Ну, здрастуй, Тетяна Євгенівна! То я, народ. Знаєш, Євгенівна, я тут помітив, що коли тебе нема, мені чогось бракує. Як Чапаєву. Він нутром чуйствував і розумом понімав, а виразити не міг. Так і я, Мамка, все розумію, а сказать не можу без тебе.
 
А воно й добре. Полюбе, Євгенівна, краще від тебе ніхто не скаже. Мені б взяти та зробити… Та все якось нема часу. В’ябую я, як глухонімий. Від Трускавця по Дебальцево. То в шахті, то в палаті, то в лотку на базарі, то в офісі за конторкою. І думаю я, Євгенівна, над тим, що ти кажеш. Кріпко я думаю. Бо ти ж діло кажеш.
 
     Вообще-то я не дурак, ты не думай. Я, когда телевизор смотрю, меня точь в точь как тебя блевать тянет. Токсикоз от дебилов. Мож’ мы с тобой, Евгеневна, чем беременны? Мож’ мы страну новую родить должны? По крайней мере, до меня, как твое слово доходить начинает – так и от тупости да подлости воротит. Симптомы это. Хорошие симптомы. Так и должно быть – если тебе показывают чистые руки, а мозги в это время в дулю скручивают – то от этого не только тошнить должно, от этого должны быть самопроизвольные схватки ума. Рассмотреть просто тяжело, что же там у некоторых человекообразных в мозгах да в душах происходит. На это твой, Татьяна Евгеньевна, глаз нужен. Рентгеновый. Чтобы рассмотреть да мне показать с какой стороны неожиданной меня опять нагреть хотят.
 
А ще, знаєш, ти ж камертон. Резонуєш ти зі мною. У мене іноді від твоїх слів руки в кулаки зводить і зуби зціплюються. Угу. Або сльози на очі. Не конче від печалі. Все більше від сміху. Нам, Євгенівна, не посміятись не можна. Я серйозно подумую над тим, щоб нову купюру в обіг ввести. 700 гривень. А на ній твій портрет. Знаєш чого? Це, як дідусь Лєнін казав, розвиток історії по спіралі – на 200 гривнях Леся Українка на 700 – Тетяна Коробова. Одна, щоб не плакати сміялась, друга сміється щоб ми всі гуртом не той… не йоб…, коротше, щоб  відчуття реальності ми не втратили.
 
А еще знаешь, че скажу тебе? Я тебя люблю и я тебя ненавижу. Это мы с тобой опять–таки в диалектическом единстве и борьбе пребываем. А к тебе иначе и относиться нельзя. Это ноли незаметны и безразличны, а единица – она всегда выдающаяся. Особенно если ее по модулю знают. Без знака. Как Единицу. Величину. Эталон.
    
Я, Тетян’ Євгенівна, знаю – у тебе сьодня День Народження. А у мене і листівочка є для тебе.  Я ж брошурку ту, різографом розмножену, яку на Майдані купив, у ту слотаву осінь, знаєш скільки раз відксерив? О!  Мало хто  у світі має стільки листівочок, як ти. Вони, листівочки ті, такі чорненькі від підсілих тонерів і сотого копіювання, але які там віньєтки! Твої, глаголом випалені, і наші – на полях і в душах закарбовані. Вони по руках ходили:
– Коробова!!!! Де взяв?! Дай почитати!!!!
– На! Тіки на годину, бо я обіцяв ще людям!...
 
Вобщем, Евгеньевна, ты это, не пропадай. Я, сама знаешь, народ простой. Она и не грех, простота моя, да вот, че-то, подустал я от нее проклятой. Хуже она воровства все-таки. Потому как воровство завсегда оправдать может. Личиком смазливым, словом лестным, гречки килограмом. Ты меня буди, если я вздремну, ага? А то, знаешь, сижу я, как великий Папанов в последнем своем кадре «Холодного лета 53-го» и жую свою горбушку трудовую да рассказываю, как пожить хочу по-человечески. И устал я смертельно, Евгеньевна… О! Да ты знаешь! Вона как – мы же с тобой одно. Кому я рассказываю про усталость?!…
 
Але ж,  Євгенівна! Повінь не повінь – а орати треба! Ти потрібна цій країні. Вона поки що не наша, а ЦЯ країна. Але вона так потрібна нам. А ти – їй. Для того, щоб вона була НАША. Щоб боліло за неї уже не серце, а голова. Щоб ти могла написати про  скандал, а не про ганьбу, про недолугість але не підлість, про недоробки а не про провали. Про людей, а не про виродків.
 
Бо воно виходить як у тому анекдоті:
Поставив кум Петро на городі виходок. Всьо чин-чином – двоє дверей і фарбою, красіво так, намалював на них М і Ж. Приходить другий та питає:
- Куме, а шо то у вас тут стоїть?
- Та як шо? Туалет!
- А шо ото за букви «Ме» і «Жо»?
- А то я собі так замислив: там де «Ме» будуть ходити срати маскалі, там де «Жо» - жиди…
- Йой! А ви, куме, де підете?
- То моя країна! Де хочу там сраю!
 

Тетяна Євгенівна! Я хотів би, щоб Ти не втомилась пояснювати всім, що ходити треба в «ме» і в «жо», а не на країну.  Я хотів би дати Тобі, замість стандартних чотирьох – «п», «о», «ж»  і «а» - інший набір літер. Щоб Ти могла собі легко скласти слово «Щастя».  Тільки я знаю, що Ти і так підбереш всі літери сама. Ти завжди все сама робиш.  
 
Тому – Щастя Тобі!
 
Твій Народ.