|
Чи любите ви Україну? Чи любите ви її так, як люблю її я? Я закохалась у це казкове створіння з першого погляду, коли замість неапетитного об’їдка – однієї шостої частини несвіжого суші побачила товстенького лобастого дракончика. Так, ніби після землетрусу в загубленому світі, де спинився час і не вціліло ніщо живе, з-під руїн на подив людства вибрався малюк. Втікаючи від загибелі, він укоротив собі крила і загубив хвоста. Рафінована Європа зойкнула від несподіванки і відсахнулася: цур тобі пек! А малюк, знітившись від викликаного ним переляку, став принюхуватись до незнайомого оточення. Він видався мені таким беззахисним і безпорадним, що подумалось – шансів стати дорослим у нього нема. Але придивившись до немовляти, я зрозуміла – не пропаде, все у нього як треба. Бо Львів – його очі, а Карпати – зуби, а Волинь – мозок, а на голові - ріг, по якому проходить болючий нерв – Прип’ять. І збивається з тисячолітнього ритму його серце-Київ, коли рве тонкі клапани дика східна кров, та виштовхує він ту кров в аорту-Дніпро, де вона, змішуючись із водами західних річок, утворює неповторний коктейль – гримучу суміш українського норову. А за сонячним сплетінням знаходиться шлунок, що постачає енергію сонця усьому тілу. І перетравлює той шлунок все, що нетямуще дитя тягне до рота. Через те і страждає розладом кишковик, і снобливе панство, зігрівшись палаючим малюковим серцем, тепер верне носа від його дитячого конфузу.
Не бентежся, дракончику! Лети, куди летиш, бо там твій дім. А повертаючись додому не питають: «Можна?», а кажуть: «Ось і я!» Лети, махай підрізаними крильцями, загрібай лапами по Чорному морю, не жалкуй за відкинутим хвостом. Хвіст відросте. Бо ти – ящірка. Саламандра. Через те й не гориш у полум’ї, яке все ще біснується навколо тебе. Будь сильним, бо не захистять тебе твої Змійові вали, ти вже давно їх переріс. Тепер сам, сам!
Київ пережив не одну булгу. Переживе і цю. І не ми станемо ними, а вони стануть нами. І навчаться поступатися місцем в трамваї і на дорозі, а замість «куда прешь?!» казати «перепрошую». Ми навчимо їх своєї мови, яку створили, коли були ще скіфами і кельтами, готами і печенігами. Ми – різноликі і різночубі. Ми носимо дивні прізвища, значення яких не знаємо, ми живемо в селах, назви яких мовчать, ми дивуємось, коли впізнаємо себе у зображенні скіфського воїна чи кельтського друїда. Ми ставимо пам’ятник князю Малу, не розуміючи, що пишемо князю Князю, бо «мал» кельтскою і є князь, а його донька Малуша не рабиня, а княжна. Ми довго спали, а прокинувшись, зібрались на Майдані і не повірили своїм очам. Невже це ми, такі красиві, такі веселі, такі сильні? Не розходьтеся далеко, попийте ранкову каву і повертайтесь. Ми розкажемо вам таке, від чого дух захопить. Ви дізнаєтесь, що найсильніша людина планети не випадково носить прізвище Вірастюк, бо "vir" латиною – сильний, мужній, справжній чоловік. А той, хто змінив незрозуміле українське прізвище Сувид на більш комфортне Іванов, даремно це зробив, адже "сувид" кельтською мовою - "мудра людина, астролог". А як не звучати прізвищу Ахоня, що в перекладі з перської означає "залізний". А погляньте, якого високого росту всі наші Маличі і Маленки! Та й не дивно, адже вони прямі потомки кельтських князів.
Розділяє ріка
наше Богом дароване місто.
Справа – круча стрімка,
а ізліва – болотяна лють.
Що та мова твоя?
Ні надіти її, і ні з’їсти.
Можна тільки продать.
Уже тисячу літ продають.
Уже десять віків
рвуть її, піднімаючи ставки.
У варязьких вовків
драні доньки, та хижі сини.
Давній вітер не стих.
Чуєш, виють шакали і шавки?
Я стомилась від них.
Віджени їх, прошу, віджени.
Розкажи мені сон
про древлянського сивого мала,
Про норманський полон,
а іще – про манкуртів-дітей.
Про Змійові вали.
Чи не ми того змія впрягали,
Коли степом ішли
орди нами не званих гостей?
В нашій книзі буття
не одна загубилась сторінка.
Та вирує життя,
вимагаючи хмизу під чан.
Із прадавніх віків
нас веде кам’яниста стежинка,
Хоч ти – кельт, а він – скіф,
а я, мабуть-таки, половчанка.
