«Мені випало одного разу побачити Лу Саломе; це була вже літня пані, вбрана в сак. Вона тільки-но відповіла мадам Даніель Галеві, котра запитувала, чаю налити їй чи портвейну: «Я сюди прийшла не для того, щоб марнувати час на дурниці!» Ми з нею опинилися вдвох у кутку вітальні, й я говорив стосовно її книги про Ніцше, відтак про самого Ніцше; втупивши погляд своїх чудових очей кудись удаль і випнувши роблену американським дантистом щелепу, вона відказала: «Та все ж мені б дуже хотілося згадати, поцілувала я його чи ні на тій дорозі  -  знаєте, над озером Комо…»
(Андре Мальро «Антимемуари»).
 

       … Він блукав берегом Генуезької затоки. Глупа ніч і вітер, що роздмухував багаття з хмизу. Іскри відлетали далеко. Гинуло його кохання. Лу фон Саломе не старітиме з ним удвох. Самота ще ніколи не боліла так пекельно,  наче величезна тяжкість. Не зустрівся поки йому на шляху Зарастустра. Він ще жив по сей бік добра і зла. Жадання влади не волало до людей. Думки відлетали вдалечінь. Неминуча Голгофа духу не страшила його. Радість підносила думки: жереб кинуто  -  жодної допомоги. Напруга зростатиме. Він виконає задум сам. Наодинці з власною екзистенцією. Що з того, коли на це не вистачить життя! Йому належатиме саме прийдешнє. Ті, хто народжуються лише після власної смерті. Фрідріх Вільгельм Ніцше крокував у вічність нічним шляхом…
Ось так і речі, що не згоріли в полум’ї випробувань нашого страхітливого часу. Їх обмаль. Але, як діаманти, сяють світлом правдивих цінностей. Створених у різних куточках світу, щохвилини. Повсякчас. Працею мільйонів одинаків.
(Вільний переказ зі Стокгольмської промови Альбера Камю, виголошеної 1957 року по отриманні Нобелівської премії).
      
 
      …Відтепер сенс і покликання філософії становить не Бог, не історія, не абстрактна “природа”, а сама людина…
      Визнано слабкість людського розуму. Інтелект піддано жорстокій критиці. Виявлено безпідставність претензій ratio на абсолютне пізнання істини. Але цьому непевному, хиткому, часом химерному та оманливому розуму належить самотньо протистояти безмежній абсурдності світу. Як зовнішнього так і міжлюдського, навіть всерединілюдського. Бути вільним духом – це уникати спокуси знаходити втіху. У Бозі, конформізмі публічності, доктринерських збоченнях, відчаї цинізму. Всередині людини  стати на бік досі гнаного творця. Рішуче відкинути співчуття до стражденної тварини. Співчуття до людини-тварини несумісне із справжньою свободою. Коли кожен має величне право самому відповідати за свої вчинки. Не коритися поневоленню. Але мовчки нести на власних плечах тягар відповідальності за своє життя. Бо чим ще є зрештою справжня гордість людини?
 
Абсолютна істина недосяжна – то що нам з того!
 
Ми приймемо бій тут і тепер. Останній бій нескореної людини. Кожного разу без зрадливої надії, оманливих ілюзій порятунку. Наша доля незмінна. Ми йдемо без сподівань на остаточну перемогу. Нам не відвернути поразки в кожному окремому житті. Коли не поталанить вибороти безсмертя -  так солодко прийняти загладу за Ітаку.
 
Одисей обирає Ітаку, відкидаючи вічне життя.