Люблю дивитися на вогонь.
Так щоб уткнутися в щось тепле і комфортне або когось теплого, приємного на смак та запах, нікуди не поспішати і зависнути у медитавному трансі…
І щоб було класне червоне вино, яке можна без поспіху пити і солодкий виноград без кісточок. Кислий виноград з кісточками все тільки зіпсує.
А якщо на додачу фоном лунає легкий джаз - приблизно так виглядає праобраз мого персонального раю.
Хтось там нагорі дуже любить мене і регулярно влаштовує останнім часом гарні феєрверки та вогнища. І від того на душі стає спокійно та затишно. Причому немає ніякої телячої радості або стрибання. Просто спокій, як на глибині океану під час страшної бурі.
Саме такий спокій буває, коли все розвивається так як треба:
Палають військові аеродроми та склади в Криму..
Москальські самиці виють, бо не хочуть повертатися у Мухосранськ Тьмутараканського повіту…
На виїзді з Криму корки, як з Києва у лютому 2022 року…
Вал мемчиків про шкоду паління…
Все так гармонійно та правильно палає, виє, сміється та тікає…
Проте, проте. проте… Душу шкрябає одне запитання:
Чи хочу я до того Криму?
Ні, не хочу. Скажу більше, я гидую тим Кримом та кримчанами, які радо зустрічали окупантів. А потім, після анексії запрошували українців приїхати до них на курорти…
Як би описати мою огиду, так щоб всім стало зрозуміло на емоційному рівні про мої почуття та емоції?
Метафорою, інших варіантів немає.
Уявіть собі, ваша дівка при Вас починає загравати з кимось іншим…
Заграє і час від часу підморгує Вам. Потім знімає труси і віддається на запльованій та облитій дешевим пивом лавочці якомусь небритому та вонючому мурлові. І не просто віддається, а ще кличе вас приєднатися та замутити на трьох....
Уявили?
Ось приблизно такі відчуття і у мене щодо цих запросин до Криму або аналогічних життєвих ситуацій.
На щастя, Крим не дівка. Море не дівка. Гори не дівка. Кримська земля і сонце - не дівка.
Території нашої країни треба повертати і вони будуть повернуті. А ось колобарантів та русню треба бути гнати звідти сраними віниками. Як би вони не вили, якіб шпарини не шукали.
Дивно, проте щодо Донбасу у мене подібних гидотних емоцій не виникає. Чомусь окупацію Донбасу я сприймаю скоріше як брутальне згвалтування.
Після 2014 року було багато образ на донеччан. Проте після 2022 року вся Україна мала можливості побути у їхній шкурі. Мало хто після Бучі та Ірпеня скаже: “А чого ж Ви не протестували проти оккупантів?”
Воістину: Не засуджуй, сам зазнаєш осуду.
Хоча.. знаєте, дорікають.. Одну мою приятельку, яка з Бучі до Льовову вивезла 4 дітей, звинуватили у зраді та трусості. Це вже після того, як Буча була звільнена та стало відомо про те, що там відбувалося.
Вогники в Бєлгородській області мене також тішать...
Красівоє. Проте під них краще пити яблучний закарпатський кальвадос. Класний напій, до речі. Голова ясна, хоч подвійні інтеграли пиши. І ноги зовсім не заплітаються...
Проте весело і хочеться веселих пригод та подвигів. Після кальвадосу треба йти кудись у веселій компанії і дуркувати.
Дуже рекомендую.
У цьому місці були б доречні якісь лаконічні висновки. Розраховую на здатність читача розуміти написане, розшифровувати метафори та формулювати висновки самостійно.
https://www.facebook.com/natalie.radkevic/videos/3144525665759222
