Зізнайся, любий читаче, що потужна жидокацапська пропагандистська машина роками малювала на твоїй безкрайній морді козака, воїна і дебошира затюкану мирну пику гречкосія. А от дулю їм у носа! Ми не раби! Раби не ми! Агу! Уа! ОУН! УПА! (Пробачте, автор зачитався новим, креативним українським букварем).
Кароче, були і у нас хлопці такі, що відірви й викинь, клейма ніде ставить, мати рідну купить і продасть. Тобто справжні вожді нашого недолугого племені. Найтакішим з таких відірвал, викидал і продавал був вельмишановний пан Степан Бандура, тепер справжнісінький герой.
Як достовірно встановлено історичною наукою, герой з дитинства був хворий, худий та кволий майже як автор цієї статті. А ляхи, москалі, жиди та навіть деякі з котів – здорові, великі і жирні, що зайвий раз доказує, як ці подлі тварюки знущались над українцями, випиваючи всю нашу горілку та зжираючи сало ледь не з нас самих.
Таке україножерство викликало справедливе обурення малого Стецька, який не міг власноруч завалити не те шо кремезного Івана чи, там, товстого Абрама, а й наглого зажравшогося Мурзіка, шо нявкав, собака, якою завгодно мовою, тільки не українською. А тут якраз малий, худий та дохлий Валодєнька Ульянов провернув в сусідній Кацапендії дуже вигідний ґешефт, помінявши безтолкового царя-батюшку на цілу купу спритних жидків та купку несподівано тверезих москалів, смішно назвавших себе комуняками. „А чим я гірше того Валодєньки? Такий же доходяга”, – міркував собі тінейджер Стецько, роздумливо колупаючи пальцем у носі, і таки додумався: треба з когось починать! Як назло, в гадській Польщі, де тоді безжалісно експлуатували мал`ого, не знайшлося жодного царя, якого можна було б замочити на благо українського народу, тому Степанку прийшлося шукати інших крайніх для благородної помсти. Якось під час жорстокого припадку інспірованої злими ляхами діареї йому під руку, замість усяких нудних Марксів-Енгельсів, дуже вчасно попав труд великої жертви соціальних, а особливо біологічних, революцій Поліграфа Шарікова. Саме після цієї, так би мовити, случайної связі юний пан Степан вийшов з вбиральні здоровим, як справжній український кнур, і озброєним найпередовішою ідеологією борця. Того ж вечора, коли Стецько прийшов додому з гульок брудний, як свиня, і вонючий, як скунс, на запитання родичів, де тебе, йолопа, носило, прозвучало безкомпромісне, немов кулеметна очєрєдь: „Уж ми їх душили-душили, душили-душили, душили-душили...!” „І шо?” – зупинили цей нескінчений потік свідомості недалекі родичі. „І душитимемо!” – була їм відповідь, від якої вони очманіли. А у Степанчика з тих пір, незважаючи на хронічну відсутність грошей (бо працювать же ж дураків нема!), завжди були шикарні шапки з найелітніших котів міста Лева.
Після довгих роздумів прийшовши до сумного, але логічного висновку, що зробити путню шапку з ляха, жида чи москаля буде значно складніше, ніж з кота, пан Степан став ідейним революціонером і в подальшому мочив за бабло чи, там, барахло лише коли були н`ужні гроші, а так, взагалі, обично – тільки за ідею. Саме тому він дуже кумедно, у кабацькому сортирі, завалив ляхського міністра україно-польської дружби, не поділивши з покійним кухоль пива і тараньку. Друзі пана Степана так прикололися з цього гостроумного жарту, що цілими бригадами ринулися мочити по сортирах кого прийдеться, і ця дивна хохма набула такого повального масштабу, що має талановитих послідовників навіть в сучасній Росії. Другим її епохальним наслідком є те, що сортирів в Україні катастрофічно не вистача, і не тільки кращі люди країни, а й навіть прості громадяни без комплексів ..руть ледь не в карман сусіду, що є головним (і єдиним) свідченням повної перемоги демократії.
І тут ми вже стаємо свідками чергового прояву багатої натури пана Степана і його святої любові до рідної неньки. От скільки років вся країна в повному лайні, кожен кладе будь-де, будь-коли і на всіх, а він ніколи – чуєте, ніколи! – не ображав рідну землю своїми фізіологічними відходами. „Як це так? Не може буть! Та то брехня!” – роками лунає з агресивних і дурних ротів жидомоскальських прихвоснів, що тільки й можуть, матюкаючись, курсувати між генделиком і сортиром, бо в них завжди нетерплячка. „То шо, може, він і не жрав!?” – єхидно задаються вони ще дурнішим питанням. „Канєшно, жрав! – відповімо тим горлопанам ми, озброєні найсучаснішим досягненням наукової мислі – горілкою з дозатором. – Ще й як жрав! Аж до усра...”. Ну то деталі. Але наші німецькі друзі з гестапо спеціально для пана Степана, людини європейської культури, винайшли памперси, котрими наш продвинутий герой і користався усе життя, відмовившись від цієї приємної речі лише на час сидіння в концтаборі, на чужій, ворожій землі. Там він, як справжній патріот, відкрито, принципово, так, щоб всі бачили, клав прямо в унітаз.
Таким ізящним чином ми перейшли до страшної сторінки в історії пана Степана, а значить і всієї України: в ключові хвилини Другої Світової гамбургська поліція нравов підловила вождя на конспіративній квартирі в Ріпербані і, навіть не давши йому одягтися, відправила у концтабір. Там, у жахливому готелі з шмеком підгорілого кохве і есесівських портянок, бідненький пан Степан промучився майже до кінця війни, так і не встигши натворити подвигів, слава тобі, Господи. Тому після війни його і не здогадалися повісити на першій же березі, як отих непутящих ріббентропів. Як же ж він страждав! Як скучив по своїй – своїй власній, а не якихось там козлів! – Україні, уявляючи в кольорових снах віповську сауну на Хрещатику і відбірних київських повій, обслуговуючих його – прикиньте! - безплатно. Адже в концтаборі тупоголові кобилоподібні Гретхени ні фіга українською не розуміли і завжди робили не те, шо просив клієнт, а лише по-місіонерські, як в селі.
Ото, значить, як підвернулась нагода, пан Степан швиденько звалив з концтабору обратно на конспіративну квартиру, де й продовжив боротись за незалежність України з румунською проституцією. Потім, під старість, він переїхав на південь, до Мюнхену, де боротьба стала ще запеклішою. Там і підстерегла героя нерозбірлива куля жидобільшовицького агента, шо був, зрозуміло, жидом і більшовиком, і взагалі курвою. Нікуди йому було, падлі, кулі дівати!
Українська незалежна держава високо оцінила заслуги пана Степана перед... і ззаду теж. Нещодавнім указом нашого екс- кого нада Степан Бандура нагороджений чим змогли. Як жаль, що той клятий жидокомуняка з леворвертом, як завжди, років на п’ятдесят випередив ледачого українського листоношу з орденом для героя!
*Авторський колектив серії „Житіє замєчатєльних українців” щиро вдячний пану Олесю Бузині за цікаві й корисні історичні дослідження щодо відносин нашого героя з котячою громадськістю.
