Напевно вже настав час робити певний аналіз минулих президентських виборів, підводити підсумки  й окреслювати певні ж перспективи подальшого розвитку подій.
 
Отже – на момент написання статті Янукович випередив Тимошенко на 2,5%. Це приблизно 600 000 чоловік. Не така вже й вагома перевага, та все ж. Одначе, внаслідок такої мізерної переваги, навряд чи в Віктора Федоровича будуть вагомі підстави вважати себе лідером цілої України. Але, гадаю, це мало хвилюватиме як самого Януковича так і його оточення.
 
А тепер давайте розглянемо голоси віддані як за одного, так і за другого кандидата. Жінок прийнято пропускати вперед, тому почнемо з Юлії Тимошенко. Лідерка БЮТ мала б розуміти, що половина голосів відданих за неї, це  швидше голоси проти Януковича, ніж голоси за Тимошенко. ЇЇ реальна підтримка в Україні вкладається в ті 25 з гаком відсотків, які вона набрала в першому турі. Тому ні зібрати новий Майдан, ні вивести людей на протестні марші, навіть на Заході України, вона не в силах. Їй залишається одне – змиритися з поразкою та йти в опозицію. Це в неї виходить найкраще.
 
Стосовно ж Януковича, то тут ситуація теж подібна, бо ті голоси, які він «наростив» у другому турі, це голоси проти Тимошенко, але тут є й певна відмінність. Я говорю про ті  4,4% виборців, які проголосували проти обох кандидатів.
 
Реально це були ті, хто в першому турі голосували за Ющенка. Просто в їхній свідомості ненависть до Тимошенко переважила несприйняття Януковича. Вони вже підсвідомо перейшли на його бік, от тільки боялися самі собі в цьому признатися. І саме вони забезпечили перемогу малоосвіченому вульгарному типу з кримінальним минулим.
 
Більше того – вони безумовно тішаться з такого результату виборів. За доказами не треба далеко ходити – варто було вчора побачити в телевізорі обличчя Оксани Забужко, яке просто таки випромінювало непідробну радість. Саме час письменниці замислитися над написанням саги про життя простого хлопця з маленького шахтарського містечка. Російською мовою.
 
Що буде далі? Ну, звичайно ж нічого подібного на 2004 рік, коли місцеві, обласні, районні, сільські ради на заході та в центрі України відмовилися визнати Януковича президентом. Тепер навпаки, ми будемо спостерігати, як представники різних політичних сил, на чолі з «Нашою Україною» побіжать наввипередки до Партії регіонів з висолопленими для лизання язиками. Буде точно за Тарасом Григоровичем Шевченком:
 
Аж потіють, та товпляться,
Щоб поближче стати
Коло самих: може вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
 
Власне, у Верховній раді цей процес вже почався.
 
Що буде ще далі? Якщо Янукович почне виконувати свої передвиборчі обіцянки, то для української України нічого хорошого чекати не доведеться. Російська мова як друга державна, передача Росії газогону, продовження перебування російського Чорноморського флоту в Криму на невизначений термін. Перспективи досить сумні і невтішні. Хоча деякі політологи стверджують, що то була лиш передвиборча риторика й нічого такого Віктор Федорович робити не буде, а навпаки буде для всіх білим і пухнастим.
 
Як би там не було, а вибори розвінчали ще один міф. Міф про якусь там велику соборну Україну. Особисто мені здається, що час визнати, що східні й південні землі назавжди втрачені для української нації. Воно й не дивно – саме ці райони найбільше постраждали від Голодомору і саме туди, на місце вимерлих українців, завозили люмпенів з російської глибинки. Вони прижилися, розмножилися й вкрали в України добрячий кавалок території. Ті землі лише де-юре українські, а де-факто…
 
І не тому, що там проголосували за Януковича, а на решті території за Тимошенко. Це так – верхівка айсберга. А в глибинах, під товщею води відбуваються більш вагомі й більш загрозливі процеси. А це примушує замислитись, що іноді варто ампутувати хворий орган, щоб врятувати весь організм, якби боляче це не було.