Враз - усі захотіли бути голими королями. І дарма - що сам король незнає що він нагий.
 
Наче - життя прагне нових подарунків долі..- але: немає уже видимости рішучих дій політиків. По інерції - ми пливемо вздовж русла річки.
 
Хтось там стане писати про Сектор Газа - але, наче увісні всі розмовляють своїми уявними друзями та чекають на спокусливий поцілунок дівчата.
 
Ми - прагнемо для себе всього навипередки, забуваючи про Ісуса та про те про що ніхто не хоче думати. Про сонце та зорі, океани та планети - а десь там експедиція за експедицією бороздять космос асронафти - навіть вони зараз уже не в почоті в нас, в людей, котрі забули що таке респектабельність...
 
Наче дивна мелодія душі та розуму відіщемлює стомлений погляд та розчарований подих людини: треба зрозуміти куди все рухвється. Але - ми всі просто люди, котрі мріють, ми знаємо про висушені поля та закриті заводи нашими урядами, - але вітер дує туди куди ми самі уже зненацька злякалися іти та знову захотіли - до глобальної війни.
 
Для багатьох вона, наче, народить щось нове - спаливши старе. Але, в кінці-кінців, ми пізніше, коли це старе уже кане в лету, будемо жаліти про прості речі, котрі прикрашали наше складне та болюче життя.
 
Невпинно йде час, і всі хочуть аби він зупинився - ніхто не хоче старіти та ні у кого немає грошей на ліки.
 
Та це все дарма - просто погляньте на ці зірки котрі колись запросили наших астронафтів до Марсу та Венери, Альфа Драконісу та Зети Редікулі...
 
Погляд шукача кує розум та мужність - ми можемо туди ще дістатися.
 
Наче щира усмішка дідуся веде до зарозумілих праць Лєніна та Сталіна...
 
І далі ще хтось, наче, прагне повторити всі ці подвиги дідів, котрі колись зуміли на лезі ножа відхилити гуманістичну катастрофу, врятувавши нас від брудних лап Гітлера - але, наче знову все мимоволі повертається назад коли ми вже стоїмо, тримаючи одне одного за руки без жодних слів..