Вибори позаду. Позаду день, якого очікували всі – одні з надією на реванш, інші – зі сподіваннями, що принаймні гірше не стане.
До останньої хвилини ще жевріла невеличка надія на чудо, але чуда не сталося. Перегорнуто чи не найганебнішу сторінку в історії України. І наразі невідомо, чи не є це взагалі остання сторінка і кінець історії, чого так хотілося б тим, хто прийшов до влади за спиною свого «двічі не судимого» вождя. Боже, бережи Україну!
 
Думки про те, як могло таке статися, не дають спати. Ятрить душу неспокій за долю моїх дітей та онуків. Перспективи життя в державі «для людей», де купується все і вся, відверто лякають. Безліч запитань, які є кому поставити, але навряд чи я отримаю відповідь. Та може все ж наважитеся і відповісте мені, звичайній жінці, матері, яких в Україні мільйони?
Наприклад ви, панове «противсіхи»?  Ну що, пишаєтесь собою? Не соромно дивитись тепер в очі своїм дітям? Чи ви не маєте дітей? Адже це саме ви всадовили на трон «прєзідєнта в законє». Саме ви, а не ті нещасні, що проголосували за нього хто з примусу, хто з дурості, а хто тому, що такий самий.
 
Незважаючи на шалений тиск, підкупи і махінації, він тільки завдяки вам спромігся отримати незначну перевагу лише в декілька відсотків.
 
Вас вже розпирає від гордощів за власну громадянську позицію? Не обманюйте себе. Громадянською позицією це було лише в першому турі (як і ігнорування виборів взагалі). І до речі, я її розумію, бо теж не підтримала жодного кандидата. Якби тоді це зробила більшість з нас, то не довелося б постати перед вибором без вибору у турі другому. Але невже результат у 2,2%, що ніяким чином не відповідав настроям  у країні, не примусив вас замислитися і зрозуміти, що голосувати так само і в другому турі не просто безвідповідально, це злочинно. Не менш злочинно, ніж закликати до цього інших. Адже постало питання вже не про те, хто з політиків переможе, а бути чи не бути нашій державі.
 
Тому наступні мої запитання до вас, дорогі наші «закликальники», панове Яценюк та Тигипко. Кажу дорогі, бо ви надто дорого нам обійшлися. Вірогідність вашої перемоги існувала лише в ваших  мріях. То ж результат не мав вас здивувати. Але ви чомусь стали в позу ображених хлопчиків.
 
А чого ви, пане Тигипко, чекали? Що люди забули про вашу діяльність на чолі виборчого штабу Януковича в 2004, і те, що коли запахло смаленим, ви втікли і залягли на дно?
 
А ви на що сподівалися, пане Яценюк? Думали, якщо вистрибнете, наче заєць з кущів в бойовій розмальовці, то народ з несподіванки за вас і проголосує?
 
Саме поведінка кандидатів після поразки показує наскільки чесними були вони під час передвиборчої кампанії, і за що вони вболівають насправді: за свою країну і свій народ, чи за свої кишені та власні амбіції.
 
Чесніше було б просто відійти в бік, але ви зайняли іншу позицію «Якщо не я, то ніхто». І саме ця ваша позиція призвела до появи нових  «противсіхів». Бо «ніхто» - то вибір нереальний, бо не може бути в штучно роз’єднаному суспільстві ніяких «ніхто». Тільки «або – або». Отже і ви обидва несете моральну відповідальність за подальшу долю країни.
 
То що ви зараз робите, панове? Потираєте від задоволення руки? Сподіваєтесь відігратись через 5 років? Не сподівайтеся!  Вони прийшли не для того, аби ви змогли повторити свої жалюгідні спроби, вони прийшли назавжди. Так що не роззявляйте рота.
Дуже хотілося, щоб пояснили своє «мовчання ягнят» ви, шановний пане Гриценко.  Кажуть, мовчання – золото, але не в вашому випадку. Ви багатьом видавалися чесним і порядним офіцером. Куди поділося ваше почуття власної гідності? Чому ви не виступили зі зверненням до інших офіцерів не підтримувати таку одіозну людину як Янукович на шляху до президентства? Адже такий президент ганьба не тільки для офіцера, це ганьба для всієї країни.  Хіба це суперечить принципам вашої «Громадянської позиції», з допомогою якої ви збиралися повести Україну до кращого майбутнього? А тепер ви спокійно дивитесь, як в неї відбирають навіть надію на таке майбутнє. Це був ваш громадський обов’язок – зробити все можливе, щоб такого не сталося.
 
Заразом хочу спитати в усіх офіцерів армії та міліції: вам не буде соромно виконувати накази такого головнокомандувача? Вам не огидно, не принизливо підкорятися колишньому кримінальному злодієві, бути на побігеньках в тих, від кого ви маєте нас захищати?
А вам панове генерали, для яких власна дупа в теплі дорожча за свою країну? Як ви будете дивитись в очі нам, матерям, забираючи наших синів для захисту, ні не нашої Батьківщини, а інтересів кримінальної зграї, що незабаром посяде владу в нашій країні. Бо саме ці інтереси ви й будете обслуговувати.
 
Якби у вас була хоч крапля гідності і мужності, щоб відмовитись від підтримки такого президента, тоді в України з’явився б шанс. Хоча, про що я кажу! Поняття честь, порядність, гідність вже давно не сумісні з нашими силовими структурами. Та якщо серед вас ще є люди, для яких ці слова не порожній звук, яким ще хоч трохи щемить у серці за свою поругану Батьківщину – не будьте байдужі, не мовчіть!
 
Багато чого могла б сказати і вам, «господа» піховшики і кісєльови, чиїми руками закладалася міна сповільненої дії під українську державність, творився розбрат, роздмухувалась ненависть до всього українського. Це ви, і такі як ви отруювали суспільство брехнею і безпринципністю, та сіяли невігластво.
 
І хоч немає сенсу про щось вас запитувати, бо це все рівно , що питати хворого про здоров’я, одне питання все ж таки поставлю. Чи здригнеться хоч щось в вашому прогнилому, підкупному нутрі, коли почнуть затикати роти вашим непокірливим колегам, подібно до того, як це зробили з Гонгадзе? Чи з’явиться в душі хоч щось, схоже на розкаяння, коли ви осягнете своїм куцим розумом, що накоїли? Щось мені підказує, що ні.
 
Змагатися з вами в тому, хто найбільше нашкодить Україні можуть хіба що наші великі, величезні політичні повії на кшталт морозів, симоненок, богословських, кінахів, головатих та іже з ними (список можна подовжувати і подовжувати). Та в цих «VIP-відходів» навіть питати нічого не хочеться, бо честь, совість і розум для них просто не існують.
 
Але є в мене дуже, дуже багато запитань до вас пане Ющенко, до нашого поки що президента.
Я  вже давно не вірю обіцянкам політиків і я не є палкою прихильницею Юлії Тимошенко. Я ставлюся до неї дуже критично, як і до всіх інших представників влади. Але тим не менше, я віддала свій голос у другому турі за неї. Я проголосувала не за політичного лідера, а за право України на існування. Так само, як я зробила це в 2004 році, голосуючи за вас. Бо я люблю свою країну і я мати, якій не байдуже, в якій країні будуть жити мої діти.
 
Ні, мені не соромно за той свій вибір. Бо це був не вибір «за Ющенка», а вибір «проти Януковича», проти знахабнілої банди. Як і вибір багатьох, чиї права було так брутально зневажено. Я не будувала собі ілюзій стосовно вас. Що ви «ні риба, ні м’ясо» було зрозуміло ще тоді, коли Кучма викинув вас з посади прем’єр-міністра. Але сподівалася, що працюючи в одній упряжці з Тимошенко, компенсуючи недоліки один одного, ви зможете вивести Україну на новий шлях розвитку.  Але не так сталося, як гадалося. Постійні міжусобні війни та чвари – ось що ми спостерігали на протязі всього вашого правління.
 
Хто ж знав, що ви виявитесь банальним жінконенависником. І саме це є тією правдою, яку ви намагалися приховати, стверджуючи, що боретесь з популізмом. А «любі друзі» тільки підливали масла у вогонь. Так популізм був, але вам було на нього начхати, як і на інтереси всієї країни. Бо єдине, що вас цікавило, і чого ви боялися – це аби вас не перемогла жінка. Це саме ваша ненависть до Юлії Тимошенко як до жінки затьмарила ваш розум настільки,  що ви втратили здатність тверезо мислити і реально оцінювати ситуацію.
 
І тепер, коли саме ви знову повернули країну до тієї прірви, над якою вона стояла 2004, скажіть…
Чим тепер будете пишатися ви? Своїми здобутками по ствердженню в Україні демократії та свободи слова? Але ж ви розтоптали їх власними ногами, второвуючи бандитам, яким обіцяли тюрми, шлях до президентського крісла. То може наданням Героя України Степану Бандері? Та він бідолашний вже не раз перевернувся в труні, і як би міг, то плюнув би вам в обличчя, бо в останні дні свого правління ви власноруч знищили те, за що він боровся.
 
Все те добре, що ви зробили для України, хоч його було і не так багато, ви перекреслили своїми останніми діями.
Чим же так завинив перед вами український народ? Не нагородив вас знову президентським стільцем за невиконані обіцянки та бездіяльність, і ви вирішили помститися таким чином власній країні? А заразом і цій ненависній Юльці: «хто завгодно, аби не вона». Та даремно ви так зловтішаєтесь. Це не поразка Юлії Тимошенко. Вона то якраз і не пропаде. Це поразка України як держави і українців як нації. Всього того, за що ви нібито так щиро вболівали, а значить і ваша поразка – як президента, як політика, як людини. Хай вас Бог простить!
 
Але що зроблено, те зроблено. Перший шок минув, і треба думати як жити далі. Не треба здаватися, навіть якщо видається, ніби все втрачено. Бо справжньої поваги заслуговує не той, хто ніколи не падав, а той, хто впав, але зумів піднятися. Борітеся і поборете! Не будьте байдужими! Вони хочуть, аби ми почувалися розгубленими і наляканими. Можливо, так воно перші дні і було, але вже не сьогодні, не зараз. І ми зможемо піднятися і вистояти, якщо кожен з нас зрозуміє: ніхто нас не захистить , крім нас самих. Не будуть заради нас жертвувати своїми статками та благополуччям ні Тимошенко, ні Симоненко, ні Литвин, ні Тигипко з Яценюком, ні тим паче Янукович.
 
Згадайте, що нас підтримало і дало змогу перемогти в 2004? Пам’ятаєте ті помаранчеві стрічки на одязі, автомобілях, робочих місцях? Вони давали нам зрозуміти – ти не один. Так і сьогодні, кожен, хто відчуває себе українцем  – не один. Якщо ви патріот і любите Україну, покажіть це наперекір бажанню януковської свити перетворити нашу рідну землю в вотчину бандитсько-олігархічної верхівки. Зробіть щось, аби кожен, хто поділяє наші погляди, міг відчути себе одним з нас. І ви здивуєтесь, як насправді нас багато.
 
Країну розділяли і розколювали, бо тільки так «Раздєляй і властвуй» можна безкарно грабувати народ. Щоб покласти цьому край, ми всі повинні бути єдині. Згадайте  гасла Майдану «Схід і захід разом». Там, на сході, теж є люди, які не хочуть, щоб «Всьо било Донбас». Підтримайте їх, покажіть – вони не одні. І вони теж побачать – їх багато. Тільки від нас, звичайних людей, що працюють і тягнуть на собі «елітне бидло» залежить, чи станемо ми єдиною нацією, чи зможемо поставити на місце зарозумілих «слуг народу». Робімо кожен, що можемо, для блага і порятунку країни. Єднаймося, бо поодинці ми ніхто. Рятуймо своїх дітей!
 
Помаранчевий – це не колір Ющенка, це колір сонця і життєвої сили. Затяті регіонали перетворили його на лайку. Синій – колір холоду і смерті. Але це також колір води і неба. Ті, хто голосував за Януковича, згадайте, що ви теж українці, і що вода без сонця не дає життя, так само, як і сонце без води. Від вас залежить, чи стане синій кольором життя. У вас ще  є час замислитися над цим, до наступних парламентських виборів. Не бійтеся!
 
Розплющіть очі, «противсіхи» і «пофігісти»! Не залишайтесь осторонь, приєднуйтесь! Не до Партії Регіонів чи БЮТ. А тих, хто не хоче, щоб можновладці, які називають нас «козлами» і «дебілами», паразитували на нашій праці і вичищали наші кишені, лишали без майбутнього наших дітей. Бо Україна – для нас, а не для їхніх людей.
 
Журналісти, які ще не перетворились на «піховшиків» - вас багато. Не дайте зробити з себе стадо мовчазних баранів! Ви – совість нації. Знайдіть в собі мужність казати правду, бо це той ковток повітря, без якого суспільство задихнеться.
 
Я народилася за часів «совка», коли в українських великих містах панувала тільки російська мова. Нею розмовляли, нею навчали, нею привчали думати. Тому і зараз мені легше формулювати думки російською. Але моя рідна мова – була і залишається – українська.  І єдиний, доступний мені, вид спротиву системі «януковичів» - почати скрізь і всюди розмовляти тільки українською. Нехай кожен з нас зробить те саме, і ви побачите – нас багато.
 
Вирішальна битва ще попереду, не програймо її! Слава Україні!
 
Хотіла підписатися, як звичайно, ім’ям. Та це б виглядало, що все сказане, то є тільки мої слова, тільки моя думка. Але ж насправді, то є думка дуже багатьох, таких самих, як і я, українських матерів і бабусь, що бажають щастя своїм дітям та онукам. І вірю, що також батьків і дідусів. Я не одна.