"...Спершу приїхала Зізі". Плагіат на цьому закінчується, тим більше, що звали її не Зізі, але не будемо тикать пальцями, мені з ними жити. Зізі приїхала до Києва навіки поселитися влітку 2002 року. Перед цим були якісь вибори і такий собі придонецький чиновник став депутатом ВР, а Зізі запросив із собою до Києва на посаду помічника депутата. В дитинстві вони жили на одній вулиці, протягом життя час від часу пересікалися на трудових фронтах, аж доки одного разу не пересіклися капітально. У майбутнього депутата був важкий період у житті, коли він потребувАв свіжої крові. У прямому значенні. А що група була досить рідкісною, то єдиним, чи одним з небагатьох донорів, була Зізі.
 
Якийсь час вона їздила до лікарні, як на роботу. Злі язики пліткували, що саме група крові Зізі і стала тим щасливим лотерейним квитком, за яким їй та її сім'ї замість териконів випали київські пагорби, а замість безнадійного лабіринту домогосподарки (кухня, діти, церква) - кАлуари Верховної Ради. Та я думаю, що якщо це була і правда, то далеко не вся. У Зізі, крім групи крові, є ще одна рідкісна риса - від неї аж віє надійністю. Знаходячись поруч з нею, хочеться бути її чоловіком, дитиною, сестрою чи братом. Чи депутатом. І коли випадково дізнаєшся, що цей вулкан позитиву з перемінним успіхом бореться з депресіями, зневірою та іншими меланхолійними витребеньками, то тільки зітхнеш: чудні діла, твої, Господи... Забула сказати - мені Зізі доводиться зовицею.
 
Це все приказка. Казка попереду. Та ще кілька штрихів. Згадую зараз, як анекдот, одну розмову з мамою (років за 3-4 до описуваних подій). Мама щось із жаром розповідає мені про якогось Пустовойтенка. Я не в темі:
 
- Ма, а хто це?
 
Мама сповзає по стіні:
 
- ??? Донечко... та це ж прем'єр-міністр...
 
- А-а...
 
Я не знала не те що прізвища прем'єра, я не розрізняла, наприклад, Кабмін і Верховну Раду. Тобто, якщо вони зустрічались мені в одному реченні, то я здогадувалася, що це не одне й те ж, а якщо в різних, то вже вибачайте. Я навіть не знала, як виглядає і де знаходиться будівля Кабміну. На відміну від ВР. За ВР дякую племіннику, просвітив. У віці від 2 до 5, гуляючи з батьками в Маріїнському парку, огласив схили криком:
 
- Гляньте! Гляньте! Цирк із прапором!
 
Цією фразою моя політична обізнаність починалася, нею ж і завершувалася. І тому, коли Зізі на початку своєї  радської кар'єри повідомила, що Кучма назначив їхнього губернатора прем'єр-міністром, я з її розповіді запам'ятала не прізвище (щось на кшталт Рабіновича), а лише те, що, за словами Зізі, він - зек.
 
- Що, справді в тюрмі сидів?
 
- Ага, дважды. У нас в Раде теперь говорят, что придется феню учить.
 
Я знизала плечима - ні фіга собі - та й по тому...
 
А тепер, власне, казка. Точніше, кіно і донецькі. Кіно, зауважте, документальне. Трапилася у Зізі на початку жовтня-2004 кругла дата в особистому літочисленні. Зізі заorderувала будиночок в одному з ресторанів на Обухівській трасі і запросила родичів та депутатопомічницьку мишпуху. Пару-тройку київських і з п'яток придонецьких помічників з муж'ями і супрухами, ну, і ясна річ, самого Депутата Регіоновича. Депутат Регіонович, до речі, не дивлячись на монструальне реноме його партії, був людиною душевною. Ні, не ржу, правда! В компанії був тамадою, а ще любив для челяді влаштовувати банкети, винаймаючи ресторанні зали чи вивозячи дворових на природу. А в Зізі так і взагалі відносини з шефом були наче й офіційні, а наче трохи так і домами дружили.
 
Приїждаємо ми на вказаний час, всі на місці, крім Депутата Регіоновича. Ну, буває. Ждемо. Вештаємося хвилин з п'ятнадцять, а час -  добре після роботи, їсти хочеться, салати течуть, горілка гріється.
 
Брат Зізі не витримує:
 
- Подзвони своєму шефу і запитай коли він буде.
 
Зізі дзвонить і виясняє, що шеф саме купляє їй квіти. На Бесарабці.
 
Брат:
 
- Так він буде хвилин за сорок, а то й більше, ми що, будемо його чекати?
 
Зізі на мить розгубилася, а потім рішучим голосом запросила всіх до столу. З-під стіни, яку підпирали придонецькі помагаї почулося ремствування:
 
- Давайтє падаждьом, давайтє падаждьом...
 
Зізі зиркнула на брата, на свого чоловіка і зрозуміла, що чекати не тра. А тепер уявіть собі цю картину. Невеличкий будиночок  з каміном, посередині стіл, і вільного місця тільки для стільців, подітися нікуди, на вулиці мряка, іменинниця з чоловіком, дітьми, подругою, братом і невісткою сідають за стіл...
 
Тут їли рознії потрави,
І все з полив'яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубци, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.
 
І кубками пили слив'янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець.
 
А під стіною стоїть з десяток людей (?), вранці з потягу, день по перукарнях (прічоски, манікюри), муж'я підмахують кадиками кожному "будьмо", і це побиття немовлят триває з годину. Вони старанно намагаються надати своїм обличчям невимушеного виразу, натомість замість облич на плечах виразно проступають ж... Потім приїхав Депутат Регіонович, шум-гам, за поцілунками він не помітив деталей і самопожертви не зацінив.
 
Якщо комусь здалося, що я сміюся з цих людей - перехрестіться. Мені і зараз тисне душу болюча суміш із жалю до них і сорому за них. Що їм тоді найбільше дошкуляло? Втома, голод, стид? А потім, це були не дуже молоді люди, то ж могло щось елементарно боліти. Протягом всієї цієї години Зізі намагалася всадовити їх за стіл, але вони були, як стійкі олов'яні солдатики. Каліки, одним словом.
 
А коли вже роздухарилися за столом, то пили не стільки за іменинницю, скільки за 10 років свого наступного панування. Про свою перемогу вони говорили, як про справу вирішену, хоч до 31 жовтня ще залишалося 20 днів.
 
І ТОДІ Я СКАЗАЛА : "ОЙ..."
 
А потім був перший тур. І чужий ліліпутін, який приймав парад на Хрещатику, як у себе вдома. І хтивий дядько Клавдій з його канхвєтою.
 
На той момент я вже кричала "А-А-А-А-А!!!!!!!!"
 
Наступного дня я вперше написала вірша українською мовою. Я тоді вже знала, що не відверну, але ще не знала, що відвернуть вони.
 
08.11.04
 
Жовтогарячий листопад
На помаранчевий мій сад,
Де білий звір чатує слід мого кохання,
Де стогне хрещений Пілат,
Благословивши автомат,
Де чахне Ірод над блакитним сподіванням.
Вже тягне золото Воріт
Варрава на колючий дріт,
А я секундами вимощую хвилину.
Іще пів-кроку до біди,
І ти смієшся, молодий,
А я чекаю в білий світ твою дитину.      
 
Мораль? Нема. Є запитання. Ви справді вірите, що між вами і тими людьми - всесвіт? Раба із себе треба вичавлювати по краплині, та на жаль реверсний рух цієї субстанціі стрічає значно менший спротив. Подивіться на наших північних сусідів.
 
***
 
У квітні минулого року у Києві в інституті філософії відбулася україно-російська конференція "Громадянський діалог "Київ-Москва"".
 
http://kassandrion.narod.ru/GDK_ROSSIA/dialog_Mos_Kiev.htm
 
Рекомендую послухати Юрія Афанасьєва. Особливо корисно тим громадянам України, у кого і досі в голові ВЄЛІКАЯ РАСІЯ і бідна голова пухне від тої величі.
 
В цьому році можливе продовження діалогу.
 
P.S. Вказана інтернет-сторінка наразі заблокована. Намагаємося зв'язатися з власником сайту.
 
P.P.S. Сьогодні вранці отримала відповідь з Москви. Як повідомляють москвичі, у них "грохнулся сервер"
"приносим..." и прочая... Обіцяють, що через тиждень запрацює.