для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru
Для полноценной работы сайта включите в вашем браузере поддержку JavaScript. В противном случае многие функции сайта будут недоступны.

Горобці

Горобці
   Закінчився день. Один з багатьох давно вже важких днів. Але цей був одним із перших по-справжньому весняних.
 
   Уздовж базарного майданчика, який “відпочивав” після багатогодинного гомону, важко пересувався на милицях ще не зовсім старий чоловік. “Зачіска”, сірий колір обличчя та пошарпане вбрання свідчили – “бомж”. У наш час, на жаль, ними стають з різних причин миттєво, а вибираються з того стану такі мізерні відсотки, що і статистика не в змозі розгледіти далекої одиниці за багатьма нулями після коми.
 
   Він повільно йшов, не озираючись по сторонах, занурений у себе, у свої думки. Про себе він відзначив: “Сьогодні не понеділок і не середа, а просто добрий день”. Ніхто не зачепив його образою, він знайшов кілька пляшок з-під пива, йому кинули трошки копійок, навіть дали гарячій пиріжок. Із капустою. Таки добрий день. Сидячи на лавочці у парку, обличчям до ласкавого весняного сонечка, він повільно їв подарований пиріжок і запивав набраною в бюветі водою. Навколо весело стрибали горобці та поважно походжала пара голубів. Попорпавшись у подряпаній сумці, він витяг окраєць черствого хліба і почав кидати крихти птахам. Горобців одразу побільшало. Вони щебетали біля самої лавки, відчуваючи добру душу, що не скривдить їх.
 
   Ні, таки добрий сьогодні день. Бо навіть йому, знедоленому, хтось сьогодні залишився вдячний.
 
   Минув день. Було близько дев’ятої вечора. Каліка чвалав кудись на ночівлю.
 
   “Ну, ти Колюня… Мізків у тебе, як у тих горобців… Куди ти сунеш..?” – почав він себе картати, бо згадав, що не купив хліба. Магазини закриті, доведеться повертатися до базару, де цілодобово працює хлібний кіоск. Він почимчикував назад.
Біля кіоску, поки якась бабуся розраховувалася за покупку, чоловік витяг копійки, відрахував на півхлібини “українського”. Чомусь знову пригадались горобці й він посміхнувся.
 
   - Дівонько, дай, будь ласка, половину “українського”, – попросив інвалід, простягаючи у віконечко жменьку дрібних монет.
 
   - Я касу здала, нащо мені оця дріботінь? – Злорадно посміхнулася розмальована молодиця і повернулась у бік стриженого охоронця, який сидів усередині й повільно смоктав пиво. – Ох і розвелося цієї жеброти. Ну, як я його?
 
   Безногий отетерів. Укляк, як стояв, із простягнутими в долоні копійками.
 
   - Я ж не прошу твого, я хочу купити, – почав був він.  
 
   - Геть звідси, отброс комунізму, – продавщиця відштовхнула руку бідолахи й усі копійки із дзвоном розлетілися врізнобіч. Вона голосно розреготалася, тішачись зі свого жарту.
 
   Бабуся, яка ще не встигла запакувати свою покупку, почала збирати “срібне” надбання безногого, щось бурмочучи про милосердя та кару Господню.
 
   Як уві сні чоловікові одразу пригадалися вогні тієї електрички, яка  позбавила його обох ніг. Він неначе миттєво перенісся в ту саму сповнену болем секунду і став боронитися від цього уособлення зла руками. Зовні це виглядало так, ніби чапля, занурена по коліна в землю, з останніх сил махає крилами, на яких немає жодної пір’їнки.
 
   Милиця потрапила у вітрину, задзвеніло “ображене” скло. Усе стихло. Чоловік лежав горілиць відчуваючи кожною клітиною – зло покаране. Знову щебетали горобці, з’явилася ледь помітна посмішка. Добрий сьогодні день.
 
   - Посадіть його на лавку, – наказав  сержант “Беркута”. – що це ти, дебошир, псуєш приватне майно? Погрожуєш рекетом, обкладаєш матом чесних трудівниць? Га?
 
   - Та я, та я, – скидаючи очима на присутніх, почав каліка. – Та я ж навіть… Я ж тільки горобців згадував, розумієш, сержанте?
 
   - Він же п’яний, – зашипіла  розмальована.
 
   - Христа на тобі немає, безбожнице, – закричала бабця. – Я ж поруч стояла, і якби твої мізки не були залиті горілкою, то почула б, як він тебе назвав. Я від свого старого стільки тепла у голосі не чула, – старенька повернулася до каліки. – Тримай, божа душа, свої копієчки, вибачай, якщо не всі зібрала. Борони тебе Господь, голубе.
 
   Бабуся взяла свій кульок і подалася геть від кіоску.
 
   - У машину його, – втомлено сказав сержант.
 
   Дорогою Колюня байдуже розглядав місто, що засинало, впізнаючи зустрічні будинки на знайомій дорозі.
 
   - Вибачай, старий. Сьогодні тебе не затримаємо. Не зима вже… Маєш де ночувати? Вітя зупини, – промовив до водія старший.
 
   - Дякую тобі, сержанте, – сказав чоловік, витягаючи за собою милиці. – Вибач, але ж на оцій копієчці, осьдечки, викарбуваний герб країни, у якій живемо ми і оте мегерисько. Невже такі будуть безкарні?
 
   - Ну, саме цю господар покарає за розбите скло. За все треба платити. І решта таких колись та заплатять… Але не сподіваймося побачити їхні муки. Бувай здоровий, “хуліган”.
 
   Машина рушила. Та, проїхавши кілька метрів, спинилася.
 
   - Гей, “дебошир”, зачекай, – крикнув сержант, вистрибнувши з машини.
 
   “Невже ще не кінець?” – промайнуло в Колюниній голові.
 
   - Ти там щось про горобців розповідав... Тримай, – здоровань простягнув буханку хліба. Похапцем розвернувся й побіг до авто.
 
   “Сьогодні не четвер і не п’ятниця…” – непрохана сльоза залоскотала щоку…
 
   Київ 2003р.
 


© estable [01.03.2010] | Рейтинг: 49.1/83 | Переглядів: 7592

2 3 4 5 49.1/83




Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Facebook-login



загрузка...




programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2020 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Будь ласка, увійдіть за допомогою
Facebook-login