На цю статтю мене підштовхнула одна фраза в дискусії на ДД. Заговорили про вишиванки і мій опонент заявив що місце вишиванки максимум на фольк-паті, а не в офісі.
 
Ця фраза, неначе скалка в пальці, кілька днів переслідувала мене. Виходить, стидно признатися що ти українець! А трошки помисливши, я зрозумів що часто-густо ми стидаємось бути самими собою. Ми боїмось виставити на показ свої найкращі почуття, переживаючи, що нам закинуть позерство та самовихваляння. Чому ми так рідко говоримо своїм близьким що ми їх любимо?  Чому найкращі слова про себе людина часто чує уже на панахиді?
 
А найгірше, що цим користуються «професійні» висловлювальники наших думок:
Про  Віру безапеляційно глаголять бабці, які про неї мають уявлення не більше ніж папуаси, а їх віра це суміш диких забобонів та ханжества. Але зате вони готові видряпати незгодним очі! І саме вони сприймаються як «справжні» віруючі,  відштовхуючи людей від Церкви.  Колись гарно написав про таких віруючих Канаріс, http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/744/user_id/44.phtml    назвавши їх греко-рагуликами. А чому так? Бо справжні віруючі не виставляють свої погляди на показ. ЧИ добре це? Можливо, але коли мовчать греко-католики , тоді кричать греко-рагулики.
 
А пан Тягнибок монополізує право бути патріотом. Чому? Може тому що ми всі ділимось своїми патріотичними думками лише на сторінках ДД, не завжди говорячи про це навіть на власній кухні?
 
Я не забуду як ми їхали на Майдан. Крадькома! Ми ще не насмілювалися признатися один одному що ми громадяни своєї країни, що ми за неї вболіваємо. Вночі 28 листопада ми з приятелем вирушили до Києва. Рішення було раптове, я навіть не попередив нікого на роботі, по суті, я втік на Майдан. Як не дивно, на другий день телефон мовчав. Насправді нічого дивного. Через день я зустрів на Хрещатику власника своєї фірми, ще через день – свого священика (ледве впізнав в  цивільному). А коли повернувся, то виявилось що і мої підлеглі теж побували в Києві. Всі вони насмілились поїхати на Майдан але не насмілились признатись в цьому ближнім! І лише на Майдані пройшов цей страх.
 
Майдан змінив суспільство. Майдан змінив кожного з  нас. Але це замало. Треба не лише раба з себе видавлювати, треба видавлювати з себе противсіха, стороннього спостерігача, трибуна в інтернеті, який не сміє заговорити по-українськи на базарі.
 
Хімік, Івановна,  решта російськомовних дурдомівців – я високо ціню ваш патріотизм. І зовсім не важливо, якою мовою ви пишете статті на ДД. Але давайте не будемо ховатися у віртуалі – настає час щоб країна бачила що є українці. Що справжні українці це не екзальтовані членкині, не братчики Корчинського, а звичайні люди. Люди, які живуть поруч, колеги по роботі, знайомі – і вони виявляється теж українці!
 
Та й ми, галичани, теж квасні патроти. Знову ж  таки цитуючи Канаріса: «Греко-рагулик говорить тільки українською мовою і тільки у Львові. У Києві, Харкові, Донецьку, Одесі та Криму греко-рагулик говорить тільки російською, «бєз памілак».. А й справді, багато моїх знайомих уже в Києві переходить на «общєпонятний». Одні – «щоб не виділяться», інші – «з поваги до співрозмовника», ще хтось – «та я ж дві мови знаю», або просто – «ще по морді дістану». То звідки тоді почуєш українську мову?! І Діма буде заявляти що» рускоязічніє в большінствє»
 
Цього року в Криму я пішов на експеримент – говорив лише по-українськи. Це коштувало неабияких зусиль! Але зусиль над самим собою! Зусиль, щоб подолати оті «не виділятись, не нариватьсь і т.д.» А навколишні сприйняли нормально. І через тиждень дівчинка на касі гастроному, який ми щодня відвідували, сказала «візьміть решту, будь-ласка»!!! (Та у Львові так гарно ніхто не скаже, там всі «здачу» пропонують).
 
Коли на День Незалежності я вдягнув вишиванку (там же в Криму), мої товариші жартома робили ставки «поб’ють –не поб’ють». В кінці дня, навпаки, жартували що потрібно було піти на небережну і брати по 10грн за право сфотографуватись зі мною.
З вишиванкою мені правда було легше. Її я «обкатав» ще вдома. Думаєте легко вийти у вишиваній сорочці в неділю до церкви в Галичині? Зовсім ні. Ти йдеш, ловиш погляди знайомих, і бачиш в їх очах здивування : «Що це він так вирядився – на концерт, чи до Тягнибока записався?»
 
А я хочу показати що українська мова – це не протест, не «вимахування», а звичайний, нормальний спосіб спілкування. Що людина у вишиваній  сорочці – це не ура-патріот, не Шкіль, не артист, не екстреміст, а просто звичайний українець, який хоче гарно і оригінально вдягнутися, якому  личить вишиванка, і якому  не стидно, що він українець!
 
Друзі! 5 років тому звичайна помаранчева стрічка на одязі вивертала нашу душу, вона кричала – я громадянин, я – небайдужий, я  - не один! Ми наче підзаряджались тією позитивною енергією один від одного. Зараз , коли міністр освіти – Табачник, давайте покажемо собі, країні, що ми є! Ми, українці. Не хохли, не двоязичні – бо нема таких націй. Розмовляймо на українській – в трамваї, на ринку, на службі. Ми побачимо, що «разом нас багато».
 
Ось-ось настане весна, ми виліземо з надоївших пальт та курток. Вдягаймо вишиванки, елементи народного одягу! Вони чудово дивляться і з джинсами і з спідничками найрізноманітнішого фасону, вони добавляють барв у наше сіре бутя!
 
Російськомовні українці. Ви не знаєте української мови? А вдягнути вишиванку теж брак освіти мішає?
 
Так, для цього треба трохи сміливості. Але хіба не треба було сміливості, щоб вчепити помаранчеву стрічку? Борітеся – поборете!