Кажуть, що той вислів належить Сократу - "Хто хоче - шукає можливість. Хто не хоче - шукає причину". І ті слова є істина істинна.
 
Є у мене за кордоном, в одній далекій країні, давня приятелька. Занесла її доля на чужину  і там пустила вона своє коріння. Не бідне коріння, доволі заможне.
 
Отож, як почалася війна і розкрутилася машина  волонтерства, я її запитав, чи вона трохи долучилася до того движу. Бо знав напевне, що в тій країні навіть місцеві неукраїнці активно почали збирати массу всякого "добра", щоб відправити в Україну на допомогу постраждалим.
 
Ну так, вона подзвонила якомусь волонтеру, щоб запропонувати свої послуги по пакуванню посилок, волонтер не відповів на дзвінок. Вона залишила йому голосове повідомлення. Волонтер не передзвонив. Хто зна - чому. Може повідомлення не записалося. Може він його не побачив. Але на тому волонтерська допомога моєї приятельки зійшла на пси (закінчилася). Жирна крапка.
 
Потім якось через кілька місяців я її запитав, а скоріше підйобнув, чи допомагає вона армії. Я чудово знав, що вона відповість. Чудово знав! Але не міг не підйобнути серйозним голосом.
 
І вона мені відповіла слово в слово те, що відповіла в 2014 році, А саме, що серед збирачів допомоги багато прохвостів, багато ворюг й брехунів, а тому треба бути дуже обережним, щоб не надули.
 
Так, така небезпека існує. Але ж ми знаємо, що є маса реально існуючих контактів, розкручених, які реально допомагають фронту. Є маса поранених, потребуючих допомоги. Просто треба підняти свою сідницю і пошебуршити інтернет. Але для цього треба хотіти допомогти. Хотіти й шукати можливість.
 
Вона, та й не тільки вона - знайшли причину. Й заспокоїлися. Як знайшли таку ж причину в 2014.
 
Є таке українське слово - моклиці. Такі люди - моклиці.
 
Бо, наприклад, купити непоганий зимовий спальник - недорого. Ти його відправляєш на фронт і  знаєш, що хтось може зігрітися у нього в сирому окопі. Й самому стає тепліше.
Не чекайте якогось часу, просто "зайву" копієчку надішліть на лікуванню Герою, що втратив здоров"я на фронті. Або купіть й відправте на фронт пігулок від простуди. Або пару теплих шкарпеток. Не так для фронту, як для свого сумління. Бо допомагати - то не найгірше в цьому житті.
 
Як то робить, наприклад,  Леся Литвинова (можете подивитися на ФБ). Вона вже мене не дивує. Я її вже сприймаю як надлюдину в її діях.
 
Варто хотіти шукати можливість.