…Трагедія починається, коли стикаються рівномогутні сили. Герой, прямуючи назустріч власній долі, долає опір гідного суперника. Він має загинути. Хто ж його ворог? Парадоксальним чином, але він сам. Його “психе”, його “людськість”, закорінена в публічності. Його слабкодухість, прагнення полегшення рокованого йому. Макман не здогадувався, що він також людина. Недоліком виховання можна сливе пояснити його нав’язливе бажання “любити людей”, бути до них “справедливим” (що таке справедливість не міг пояснити собі навіть Сократ). Публічність завдала нашому герою нищівний удар. У найвищий точці зльоту він раптом усвідомив, що перебуває в оточенні троглодитів, а за спиною лише лунка пустка. Екзистенціальна самотність злегка огорнула його саваном жаху. Дівчина кинулась в Сену з моста… Ти не врятував її – вода в ріці занадто холодна… Втрачена мить не повернеться… Вона в нього була… Ступор. Озноб неприйнятого рішення. Початок пошуку виправдання. Неприйняття долі.
 

    Зір гострішає до нестями. Люди науки у масі своїй зазвичай карлики. Мужі, благі ликом, улюблені молоддю професори! Варто тобі було лише на мить відвернутися, як вони  радо навипередки цупили наукові праці власних учнів, мстиво шкодили нишком, продавалися за гроші й посади, прилаштовували на “теплі” місця в науці своїх коханок, кумплів, діточок високих чиновників. Жодної гидоти не пропускали, щоб не відзначитися. Невігласи. Потвори. Зрадники. Такі заслуговували на страту за звичаєм предків. А тобі вони ввижались  оракулами Атени й Аполлона! Вірив їм як намісникам богів! Працював до кривавого поту, щоб досягнути ідеалів!! А вони перетворились на смердючих від гною ідолів!!! Жахлива думка: невже публічність загрузла в неістині, а наука лише її захаращена пасербиця? Значить, і самої істини взагалі нема? Де взяти сили, щоб із цим знаттям жити далі?  Угледіти неминучість поразки й продовжувати чинити опір у битві, котру не можна виграти? Про що думав Леонід в Термопільській ущелині чи Наполеон на полях Ватерлоо? Все втрачено, крім честі (що таке честь?)! Мабуть, у такі хвилини прозріння найкраще для провидця зустріти наглу смерть. Мені здається, Макмана відвідували такі думки. Що він з ними робив, мені достеменно невідомо. Одне ясно, він вирішив продовжувати (що продовжувати?). Але вже без сподівання на щасливий кінець. Стоя простягла йому руку скрізь тисячі років. У тій руці був благодатний гладіус (ти знаєш, що з ним робити?). Продовження містило виклик всім. Якщо раніше його розуму протистояв лише батько-хаос становлення, тільки необроблена маса матеріалу, то відтепер публічність нагромадила на макманові плечи свого священного репрезентанта  – карлика (чому не велетня?). Який тягнув Макмана до пороху земного, нашіптував солодкаві думки про втому, про безглуздість опору, про те, що публічність завше допоможе й полегшить ношу (чому не кинути її?).Макман , стиснувши зуби, з карликом за спиною, вперто й безнадійно дерся вгору (куди саме?), не бажаючи просити пощади (в кого? чи не в себе?). Він уже програв, бо відчував, що виграти за правилами не можливо (для чого взагалі вигравати?). Він ще боровся, бо нездатен був знести ганьбу здачі й полону. Герой бився (жертва борсалась?) ще завзятіше, відчуваючи загладу. Одначе, втомлювалася душа. Гнів брав свою данину, світ втрачав барви, зрада правила бенкет. Макман наближався до межі свого часу…
 

    У поганеньких романах другорядних письменників під час катарсису, коли загибель героя уявляється неминучою, на допомогу приходять кохання до жінки, любов до Бога, вірні друзі. Чому ж у випадку Макмана цього не сталося?
 
    Про кохання до жінки у Макмана були своєрідні уявлення. Жінки також належали до інших. Інтуїтивно він вирішив не досліджувати жіночої психології, бо здогадувався, що цей шлях неплідний у теоретичному втіленні, а практичні спроби обіцяють увести аж занадто далеко від його любої науки. На самім початку (чого?) він декілька разів підпав під руйнівний вплив почуттів і добре запам’ятав результат (який?). Відтак, Макман просто вигадав уявний (зараз кажуть – віртуальний) образ жінки, яку він волів би кохати. Наскільки ця віртуальна жінка була адекватним відображенням хоча б однієї реальної особи (за умов, що така взагалі б існувала в просторі й часі), мова про це не йде. Коротко кажучи, в голові (в серці?) Макмана була ідея жінки. Практичний досвід лише більше чи менше коригував цю ідею. Ось таку ідею Макман і намагався кохати (плекати?), коли зустрічав ту чи іншу жінку з плоті й кісток, яка була тільки формальним приводом для самовираження почуттів Макмана. Зазвичай розумні (та/або вродливі?) жінки, що знали собі ціну (?), невдовзі після початку стосунків з Макманом щось таки запідозрювали. Потім за безліччю дрібних ознак завдяки жіночій інтуїції остаточно переконувалися, що кохають насправді не їх. Відтак, справедливо (що таке справедливість?) обурювались і покидали простодушного (справді?) Макмана. Втім, він не намагався виправитися, бо обгрунтовано (на його погляд) не покладався на кохання як засіб вирішення проблеми відсутності істини. Кохання, як він гадав, взагалі не впливало на вислід його самотнього бою, який він поступово програвав. Отже, рецепт від другорядних письменників-романістів у випадку Макмана був ні до чого (як і більша частина доробку другорядних письменників). Як на мене, доля була прихильна до Макмана, не даючи коханню значно погіршити становище в його боротьбі. Родинні цінності від нього лежали далеко, а множити собі подібних він свідомо (підсвідомо?) не бажав. Що тямив Макман у коханні до жінки?
    Відповідь:  . . .
 

    Як на мене, чоловіча дружба не належить до екзистенціалів. Молодий стоїк від природи мав талан легко сходитися й товаришувати з людьми. Відчуття вторгнення в середовище інших, як мені здається, було завше. Що таке дружба? Ти здійснюєш підстановку себе на місце іншого. Відтак, спілкуєшся вже не з іншим, а зі самим собою, що займає місце (де це місце?) іншого. Від нього чекаєш на те, на що спроможний сам. Думаєш, відчуваєш, граєш за іншого. Але жодного іншого в цім спілкуванні немає, ти граєш сам із собою у свою власну гру. Навіть як інший і не протестує, все одно така гра втомлива, та й за суттю глибоко нещира, просто аморальна (за умов існування моралі?). А як він (інший) сам схоче грати з тобою в ту ж саму гру, ти відчуваєш лише пустку, марнування часу. Уявна (в чиїй уяві?) і першість чи підлеглість у такім спілкуванні. Химерна комунікація лише плід твоєї уяви. З неї видобуваєш лише вже відому тобі частку самого себе, тільки кліше й перетворення в банальність. Хазяїн дуже побивався по смерті улюбленого кота, бо встиг наділити його всіма власними людськими якостями… [Щось подібне відбулося з однією людиною, коли раптово помер її найкращий друг. Звичайно він занедужав не раптово, хворів роки, вмирав у болісних стражданнях. Але людина відчула розпач і страхітливу образу на богів, що навально, без попередження забрали в неї друга, який вже був асимільований у внутрішній світ людини, став його невід’ємною часткою. А насправді – маріонеткою, тінню на стіні печери розуму, що зненацька сказився.] Отже, чи могла дружба дати Макману хоча б щось, чого він уже не мав сам.?  
    Відповідь:  . . .
 

    Любов до християнського Бога – мабуть, єдина сутність, яка відносно Макмана не може бути навіть помислена. Таку очевидність (тобто неможливість любові Макмана до Бога) прийнято (ким?) називати аподиктичною. Та й чи можливо вимагати цього дійства від того, хто сам вважає себе олімпійцем? Самого ж себе Макман, як мені видається, любити не міг, бо не щодня вірив у власне існування, а коли вірив, то прагнув змінити себе навіть ціною доведення змін до крайньої межі, тобто до абсурду, після чого проблема власного існування знову потребувала розв’язання. Дехто гадає, що боги існують саме в такий спосіб. Чим міг християнський Бог зарадити Макманові?
    Відповідь:  . . .
 

   Ось така вийшла апологія Макмана. Навіщо мені складати її? Бо більше нíкому. Мені здається, він заслуговує на мої зусилля. Бо був першим і вдалося йому найбільше.
     Він уходив двічі. Одного березневого вечора. Тоді по ньому залишилася Тінь. А потім чудової вересневої днини, звичайно не того самого року. На цей раз Тіні не залишилось.
     Минуло понад двадцять п’ять років. Я заборгував Макманові. Коротку смішну історію його поразки. Той, хто розповів її тепер, може лише мріяти так програти.
 

     Втім, химерна генерація Макманів попри те, що відходила стиха та неквапно, наразі геть чисто зійшла нанівець. До лиха це, чи на добро, судити не берусь. Причини цього також не знаю. Сливе наше підсоння для них не здорове. Теперішнє покоління абстракторів, як видається, позбавлене відповідної ділянки мозку, ба більше, не відчуває її відсутності. Впадає в око, що сьогодні невартно знати чогось, як молоді абстрактори гадають, зайвого-непотрібного в безпосередньому корисному застосуванні на швидку поживу пізнавальника. Справді, бо час минає прожогом і путь до могили коротшає, а перемагати ж треба тут і тепер. Поразка навіть не розглядається за можливість. Загальнодоступна освіта (в тім числі – отримана у вищій школі) тлумачиться на кшталт перепустки до елітного клубу інтелектуалів. Аванси тишком зігрівають душу і трактуються в якості заслуженого визнання. Сингулярність за мовчазною згодою стала річчю небажаною, тому що небезпечна.