«Немає правди в Україні!» -
Чомусь волаємо донині
Із глибини своїх сторіч.
То і не буде, певна річ.
 
Бо треба, люди, не стогнати,
А власну долю в руки брати.
І тих, що нас завжди ганьбили,
Без докорів саджать на вили!
 
Щоб не вмирала з горя мати
В саду вишневім коло хати
Відтоді, як своя країна
На смерть заслала її сина.
 
Щоб не стискало біллю скроні,
За вбиту юність рідних доньок,
Що у далекім закордоні
Мозолять молоді долоні.
 
Щоб гірких сліз не проливати
Над ліжком хворої дитяти,
Що важко змушена страждати,
Приречена життям до страти.
 
Щоб не вклонятись лиходіям,
Яких, дурні, собі на шії
Ми, як на царство, всадовили.
Чи ж цим самі не завинили?
 
Самі! І далі мовчимо!
Тому ж дітей своїх вчимо.
І знову тягнемо ярмо,
Віддавши ворогу кермо.
 
Усі чекають. Хата ж з краю.
А Україна – помирає.
©