Замість епіграфу:
Робота, яка підштовнула до написання "Коханки Аполона" називалася «Інтелектуалізація автоматизованого перекладу науково-технічних текстів на основі окреслення семантики морфем термінологічних європеїзмів». Власне, Коханка, це - вступ до лекції, яку мені запропонували прочитати студентам за результатами цих досліджень. Я сіла скласти хронометраж, та трохи захопилася. А потім махнула рукою і пустила лекцію на імпровіз. Так що обіцяне "Далі буде..." треба ще написати.
Замість передмови
Літак сів з годину тому, але цупкі пазури аеропорту не спішили відпускати своїх бранців. Серед зустрічаючих вже починала шелестіти тривога.
Хтось заспокоював:
- Це їх на свинячий грип провіряють.
- А ви який рейс стрічаєте?
- З Москви.
- Тоді на ведмежий.
Коридором покотилася чергова хвиля прибульців.
- Перепрошую, ви не з московського рейсу?
- С маасковскава, с маасковскава.
- Дякую.
Та вже можна було не метушитися. Назустріч мені своєю "внесистемной походкой" ішов мій гість. Джинси, світла куртка, малесенька валізка. Мінімум мініморум...
Це був відомий російський історик. Історик з великої літери А.
Що зводить людей у цьому світі? Погляд, посмішка, тембр голосу...
Дорогою додому ми згадували нечисельних спільних знайомих... ( - Так вы были на спектакле у N? - Сходил... - Понравился? - Ну, как вам сказать... я, конечно, досидел до конца...), обговорювали плани на найближчі дні, а ще я розказала про moskvi...
За півгодини ми були вдома. В саду нас стрічала мила серцю мандрівника картина: шалапутний вітер увивався навколо червоної скатертини, тендітні фужери тремтіли за своє крихке існування, на піжонському барбекю домлівав помаранчевий салмончик, а за річкою і лугом над синьою полоскою лісу беззвучно пропливали по глісаді срібні сигари, віддзеркалюючи промені сонця, що допіру сховалося за обрій.
В бесідці чаклувала моя муза, а точніше - Муз.
- Скільки у нас часу?
- Хвилин 10-15. Захопи лимон!
І вже коли сіли за стіл, я згадала-метнулась за словником:
- Вот, посмотрите, это та статья у Фасмера, о которой я говорила в машине. Я наткнулась на нее, когда искала, что означает имя Мезгирь, ну, тот, из Снегурочки. А когда увидела это значение - открыла карту Москвы, в этом месте река действительно образовывает петлю. А по рекам в те времена шастали варяги, вот и оставили название в предостережение грядущим.
- Нет никакого сомнения, это и есть значение этого слова.
Що може бути кращою приправою до смачного столу, як не оця легка бесіда, вміру підхмелена цікавинками. Дякую, тобі, Боже, за твою благодать.
Весна-2009
КОХАНКА АПОЛОНА, або
РЕПОРТАЖ ІЗ МОСКВОЮ НА ШИЇ
(час написання - 2007 рік)
Цю розповідь можна назвати: "Побічний ефект від вивчення європейських морфів". Він схожий на побічний ефект від жбурляння камінців на схилі гори. Один, другий, третій і зійшла лавина. Лавина, що перевернула мою уяву про минуле своєї сім’ї, свого народу і минуле материка, на якому ми з вами коротаємо свою відпустку з небуття.
Ви ніколи не задумувались над тим, чому назва науки «історія» співзвучна слову "story" – оповідання, а музу історіїї звати Кліо – "та, що прославляє"? Дівчинка-мажорка, донька Зевса, подружка бога Аполона – покровителя мистецтва. В його богемній тусовці знайшлося місце іще восьми не менш приємним особам – музам еротичної і епічної поезії, музики, пісні, танцю, комедії, трагедії і астрономії. Компанія, як бачите, серйозна. "Але ж астрономія?" – скажете ви. А що "астрономія"? Вона і зараз балансує на межі науки і мистецтва, а в докоперникові часи її місце було акурат між піснею і танцем. Тож, здається, історію логічніше було б вивчати, ну, приміром, як епічну прозу.
Скажу банальність: історію пишуть переможці. Неприємно, та не фатально. Набагато гірше те, що переможці її правлять. За прикладами далеко ходити не треба. Принаймні, не далі київського головпоштамту. Там, на його колоні, за білими плямами затертих написів, тремтить від холоду істина. Тремтить, бо, як відомо, гола, і не маючи одягу, кутається в те біле дрантя.
Але повернімося до європейських морфів. Процес їх дослідження нагадує марафонський забіг у лабіринті. Попереду з палаючими очима несуться неофіти, за ними обережно, мов по мінному полю, ступають професійні лінгвісти. А зрідка трапляються невиправні логіки, які замість приєднатися до різноголосої процесії, починають розбирати лабіринт на цеглинки і складати з них чіткі конструкції. Так поступили КПІ-шні фізики-радіотехніки, коли перед ними постало завдання заповнити пробіли в українській радіотехнічній термінології. На світ з'явилися "наКОПичення" енергії і "наГРомадження" електронів (1), а з ними ними і "Енциклопедичний навчальний довідник Радіотехніка". Ось тут і виник побічний ефект. З латинського словника посипались українські слова. Деякі з них не часто почуєш сьогодні, бо в словнику вони стоять з приміткою "заст" .
cunae - колиска (куняти?)
calamitas - лихо, шкода (каламутний?)
rumigo - пережовувати жуйку (про жуйних тварин) (румигати?)
motatio - прискорений рух (мотати?)
mordeo - мучити, терзати (мордувати?)
lamentor - голосити, ридати (лементувати?)
vincio - зв'язувати (вінок, віник?)
guttur - горло, гортань (гуторити?)
vehatio - перевозка (вихати?)
bajulus - носій (баул?)
bisaccium - перекидна в'ючна сумка (бисаги?)
ganea - шинок, гульба, розпуста (гана?)
garrulatio - балаканина (горлати?)
lascivus - веселий, грайливий, хтивий (ласкавий?)
turba - замішання, хвилювання, сварка (турбувати?)
curculio - хлібний жучок (куркуль?)
cubile - ліжко, постіль (кубло?)
murus - стіна (мур?)
dormito - дрімати
misceo - мішати
gluttio - глитати
verto - вертіти
tero - терти
ruina - руїна
lappa - лопух
larva - злий дух
re-sto - решта
aratio - оранка і т.д.
А ще в латинському словнику ховається чарівне слово icio - бити, вдаряти, вражати. Якщо додати до нього латинський (він же український) підсилюючий префікс per-, отримаємо per-icio, тобто ду-уже вдаряти. Періщити, одним словом.
Не так давно у першій десятці частотного словника наших журналістів знаходилося слово СПОСТЕРІГАЧ. Розбивши його на латинські морфи, маємо:
con-post-st-ter-reg.
Кирилицею це виглядає так:
спільно потім стояти всередині регулювати.
Нормальний процес розвитку мови. Багато сучасних слів є словосполученнями, від баболюба до рогоносця. В "спостерігачі" насполучалося стільки, що вийшло ціле речення. Але чомусь речення латинське.
Хочу зробити невеликий відступ, щоб заспокоїти тих, хто запідозрив у мені запеклу націоналістку. Ви не помилились. Я – таки вона. Моя країна – Україна, мій народ – українці. Але відносно мови я ніколи не переймалась. Виросла в невеличкому містечку, у вчительській сім’ї, тож дитинство було україномовним, суржик чула на вулиці, але вдома підхоплені словечка випалювались залізом маминого голосу. А потім – київський інститут, і єдиним україномовним співбесідником залишилась мама, бо навіть із сестрою і шкільною подругою ми непомітно перейшли на русску. Вам різонуло слух останнє слово, але ж росіянами русскіх називають українці. А наші сусіди вже кілька століть з гордістю величають себе "русскими людьми", тож я вжила їх самоназву. Залишається лише дивуватися, бо це чи не єдина у світі назва етносу, яка відповідає на запитання "чий?", а не "хто?".
В радянській освітній системі на ниві історії трудились невтомні нейрохірурги. Прооперовані своїми вчителями, вони з року в рік здійснювали лоботомію своїм учням. В результаті їх старань на голові виростало буйне дерево сорту "на вербі – груші", такий собі стовбур єдиного слов’янського народу, з якого мов гілки розвинулися окремі народи-брати і підбратки.
Років десять тому мій племінник після російського філфаку подається в тележурналісти. І на моє співчутливе запитання: "А как ты решаешь проблему с украинским языком?" , відповідає: "Никаких проблем. У меня есть два украинских словаря. Один русско-польский, второй – русско-русский". І ми регочемо від вдалого жарту. Тобто, радянська освітня доктрина добре підлікувала мої необтяжені історичним інтересом мізки, і я вважала, що українське "нарєчіє" виникло від тертя російського язика об польський, а значить, його поступове зникнення – процес закономірний. Час від часу між мною і мамою спалахували емоційні суперечки, які доводили мене до сказу, а маму до сліз, відносно другої державної. Я була за двомовність, наводила у приклад Швейцарію, Канаду, а мама – циркуляри по забороні української. А потім закінчувався передвиборний гавкіт, і ми забували тему суперечки до наступних виборів.
І от тобі маєш! Латинський словник періщить так, що кремезний стовбур єдиного народу валиться з гострим, як постріл, тріском сухого дерева. Спочатку – повна темрява. Чорна діра в свідомості після викорчовування трухлявого пенька. А потім з’являється світло і тепло. Із темноти проступає затишна картина: з гулом набираючи силу, розгорається молодий вогонь. Навколо вогнища сидять люди, впівголоса перемовляючись, поглядають на мене.
– Откуда дровишки?- оригінально запитую я.
– З твоєї верби. Добре горять...
– А ви знаєте те, що знаю я?!
– Як не знать...
– А чому цього не знають інші?
– Не хочуть...
Я нікого не примушую слухати мою розповідь. Когось чекає черговий серіал, когось чергові НіСеНУтниці. А в кого на те алергія, підсідайте до вогню. Тепла вистачить.
Українська історична грядка виполювалась і випалювалась не одне тисячоліття. Та у істини виявилось три свідки, яких не можна купити. Перший – археологія. Поки історичні інститути підганяли минуле під рішення чергового партійного з’їзду, бородатий археолог мовчки робив свою справу. Коли викопане ним не вписувалось в конфігурацію "стовбура", знахідки в кращому випадку замовчувались, і дерево буяло, верба плодоносила, груші падали на землю, і ми раділи тим плодам. А що з верби – не біда, аби солодкі. Не може ж народ жити без своєї історії. Це як дитяче: "Мамо, а звідки я взявся?" – "Лелека приніс".
Якщо з археологією ще якось можна було боротися, і на Бугая (2) завжди знаходився Кучера, то з двома іншими свідками справа йшла сутужніше. Свідки не мовчали, один з них звучав, як музика, а другий таємничим узором розкинувся на поглинутій, але так і не перетравленій території. Мова і топонімія. Хто має слух, той чує, хто має очі – бачить. Про кельтів розповідають чимало страшилок. Одна з них: завойовуючи чужі території, кельти вбивали чоловіків, а жінкам вирізали язики, щоб запобігти виникненню суржика. Тобто збереження себе як нації вбачали перш за все в збереженні своєї мови. Приймемо до уваги цю історичну оповідку, але, поставивши фільтр від лайна, запатентований Савіком Шустером, не будемо ганити кельтів, бо, можливо, політтехнологію з відрізанням язиків використовували ті, хто про кельтів таке написав.
Коли латинський словник став поперек шкільного курсу історії, довелось пірнути в АРХЕ.
І перед очима закрутився калейдоскоп. Вихвачу лише одне кольорове скельце. НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ЗНАЙДЕНО БЛИЗЬКО 1100 КЛАДІВ РИМСЬКИХ МОНЕТ. І датовані вони до четвертого століття від Різдва Христового. Ой, як невдобно! Я маю на увазі, коли те скельце коле око. Тут з римлянами торгували, аж гуло, а нам розповідають, що до приходу русів ми були дикі, як Руслана. Знову "ой"?
Приходу русів? А ми тоді хто? Та ото ж... Поїхали!
Тук-тук!
- Хто там?
– Руси!
Якщо ви читаєте цю статтю, у вас точно є Карамзін. Відкрийте главу третю. Правда Руська, закони Ярославові.
1. Кто убьет человека, тому родственники убитого мстят за смерть смертию; а когда не будет мстителей, то с убийцы взыскать деньгами в казну: … за всякого людина, то есть свободного человека РУССКОГО (ВАРЯЖСКОГО ПЛЕМЕНИ)
ИЛИ СЛАВЯНИНА 40 гривен ...
Ай-я-яй, не можна ж так неакуратно.
А тут ще Фасмер:
рус – грецькою – нормани,
арабською – нормани в Іспанії і Франції
(якраз у Франції неподалік від міста Perpignan (привіт Олегу С.!), під самим іспанським кордоном, є чарівне містечко Canet-en-Roussillon. (((насправді, так собі містечко, але, погодьтеся, "чарівне" звучить краще)))
фінською Ruotsi – Швеція,
естонською Roots – Швеція;
етнонім виводиться з др.ісландської – гребці, мореходи (звідси, імовірно, наше «русло»).
Пірати, відомі всій Європі, або ж варяги. До речі, VORAGO латиною означає – пожирач, потрошитель, пізнаєте? – ворог, ворюга. Я знайома з іншими трактовками слова "варяг", але латина, на мій погляд, найточніше передає зміст піратського промислу. В ті часи це був досить поширений спосіб первинного накопичення капіталу.
– Привіт, хлопчики! За чим припхались? – А накласти лапу на українську трубу!
А як тоді вигляділа труба? Та майже так, як і зараз, тільки ширша. Дніпро.
Сюжет для рекламного ролика:
– Назвіть спосіб №2 пограбування народу.
– Не знаю... Може, зривати шапки?
– Добре. А назвіть спосіб №1 пограбування народу.
– Очолити його!
Заробивши розбоєм грошенят на утримання силових структур, Олег і компанія обманом захоплюють Київ. Про те, як прибульці, назвавшись купцями, запросили на переговори Аскольда і, замість підписати універсал, убили його, знають навіть діти. А потім Олег промовляє сакраментальну фразу: «Киев – МАТЬ городов русских!» (3) Вже ж мать, так мать! Уявляю, як сміялися кияни. Для людини, яка називає Київ по-матері, наша мова була чужою. Бо Київ таки батько. До речі, зверніть увагу на цей ряд: Київ, Чернігів, Львів, Луцьк (4)... Берлін, Париж, Лондон, Амстердам, Копенгаген, Краків. Але – Москва, Рязань, Казань, Калуга, Пермь, Вятка, Кострома, Астрахань . . . Софія, Прага, Братіслава, Варшава. От вам і мать. Але хто приніс у Європу такі не властиві їй жіночі назви міст?
Серед моїх знайомих є один досить жорсткий бізнесюк. Заробляючи не перший рік пристойні гроші, він зізнався, що жодного разу не відпочивав на морі. В юності не було за що, тепер коли.
– А де ти відпочиваєш?
– Ніде.
Бізнес – як мала дитина. Залишиш без нагляду – загине. Та коли в мого знайомого трапляється напад подагри – зриваються контракти, втрачаються гроші і конкуренти розпускають волохаті лапи. Йому байдуже. У нього болять суглоби.
За двісті років до захвату Києва русами, в сімдесятих роках сьомого століття дунайську долину заполонили незвані гості. Вони були не гіршими і не кращими від татар. Вони і були татарами. Точніше, булгою. Вибачте мені тавтологічне булькання, але прошу панів до Фасмера. БУЛГАМАК – тюрк., тат., сх. тюрк – перемішувати. Тобто Велика Булгария на Волзі не що інше як Велика Суміш, або ж Великий Союз. Браво, Давидович (наголос на другому складі), воістину "що було, те й буде"! Коли її настигла доля всіх союзів, осколок ції булги, прооравши українську землю, залетів за Дунай. Я їх розумію. Воно й зараз за Дунаєм затишніше ніж за Волгою, а тоді контраст був ще разючішим. "От напасть, як невчасно", – подумали у візантійському секретаріаті президента, чи то, пак, імператора Костянтина ІV. Тут араби медоноси витоптали, так ще й нелегалів принесло. Мо’ якось само розвіється. Не розвіялось. Коли через кілька років Костянтин посунув таки з військом "против мерзкого и нечистого племени" (5), бліцкригу не вийшло. Хан Аспарух, булгарський прем’єр-міністр, сказав йому щось на кшталт: "Новая власть уже пришла, и вы нас отсюда не выдавите". Протистояння затягувалось. У Костянтина розгулялась подагра, йому стало не до бізнесу, і він, покинувши армію, відправився на води лікувати неміч. Деморалізоване військо потерпіло поразку, і через рік візантійському імператору довелося створювати широку коаліцію з булгарським ханом.
Мій знайомий із Мукачева має кума мадьяра. Той до п’ятого класу навчався в школі з угорською мовою викладання. Далі – пряма мова: "Закінчив я п’ять класів, вийшов на вулицю, а мене ніхто не розуміє. Я подумав – мою мову ви вчити не будете, доведеться мені вчити вашу". І кум продовжив навчання у школі українській.
В аналогічну ситуацію попав і Аспарух сотоваріщі. Для прискоренння інтеграції прибульцям довелось освоювати місцеву мову. Знаєте, що відбувається з мовою, коли її штудіює не студент в університеті, а народ у побуті? Народ мову не вивчає, він її перетравлює. Майже в прямому розумінні. Коли германський суспільний організм переварив латину – виникла сучасна німецька, коли за латину взялися гали, приперчені франками – вийшла французька (відчуйте різницю). До того ж гали особливо не заморочувались і засвоїли латину до наголосів. Через те у французькій мові наголос на останньому складі, а далі ще добрий шмат слова, який ігнорується. На письмову реформу французи так і не спромоглися, та воно і зрозуміло – за адюльтерами та революціями ніколи. А ви кажете – у нас проблеми!
Яку мову довелось запихати до рота стомленим боями і переселенням людям? Якщо вірити Кліо, на територіях, захвачених булгарами, проживали слов’янські племена Сім родів і Сівера, тож з висоти нашого узагальнення посмію висловити думку, що на час приходу булгар в долині Дунаю панував його величність Суржик.
Моя кузина із Сосниці донедавна говорила так, що Данилко плакав би від зазрощів, аби почув. Я сприймала те, як належне: вольному – воля. Та коли почала працювати з морфами, треноване вухо стало звично виділяти корені вживаних сестрою слів.
Оказалось, шо сестра употрєбля почті сто процентов руських слов, но проізносить їх на укрАінський манєр. Я сказала їй про те, на що почула: "Разріши тобі возразить. Я разговарюю на мєстному діалєкті. Діалєкти єсть у каждого язика". – Аттлічна! – сказала я, – ти щойно підказала мені цікаву думку: ДІА-ЛЕКТ – через зв’язування. Ти зв’язуєш дві мови.
Тобто, наш суржик – не що інше, як російська мова, пристосована під український язик. Відповідно, давньоболгарська – це мова південних слов'ян, перемелена язиками булги, а перед тим пропущена через мовні жорна інших слав’янізованих переселенців.
"Вор должен сидеть в тюрьме!" Нестаріючий лозунг, то ж з вашого дозволу я підкину гаманця до кишені Кирпича. Я лише з’єднаю в ланцюжок відомі факти.
Факт №1. Сучасна російська мова походить з давньослов’янської.
Факт №2. Давньослов’янська – це підкоригована з політичних міркувань назва церковнослов’янської.
Факт №3. Церковнослов’янська – це мова, якою було здійснено переклад євангелія Кирилом і Мефодієм.
Факт №4. Кирило і Мефодій, етнічні греки, через 200 років після марш-кидка хана Аспаруха використали грецьку абетку для солунського діалекту булгарської мови. (6)
Чи не тому давньослов’янська, ОНА ЖЕ церковнослов’янська, ОНА ЖЕ давньоболгарська, ОНА ЖЕ булго-слов’янська стала така велика і могуча?
Звертаюсь до україномовних українців: хто з вас відчував ніяковість, спостерігаючи за відчайдушними сутичками мовників з язичниками? Саме відчайдушними, бо лише з великого відчаю душі можна запевняти, що давньослов’янська більш подібна до української, ніж до російської. Неозброєним оком видно, що давньослов’янська дуже схожа на російську, а ще більше на давньоболгарську, якою, зрештою, і є. Скажу лише, що з запровадженням християнства вона стала єдиною державною, і все, що писалося надалі, написано "язиком".
Ми вивчаємо мову стародавніх киян за історичними хроніками, за княжими указами, що вийшли з-під пера тодішніх держслужбовців, і гадаємо собі, що так у ті часи на Русі розмовляли. Через тисячу років археологи розкопають наш районний відділок міліції і, знайшовши в міліцейському протоколі фразу "жена трупа сообщила", зроблять висновок про наш із вами лексикон. Скажете, поїзд пішов, вініли часів Київcької Русі не збереглися. Правда ваша, вінілів поки що не знаходили, але в так званих берестяних грамотах серед купчих, заповітів, судочинних актів, службових рапортів etc знаходимо приватну переписку. "...А в Торжок приихав, кони корми добрым сином. К житници свои замок приложи. А на гумни стои, коли молотять. А кони корми овсом при соби..." (відчуваєте менталітет?), "... И диду молися, чтобы ихалы …" Це з листів новгородського посадника Онцифора Лукинича (1342-67р.р.). До чотирнадцятого століття посадниками у Новгород назначалися здебільшого кияни, або вихідці з навколокиївських земель. Глечик, жито, кожух, свита, сороцица, селищь, лихо, гадка, попел, у мене, до мене, при соби, тоби, в неи, с кым, хто, твое, з братом, з дядею, в другы ряд, куды, чолом, везе, зове, приде, молотимо, сиплемо, дасте, побегли, ихалі, замерьзьли, варити, побити, сидити, стати, кажить, орать, ся пригодить, земля сама ся окупить (що було, те й буде?), узда кована, кору березову, до Харетона, Микыти, Микоуле, Фоми, Дмитра, Васько, Климець, Максимцю, Михалеви, Быковщына, на безатьщине, батку, синови, куме, княгыни, Кыеве. Це все з їх листування. Приблизно так тодішня київська мова виглядає записаною сучасними літерами. А щоб почути, як вона звучала, проїдьтеся селами київської області, послухайте людей. А в селах області Новгородської сучасна малеча, граючи в свої "прятышки" кричить: "Это дидушко нэ дило, подавать попу кадыло, пономарь на это е, он кадыло подае", не знаючи не тільки звідки є те "Є", а й звідки є вони самі.
Знаєте, як пояснюють українське звучання давнього листування російські лінгвісти? Вибирайте самі – сміятись, чи плакати, бо вони стверджують, що то граматичні помилки.
Але чи не найгучніша гоп-ца-ца і досі югує навколо "Слова о полку..." У цій метушні є щось від модельного бізнесу. Там також основну увагу приділяють формі, а не змісту. Через те моделей з параметрами 90-60-90 – через одну, а з IQ-150 не густо. Так я про зміст – після слів "Киев и Чернигов в беспределе, пацаны дерутся на мели…" (даю в перекладі для нашої політичної "еліти"), Святослав закликає Ярослава і всих онуків Всеславових:
". . . утре же вознзи стрикуси, - отвори врата Новуграду. . ." Вам оті "стрикуси" нічого на нагадують? Мама-латина! TRICUSPIS – тризубець.
Коли в школі "за маму, за папу" нас умовляли ковтати несмачне історичне варево, я дивувалась, як дорослі самі вживають те нечисте їдло, приготоване на політичних кухнях минулих століть. Щоб настригти шерсті з овець, не обов’язково їх ситно годувати. Достатньо нагодувати пастуха, і він сам прижене отару на стрижку. Ягнята, як відомо, мовчать.
Моя знайома-пражанка ( Bogunka, ahoj!), екс-вчителька російської мови, після зменшення, м’яко кажучи, попиту на її предмет, проводить екскурсії для пострадянських туристів. Якось вона сказала, що найулюбленішим фільмом її дитинства був "Мразек".
- Що?- не зрозуміла я.
- Ваш "Морозко".
Якщо я вам скажу, що наш Морозко тіг нас до Азії, бо в Європі у нього неблагозвучне ім’я, то ви сприймете це, як жарт. А, між тим, у цьому твердженні досить здорового глузду. Принаймні, більше, ніж в офіційному поясненні політичного вибору, що визначив шлях нашого народу на тисячу років. Пам’ятаєте, чому Володимир хрестив Русь за візантійським обрядом? Не знаю, як вам, але нам у школі на повному серйозі розказували, через те, мовляв, що у візантійських попів були пишніші ризи й розцяцькованіші храми. Ви тільки вдумайтесь, Володимир-Красне Сонечко (так і проситься із генія: "Мороз и солнце, день чудесный") вибирав до якого стойла загнати свою отару на стрижку, керуючись красою інтер’єру кошари. Ну, це вже, як в Одесі: "Вова, сделайте нам красиво!"
Думаю, коли тодішні таргани (тарасики з ганнусями) морозили цей напівфабрикат на прессухах, єдиною щирою думкою в їх головах була "щас поб’ють!" Побили чи ні, не знаю, та споживаємо ми цей продукт вже тисячу років, а що смердить, так іншого все одно нема, а їсти щось треба.
За легендою Джузеппе Гарібальді сказав: «Італію ми створили, залишилося створити італійця». Той самий клопіт мали і перші руські князі. Русь є, а руського народу нема. Потрібна була об’єднавча ідея. До комунізму тоді ще не додумались, у хід пішла його матриця – християнство. Я вірю в Бога, не спорю з Христом, хоч і не в усьому з ним погоджуюсь, але не треба мені розказувати, що християнство зробило нас людьми. Щоб зібрати перелік звірств, вчинених іменем Христа, не вистачить життя. Наші предки поклонялися сонцю, вогню. Недурний хлопець був цей Заратуштра. І щось він там казав... То ж чому не він, чому Христос?
Щоб зрозуміти, перед яким вибором 1000 літ тому стояв князь Володимир, треба спочатку подивитись чиїх батьків він був сином. Після того, як з важкої руки Олега Київ став трансвеститом, минуло тридцять три роки. А далі збулося пророцтво волхва: "...и примешь ты смерть от коня своего..." Ну, ви знаєте цю байку: Олег наступив на голову коня, виповзла змія, за ногу – цоп! Діло було на Щекавиці, тут же і поховали. Стоп. Щось не сходиться зі славним київським князем Олегом. От, Ольга, приміром, була похована в Десятинній церкві, згодом там же упокоївся її онук Володимир Великий. Ярослав, його син – у Софії. За містом кияни поховали хіба Юрія Довгорукого, допік гірше самі знаєте кого, перся до Києва – його в двері, він у вікно. А тут літописець захлинається від славословія, а Олег лежить бозна-де. Я бродила Щекавицею. Там є облуплені гаражі, там є смітники, там є прекрасний вид на Поділ. Ротонди нема. Терплячий папір гласить про любов киян до Олега, а на його могилі росте бур’ян. Та ще цей кінь... Сюжет з конем в європейському епосі називають бродячим. Але бідна тваринка тут ні до чого. На мою думку, для розширення своїх територій тодішні ліліпутіни потребували велику кількість гарматного м’яса, чи як воно тоді називалось. То ж, не зважаючи на попередження місцевих волхвів, які вже знали про "сюжет" з конем, Олег створював різноманітні політичні блоки зі східними сусідами, із тих, чиї діти спочатку вчились сидіти в сідлі, а вже потім ходити. Доки одного разу не повернувся до союзників спиною і не прийняв таки смерть "від коня". Допоміг йому у цьому "племінник" Ігор, чи ні, вже не на часі, бо Ігорю й самому випала смерть страшна і неестетична.
Ті, з ким маю спільну мову, знають цю повчальну історію, а для тих, хто плутає Ахматову з Ахметовим, а князя Ігоря з Ігарєм Нікалаєвим, поясню їх рідною мовою, пісуарською: жаднасць фраєра сгубіла. В усякому разі, саме так писала провладна преса тих часів. Опозиційна версія не збереглась. От і маємо, що Ігор, син Рюрика, племінник Олега, чоловік Ольги (тієї, що на Михайлівській, вся в білому) пішов до Коростеня по данину. В наші дні гостей цього міста стрічає кам'яний його господар. На постаменті висічено: "Князь Мал Ніскиня". Ми вже знаємо, що у цьому написові одне слово зайве. Але про це в наступній серії. Коростенці дань сплатили (повідомляє літопис), та Ігор попросив добавки. Добавили. Ігор каже: "Дайте ще!" Ну, йому й дали. Древляни напали на Ігорів стан (нині – село Шатрище під Коростенем) удосвіта, загнали "податківців" у болото, полонили, а потім (виведіть дітей!) нахилили два дерева, прив’язали його світлість до верхівок, та й відпустили на всі чотири сторони, а точніше, на дві. На тому місці і досі невеличкий курганчик – Ігорева могила. Поруч село Ігорівка. Гортаючи епічну прозу, не перестаєш казати "ой!" І не через жорстокість тодішніх звичаїв. У політиці і не таке бува. Трапляється, людина двічі собі в голову стріляє, а тут таки ж ніхто не каже, що він сам прив’язався. Двічі... "Ой!" тому, що "Вісник варягізму" повідомляє, як варяги брали Смоленськ, Київ, Пересічень, у Любечі на Замковій горі цитата з літопису про взяття міста Олегом навіть вибита на камені, але ви не знайдете згадки про те, як варяги брали Коростень. Звідси виникає підозра, що на час візиту Ігоря Коростень не був завойований, а основне правило збору данини досить просте і з дев’ятисотих років позаминулого тисячоліття не мінялось: перш ніж кришувати, треба заламати, або, як віщають депутати-регіонали з парламентської трибуни, "нагнуть". То ж, виходить, Ігор ходив до Коростеня не з податковою інспекцією, а з рекетом. Спитаєте, яка різниця. Та, власне, ніякої. От тільки знов не держиться купи story про великого київського князя. Чому тіло Ігоря (точніше те, що від нього залишилося) було кинуте напризволяще у ворожій землі, а не покоїться десь в районі оперного театру? Київське (варязьке) військо стояло під Коростенем чи то рік, чи то літо, велебного князя можна було б і перевезти. Чи, може, кияни охрестили його Гарік-космос, то ж від гріха подалі.
Далі зовсім весело. Ольга мстить за чоловіка і палить Коростень. Важкі предмети, якими нас тупили не так давно, мають з яйцями одну спільну рису. Вони можуть летіти. Чи може летіти голуб із палаючою гілкою на лапі? А горобець? Воістину, "редкая птица долетит до середины" Ужа. Тож підпалити Коростень у такий спосіб, як про це розповідає літопис, Ольга не могла. А між тим, столиця древлянського князівства горіла так, що плавилось каміння. (Мені заперечили – каміння не плавиться. Щас! Коли "наша армія червона" в 1941 році висаджувала у повітря Хрещатик (разом з жителями, між іншим), каміння текло. На одному з уцілілих будинків навпроти метро "Хрещатик" і зараз можна побачити обплавлені кам’яні барельєфи. Хто там рветься до Росії, постійте біля цього будинку, прочувствуйтє). Я знайомилась з робочими матеріалами коростенських розкопок – враження, що по місту пройшлись напалмом. Правда, в середині десятого століття його називали грецьким вогнем.
Ви помітили, як старанно останнім часом в наші голови вбивають тезу: "всі політики однакові"? Так я вам скажу – таки да. Що Оля, що Юля. Отак почнеш розглядати сімейні портрети і увіруєш в переселення душ. Взяти, наприклад, державних мужів. Їх як і єднає що з птахами, то тільки яйця, і ті биті, а у жінки завжди політ! Фантазії. Ну, не лі-ізе злиденна декларація в сумочку від Луї Віттона – алєй-ап! – випорхують перепілочки, і аж самій смішно. Ну, стирчать із київської політичної "капусти" вуха Кремл... гм! ... Константинополя – маестро! музику! – на крило стає ескадрилья горобців-піроманів і починається фаєршоу під кодовою назвою "горобина ніч". Для чого коростенська спецоперація була потрібна Візантіїї – нецікаво. Від імперій завжди тхнуло сферами впливу, а церковні війни за "огарочки" гримлять і досі (чула від знайомого батюшки). Значно цікавіші мотивації Ольги. Зрозуміло, жіноча помста – страва не просто солодка, а сладострастна. Особливо охолоджена. Та для неї достатньо блюдечка з блакитним кантиком. Мілкувато. А на коростенську перемогу Ольга поставила життя. І не тільки своє, а й власної дитини. ЇЇ синові Святославу у 946 році було близько десяти років.
Уявіть себе на місці Ольги. Ні, не на мармуровому постаменті посеред Михайлівської площі. Щоб на нього зійти, їй треба було, як мінімум, вижити. А з цим у Ольги були серйозні проблеми.
Не заскучали? Коли дітки втомлюються читати, вони починають розглядати картинки. Спробую намалювати. Чи знаєте ви, що таке колт? Не кольт, а колт. Якщо ви не археолог, то, можливо, чуєте це слово вперше. Колт – це підвіска, яку наші прабабці кріпили до начільника, налобної пов’язки. Я дізналась про це кілька місяців тому і попутно зрозуміла, що час не дискретний. Час – це потік. Настільки стрімкий, що проти течії – годі й думати, і настільки довгий, що й за течією далеко не сягнеш. Потік єднає всіх. А ще - втягує у воронку свого крутовир’я людей і події, щоб винести на світ божий через тисячоліття.
Ідучи по сліду сівЕри... У кого пилиться в голові слово "сіверяни" – викиньте на смітник. Це слово придумали придворні історики, коли творили міф про єдіний русскій народ. Не було в літописах ніяких сіверян. Забудьте! Була СІВЕРА. Запам’ятайте! Ми ще розкажемо вам хто це такі. Ідучи по сліду сівери, заїхали ми якось веселою компанією до Новгорода-Сіверського. У музеї на території монастиря наткнулись на стенд з жіночими прикрасами. Занурені в музейний сплін, ковзнули поглядами по чорних залізячках, та й посунули були б далі, якби один розумненький хлопчик не зронив знічев’я: " А що таке колт?" Серед браслетів і кілець лежала прикраса, схожа на маленьку фляжечку. І покликали ми співробітницю музею і почули історію власниці колта. На території монастиря у 2002 році проводились розкопки. Зараз їх припинено за розпорядженням московських попів, бо, бачте, проведено озеленення, розбито газончики. Яка історія? Якої України?! З того, що встигли відкрити археологи – княжий терем. Споруду віднесли до мирських, бо вона не мала апсиди, і нарекли княжою, бо стіни товщиною 1,4 метра говорять не лише самі за себе, а й за своїх пожильців. Будинок мав підвальне приміщення, де археологи натрапили на сім скелетів. Багато століть тому на цьому місці знайшли свою смерть жінка і п’ятеро дітей. Сьомий скелет колись був їх собакою. Потік виніс на поверхню тих, хто для своїх сучасників зник безвісти. Генетична експертиза показала, що жінка була матір’ю усіх п’ятьох дітей. Біля її руки лежав кусок лемеша, яким вона робила підкоп під фундаментом. З дистанції в 1.4 метра жінка встигла пройти лише 60 см. Будинок горів і всі задихнулися димом.
А при чому тут колт, запитаєте ви. Та ні при чому. Він лежав поруч, разом з перстнями і браслетом.
* * *
Каганець згас і запанував морок. Діти збилися до купи, скавчить собака. Обличчя застилає піт, колт теліпається, видовбує заплакані очі.
...Цю оздобу їй подарував чоловік, так просто, без приводу. Якось провів рукою по її голові і заплутав у волоссі колти. Довелося розплітати косу, щоб вивільнити іграшки з відьмацького чубу. Як сміялася вона, як косила оком, щоб розгледіти подарунок до того, як виплутає... А чоловік дивився на неї незбагненним поглядом і промовляв дивні слова:
" Густе розкішне різнотрав’я
І твій відкинутий берет
Коли тебе на сіні брав я
Мов бранку любий скіф бере
І та розмова про Бодлера
Пропала у п’янкій траві
Коли ти звабна, мов холера,
Шукала сіно в голові... (7)
Непогані рядки, треба буде комусь запропонувати..."
Колт б’є її по щоці. Вона на мить зупиняється, зриває з себе срібні прикраси і знов кидається до роботи. Роботи безглуздої і безнадійної. Уламком плуга треба прорити півтора метри під фундаментом, а потім ще два метри вгору до поверхні землі. Нагорі стихла гуркотнеча бою, і потягло гаром. Від натуги в очах запалахкотіли блискавки, дим обідрав горло. "Зараз, зараз", – каже вона, – "потерпіть ще трошки, ще трішечки..."
* * *
Так от, у Ольги були серйозні проблеми. Чоловіка вбито, і коли цю чашу доля піднесе їй із сином – лише питання часу. Під її началом залишилась армія, сформована з людей "русского (варяжского) племени", але ж ви самі бачите, що тому русскому плємєні до країни діла нема, бо вона їм чужа і цікавить лише, як джерело заробітку, і як тільки це джерело починає замулюватись, вони притьмом біжать до інших фракцій. Тож слід було потурбуватись про власний захист. Найкращий спосіб захисту – напад. Але чим загрожували коростенці вдові Ігоря? Та тим же, чим і кияни Проффесору. Майданом. І якщо київська знать була знищена ще Олегом, то древлянська партія могла мати серйозну підтримку серед киян і при нагоді цим скористатися. Що й трапилось невдовзі. Після смерті Ігоря до Ольги завітали свати від Ніскині, древлянського князя. Погодься Ольга на цю пропозицію, можна було б перевести дух, замість того, щоб його спускати. Але тоді її сину Святославу не дістався б київський престол, у князя були свої діти, тож у кращому разі Святослава відправили б до Новгороду, а в гіршому на той світ, як конкурента в борні за Київ.
Хочеш перемогти ворога – виховай його дітей. Сказано – зроблено! Операція Норд-Вест з захоплення заручників, успішно проведена Ольгою на північному заході від Києва, вбивала трьох зайців, жирненьких таких, пухнастеньких зайчиків. Привівши під Коростень варязьке військо, Ольга вимагає від його жителів видачі князя з сім’єю. Одна з легенд гласить, що князь Ніскиня сам здався в полон, щоб врятувати місто. Після цього Ольга палить Коростень, столицю древлян переносить до Овруча (стара назва – Вручий), доля Ніскині невідома, а його діти, Добриня Ніскинич і Малуша, виросли при Ольжиному дворі, слугуючи живим щитом для Ольги з сином. По досягненню ними повноліття, Добриня (билинний богатир Добриня Нікитич) вирушає посадником до Новгорода, а Малуша стає дружиною Святослава і матір’ю Володимира, того, що й досі стоїть з хрестом на Володимирській гірці. Тобто Ольга потурбувалась не тільки про себе і свого сина, а й про своїх онуків, простеживши, щоб вони були місцевої знатної крові і не відсвічували клеймом окупанта. До речі, Святослав виріс демократом, носив просту сорочку, і лише зачіска його свідчила про знатне походження. Не знаю, як вона називалась у десятому столітті, а тепер ми її звемо "оселедець". Саме з "оселедцем", за словесним портретом, і зобразив Святослава скульптор Центрального музею Збройних Сил України. Можете зайти глянути в Кріпосному провулку.
"Ай-да Ольга, ай-да сукин сын!" Завоювала древлян, захистила себе від помсти, подбала про знатне походження для своїх нащадків.
А якого ж походження була вона сама? Я тут спробувала погадати на картах. Географічних. Відомо, що Ольга родом зі Пскова. Стара назва цього міста – Плесков (8)...
Кельти нагрянули зненацька.
Кілька років тому парком КПІ ішов професор Київського університету. Назвемо його пан Ікс. На парковій лаві сидів професор Політеху пан Ігрек . Професори зустрілись, привітались, і пан Ікс промовив: "Пане Ігреку, нарешті я згадав, де я вас раніше бачив! В Університеті в Лінгвістичному музеї висить ваш портрет - атропологічний тип кельта."
Розмите тло української самоідентифікації перетворилося на стереокартинку.
Та це вже зовсім інша історія. Можливо, справжня. Але спочатку закінчимо ту, що маємо.
Авраам породив Ісаака, Ісаак породив Якова...
Святослав породив Володимира, Володимир породив Ярослава...
І понеслось! За сімейними скандалами непомітно збігав час, княжі діточки множились і убивали одне одного. Ті, що не потрапляли до партійних списків, приватизовували чужі землі і країну щораз далі затягало в північний схід. Туди, де споконвіку жили народи ерзя, мокша, весь, чудь, водь, ямь, лівь, пермь, самоядь, а ще мурома, мещера, іжора, нарова, югра, печора, а ще інкері, лопарі, вепси, зиряни, а ще марійці, ханти, манси чи вогули, а ще татари, чуваші, башкири, калмики, а ще алтайці, шорці, тувинці, а ще...і ще...і ще... Для стирання відмінностей між згаданими громадянами і жителями Малорусі (9) любі друзі здійснювали переселення народу. Розсіяна по чужому полю, мова забур’янилась і стала язиком. Коли той язик розтягли до Уралу і Скандинавії, в ньому з’явились довгі голосні. І Маасква сміється над Таалліном, не чуючи, що говорить в унісон з ним. Звідки в слов’янській мові з’явилось характерне фінське подовжування голосних, добре було б запитати у першого власника Москви, вбитого Юрієм Довгоруким. Він мав би що сказати, адже незвучне російською мовою ім’я Кучка мордовською звучить гордо, бо означає Сокіл.
Отсюда есть и пошел народ русский... Чому він не змінив самоназву з прикметника на іменник, не знаю. Мабуть, спочатку людей забули запитати, а потім люди самі забули, хто вони і звідки. Хто був "муж", став "мужчина", а ментальним прислів’ям стало – "Иван, родства не помнящий". І лише через кілька століть російський поет Лермонтов напише: "Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ...". То ж залишимо їх на волю Божу, бо своєї в них понині нема, і чим цей народ заслужив таку темну долю, свій "особый путь", краще не питати, бо у нього й досі кровоточить рана посеред живота, і дєтіна, незважаючи на солідний вік, розмахує синьою пуповиною, намагаючись дотягтися нею до шиї "матери городов русских", не чуючи, як Київ волає басом: "Я – не мама! Я – тато! Мама вже в "Городку"!"
Щовесни у мене під вікном цвіте вишня. Щовесни я сідаю на лавку біля будинку, слухаю, як гудуть бджоли у вишневих вітах і думаю про нескінченність життя і швидкоплинність часу, про тендітність краси і всемогутність Творця. І ніхто не заважає мені в моїх роздумах, не бігають з камерами оператори, не поправляють макіяж фарбовані чорнявки і метросексуальні хлопці не світять мені в обличчя сліпучими прожекторами. І не показують мене у випусках новин зранку до ночі по всіх континентах. Чому тоді цвітіння тої ж вишні на невеличких островах у Тихому океані викликає таке збурення ефіру? Бо то – бренд! І ніхто тобі його не подасть. Виключно – самообслуговування. Та коли Коростень, після встановлення археологами факту спалення міста київською княгинею, виставив претензію до Києва з вимогою відшкодувати заподіяні збитки, у київській пресі з’явилися кілька заміточок насмішкуватого тону та й забулося. А який міг би вийти феєрверк! З повними шумовими ефектами – судом, адвокатами, істориками. А в ході засідань витягти на світ божий всі історичні плітки. От, наприклад, подейкують, що Ольга була коханкою князя Ніскині. То, мо’, Ігор і не за грошима до Коростеня завізитував. І чому, скажіть, пам’ятник князю стоїть на київському боці Ужа, якраз над купальнею Ольги. І може Ольга була просто жертвою обставин, заручницею власного війська. І тоді не дивно, що після загибелі, чи полонення Ніскині вона виростила його дітей. Цей факт використать, як пом’якшуючу обставину. І куди тому хирлявому герцогу Бекінгему з його кислоокою Ганькою Герман..., тьху! Австрійською!! Та обсипається вишневий цвіт на зітлілі квіти давнішніх пристрастей, а український Дюма кладе цеглу десь у Португаліїї і навіть не чув імені Ніскиня. А головне – кураж не можливий без інтелекту, а де ж узять останнього, якщо наші можновладці то недовчені селюки, то міська шпана.
Поговорімо краще про поезію. Ви ніколи не спотикались об словосполучення "писати вірші"? На перший погляд – абсурд, на другий – абсолют! Вірші не складають, їх записують, бо вустами поетів з людьми розмовляє Бог. Не знаю, чи гортав Тарас Шевченко готського словника. Але ж написав:
"Німець каже: ви – слов’яни.
Слов’яни! Слов’яни!
Славних прадідів великих правнуки погані".
До чого тут Тарас? Та до того, що ми вже досить поблукали витоками чужими, то ж запрошуємо вас на прогулянку до витоків власних.
Далі буде...
1 КОП - купа, купе, копиця (інтегральне), тобто енергія наКОПичується (якщо не доходити до квантів); ГРО - градус, градієнт, крок (диференційне), електрони наГРОмаджуються (якщо не доходити до потенціалу).
2 Бугай А.С. дослідив і наніс на карту 2000 км Змійових валів на території України з датами будівництва від 150 р. до н.е. до 550 р. н.е. Це дуже не сподобалося партійним радянським історикам, адже затріщала "колиска єдиного слов'янського народу". Латати колиску довелось Кучері М.П. Дати були "посунуті" в часовий проміжок Київської Русі, зведення валів оголошено прикладом трудового і ратного подвигу "древнерусского народа". Ура!
(((Найближчий до Києва вал знаходиться неподалік Круглика. Звертаєте з одеської траси на Круглик, їдете: зліва - ліс, справа - дачі, потім справа намалюється озеро, за ним - праворуч по греблі, далі - через ліс пару-трійку км, неслабенький такий асфальт (проклали до "Маєтку") приведе вас до валів. Нещодавно хтось із проФФесорської когорти притулив там козака зі щитком "Козацькі вали 17 століття" Мабуть, Дорошенко з турчином від Самойловича захищався... Прости їм, Господи, бо не відають, що творять.)))
(((Якщо поїхати вздовж валу ліворуч потрапите в Ходосівку, а перед самим селом по праву руку побачите ось ці тераси (тільки дочекайтеся доки висохнуть дороги, і все одно краще на джипі)))
3 Буквальний переклад з грецької слова "метрополіс" – материнське місто.
4 Lucе oriensis - относящийся к городу Луцку . Так трактує це словосполучення "Латинско-русский словарь". Подосинов, Козлова, Глухов - М.: Флинта, Наука, 1998.
Слухаємось і підкоряємось. Але якщо трохи похуліганити і взяти буквальний переклад з Дворецького, виходить забавна картинка:
oriens - сонце, що сходить
luce - вдень
Сонце, що сходить вдень - непогана назва для міста.
5 "Против мерзкого и нечистого племени" – судовий позов подавати на ім’я візантійського історика Феофана.
6 Матір’ю Кирила і Мефодія була македонка, то ж за офіційною версією вони здійснили переклад євангелія македонською мовою, пізніше з’явилася її болгарська редакція. Солунський діалект болгарської мови – це, власне, мова македонська, існування якої не люблять визнавати в сучасній Болгарії.
7 Вірш Івана Драча.
8 PLES - валійськ. - приємний і т.ін.
Імовірно - Плескови, Плесецьки (Львівська обл.(в літописах), Київська обл.,Архангельска обл. Росії етс), Плиски і т.ін. - це лише мікроскопічна деталь кельтського пазлу слов'янства.
9 Малорусь – візантійський адміністративний термін, вперше згадується в 1184 році. Означає метрополію – місто-державу по відношенню до створених, а точніше, захвачених ним колоній.
