.
Он вам будет сказать сказку
Про Ивана и Савраску...
 
- Чудные строки…  А вот еще. Вы только вслушайтесь, дети, в музыку этих строк:
 
О поэт заборный в юбке,
Оботри себе ты губки.
Чем стихи тебе писать,
Лучше в куколки играть…
 
Не встигла тьотя Іра закінчити розхитуватись під власне декламування, як невгамовний Петрик без дозволу підвівся і нетерпляче заговорив:
 
- Тьоті, я теж хочу віршика розказати. Мене тато навчив. Я знаю п’ять віршиків цього... Тараса Григоровича…
 
- А я теж знаю віршика…
 
- І я!
 
Пані Ірина вийшла із трансу. Повернула на потрібне місце закочені очі, оглянула неслухів зверхнім поглядом і промовила:
 
- Госпожа Анна, вы заканчивайте, а мне пора. Некогда мне здесь сеять разумное, доброе, вечное. Меня ждет Сам. У нас совещание по реформам.
 
І випливла з кімнати.
 
- Пані вихователько! Будьте люб’язні, назвіть мені прізвище батька цієї такої спритної дитини.
 
Вихователька, клацаючи зубами від переляку, майже нечутно вимовила:
 
- Ка… Ка… те… рин…чук…
 
- Що?! Який Катеринчук?! Той, що у Шустера…
 
- Ні, ні, ясновельможна пані!!! Ні! Він пр…. працює слюсарем…
 
- А-а-а… Тим гірше для нього. До побачення, діти. А з твоїм татком, малий Катеринчук, ми ще поговоримо… Про поезію.