Підходить кругла дата яка навряд чи буде урочистo шануватись новим президентом України позаяк не входить в коло його інтересів. Та й президенту що йде немає сенсу плювати в криницю на його запасному аеродромі.
 
Ось що трапилося рiвно дев'яносто років тому: 24 лютого 1920 року перестав існувати останній з двадцяти шости концентраційниx табoрiв на території Канади в яких томилися в основному українці.
 
Початок Першої Світової Війни відгукнувся в Канаді як в частині Британської Імперії на той час. У 1914 році був прийнятий закон "Про військові заходи" (War Measures Act). В результаті цих заходів більше восьми з половиною тисяч людей було інтерновано, тобто заарештовано та поміщено в концентраційні табори. З цього числа "ворожих іноземців" (enemy aliens) понад п'яти тисячi людей складали етнічні українці що іммігрували до Канади з Галичини та Буковини, себто з території Австро-Угорщини. Вся їхня провина була в тому що вони мали паспорти з двома коронами і були, як по документах, українці, галичани або рутенійці.
 
Окрім цього більше вісімдесяти тисяч людей, в абсолютній більшості українці, були зареєстрованi як ті ж небезпечні іноземці, позбавлені цивільних прав, та були зобов'язані регулярно відмічатися в місцевих поліцейських дільницях.
 
Що ж трапилося з тими п'ятьма тисячами українців і що чекало їх надалі?
 
При арешті вони поміщалися в тюремні камери де сиділи звичайні кримінальні злочинці. Там вони чекали на рішення по розподілу їх по таборах. Всі їхні цінні речі і решта власнiсть були конфісковані. Якась частина цінностей була розікрадена, решта разом з нерухомістю була передана до урядового "Фонду власності ворожих іноземців".
 
Двадцять шість таборів було побудовано, частково руками самих ув’язнених по всій Канаді. Такий собі Архіпелаг ГУЛАГ.
 


Умови життя були звичайно не гулагiвські, але далекі від звикання до гарної кави: життя в погано облаштованих бараках, жорстоке відношення охорони, листування піддавалося жорстокій цензурі, та робота, що звичайно ж виснажувала. Ув’язнені працювали в небезпечних шахтах, прорубували просіки для залізниці в суворих північних умовах, заготовляли і сплавляли ліс, і відбудовували самo табори.
 

Кому пощастило, а українців серед них було небагато, були класифіковані як військовополонені, хоч і необов'язково були військові. Вони працювали на державних і навіть приватних компаніях, під охороною але з оплатою. Згідно вже прийнятiй тоді Женевській Конвенції, вони отримували близько 25 центів на день - як рядовій канадській армії (але в рази менше аніж належало). Менш щасливі, в більшості своїй молоді неодружені чоловіки, знову ж таки переважно українці, працювали в таборах без провини, безкоштовно і, часто доведені до відчаю, кінчали життя самогубством або намагалися втікати, не завжди вдало. Виїхавши з убогості в пошуках кращої долі вони потрапили в пекло.
 

 
Світова війна закінчилася, але табори продовжували існувати. З перемогою більшовиків в Россії деякі з увязнених переходили з розряду австро-угорських ворогів його Величнoстi Георга П'ятого в "Червоні" навіть не виходячи з концтабору. Більшість інтернованих були все ж таки звільнено з таборів, але вони були обмежені в багатьох правах, зокрема вільно пересуватися ("по рогах" Гулагівською мовою). Їхні місця зайняли справжні німецькі військовополонені, в основному моряки, чекаючі депортації. Табори зникали. Останній, в Капускасинге, Онтаріо був закритий дев'яносто років тому 24 лютого 1920-го. Бараки, огорожа з колючого дроту були знесені. Маленьке кладовище залишилося єдиним нагадуванням про зламані долі українців та інших східних європейців що виїхали за океан спокійно і чесно працювати на землі але отримали маленький її клаптик на кладовищі в непрохідній тайзі поблизу Великих Озер.
 
Якщо поїхати в одне з туристичних місць в східному Онтаріо - у Форт Генрі близ студентського Кінгстону, вам покажуть багато цікавого: вечірнiй розвiд охорони, марш волинщикiв, гарнізонну їдальню і багато інших цікавих речей. Вам розповідять про те, що було тут у момент заснування форту в 1812 році, як він був відновлений в 1936-му, як стояли в ньому війська до 1981 року.
Про початок двадцятого століття розповість лише непомiтна трьомовна (англо-франко-українська) меморіальна дошка на стіні форта.
 

Якщо пройтися по Виставці Досягнень Канадського Господарства в Торонтi яка кожного серпня збирає понад мільйону відвідувачiв, можна побачити меморіальну дошку що існував тут колись військовий гарнізон "Бараки Стенлі". Того Лорда Стенлі iм'я якого носить і хокейний кубок. Про концентраційний табір часів Першої Світової - ні натяку.
 

Ось що старша з чотирьох братів і сестер дев'ятирічна Катерина писала батьку в табір в Квебеке з барака куди переселили сім'ю з їхнього власного будинку.
 
Дорогий тато
 
в нас нема чого їсти і нам не дають дрів. Матуся ходила чотири рази поки знайшла їжу. З тобою краще тому що у нас була їжа. Ця хатина погана, матуся ходить в місто щодня і я повинна разом з нею і не ходжу в школу взимку. У нашій хатині холодно. Ми твої маленькі діти цілуємо твої руки дорогий тато. До побачення мій дорогий тато. Повертайся додому негайно.
 
К Домитрук.