Війна з Кацапією перевалила на другий місяць. А вміння вести війну – мистецтво. Військове мистецтво має три основні рівні: стратегічний, оперативний і тактичний.
В першій частині я спробував подати зразок роботи Верховного Головнокомандувача на стратегічному рівні. Роботи успішної, прийняте рішення привело до переламу у війні на користь Радянського Союзу і перемоги, а Німеччину, відповідно, до поразки.
Друга частина – приклад з оперативного мистецтва. План Фрунзе був добрим, але виконання його РСЧА залишало бажати кращого. Більша частина білих військ все ж прорвалася до Криму і тільки відсутність продовольства і палива змусила білих евакуюватися з півострова.
Третя частина була присвячена тактиці дій танкових військ в лісо-болотяній місцевості.
 

Три чверті приведеного нижче тексту (або шість восьмих) було написано в період з серпня до листопада 2019 року. Ні, не тому, що В.О. Зеленський зайняв посаду Президента України, а тому, що писався твір з Фантастики Ближнього Прицілу. Приблизно одна восьма написана в період з січня 2021 до січня 2022 року. І залишок – з 24 лютого по 6 березня 2022 року.
З 6 березня текст не змінювався.
 
Для початку дві цитати (або думки, кому як подобається) різних людей з однієї проблеми.

“...Німеччина піднялася і тепер є світовим лідером. Коли не зовсім світовим, то вже європейським – це точно. Одна з основних причин їхнього злету – повоєнні німці провели денацифікацію.
А от Україні в цьому плані крупно не поталанило.
Коли б в перші дні після референдуму 1-го грудня 1991 року в нашій країні засадили всіх партійних, радянських і комсомольських працівників в концтабори років так на двадцять, Україна уникла б багатьох бід.
А моя особиста думка така, що найкращим рішенням було б загнати всіх комуністичних партайгеноссе разом з комсомольцями та совєцькою номенклатурою в кар’єри і порізати всю цю червону наволоч з кулеметів. Тоді взагалі ніяких бід з Україною не трапилося б.
На жаль, не сталося! Втім, нічого жалкувати за розбитим склом. Що сталося, те сталося!..”

Цей перл філозопської думки саме тут, на сторінках Дурдому я видав трохи більше дванадцяти років тому, 20 березня 2010 року.
 
Другу цитату подам мовою оригіналу:

“...Спустя четыре года, мне совершенно очевидно, что все наши беды, от того, что добрые украинцы не стреляли в тех, кто забивал их палками насмерть.
Теперь добрые украинцы любят постить про невиданные успехи румынского антикоррупционного прокурора. И про миллионные антикоррупционные демонстрации в Румынии.
Все эти невиданные успехи имеют место быть по одной простой причине – в своё время, румынская революция перешла в наступление.
Это очень просто. Теперь любое скопление людей на улице вызывает у румынских властей правильные ассоциации.
Наши восставшие предпочли в наступление не ходить. Предпочли послушаться тех, кто хотел замены режима, но не хотел замены Системы, тех, кто размывал наступательное движение Майдана, а теперь ее возглавляет.
Теперь восставшие спрашивают себя – почему все пошло не так?
Лучшим фундаментом изменений закисших режимов, как показывает практика, является физическое уничтожения его адептов в ходе революционной ситуации – если таковая уже сложилась. А уж тем более, если перед этим, они начали целенаправленно уничтожать вас.
Покажите мне революцию, которая не последовала бы этому правилу.
Здесь не Чехия – десятки лет постепенной либерализации, устойчивое реформаторское большинство, согласие общества по ключевым вопросам.
Такое окно возможностей история открывает редко. В остальное время приходится осторожничать, применять силу ограниченно, договариваться.
Но тут – дали. Работайте, решайте, изменяйте.
Неделя уличных боев в Киеве с задачей – выноса старого режима физически, и все проблемы, на которые вы жалуетесь спустя четыре года, были бы решены.
Не было бы бывшего «Беркута» в рядах «новой полиции». Не сидели бы организаторы криминального сговора чиновников и уголовников на генеральских должностях.
Никто бы не «...кидал в тюрьмы добровольцев» – добровольцы кидали бы в тюрьмы.
Не было бы вопросов: где технократы в правительстве и почему каждый новый премьер толще предыдущего?
Интересно был бы решён вопрос с тарифами и монополиями – просто потому, что их выгодополучателей не было бы в стране. Или не было бы физически.
Правые партии в парламенте не занимали бы кресла трёх депутатов, а имели бы пару фракций – с соответствующими последствиями для политики.
Насирова завернули бы в одеяло не спустя три года, а сразу. И уже бы никто не разворачивал.
«Варварський видубуток бурштину», возможно, был бы легализован – ибо столкнулся бы с более убедительными аргументами.
Более того: и Крым, и Донбасс сразу бы все услышали. И даже правильно поняли бы.
У меня есть обоснованные сомнения, что Путин пошёл бы на аннексию Крыма, имея напротив себя не чиновников, которые покорно выжидали в приемной Януковича, пока людей, которых они «возглавляли», забивали в соседних дворах, как скот, а революционеров, победивших в уличных боях.
И татарам выдали бы оружие сразу. И воинские части имели бы правильный пример, а и их командиры – правильное понимание перспективы невыполнения приказа.
И добрый, предобрый Запад, который первые два года стаскивал с нас вышиванку и мыл ей прихожую Кремля, лишь бы чересчур не обидеть дорогого Владимира Владимировича, тоже быстренько бы сообразил – каковы ставки и что, может быть, гораздо больше надо бы бояться обидеть Украину.
И Польша, столкнувшись с реальными, а не придуманными «бандеровцами», возможно, быстренько бы осознала, что ни что иное, как дружба и сотрудничество, украшает отношения с соседями.
И главный украинский вопрос – как реформировать реформаторов? – был бы решён уже четыре года как.
Часть из них была бы уже отреформирована, а часть – не могла бы забыть об этом ни на минуту.
Но – добрые люди, идеалисты, вышедшие против союза высшего чиновничества с организованной преступностью, руководимого внешним врагом, – не стреляли.
Что интересно – сопротивление оказывали, БТРы сжигали, коктейли Молотова бросали, убивали (!). Но – в наступление сопротивление так и не перевели.
Сыграли от обороны.
Прошло четыре года. Оборона продолжается. Кто-то устал, кто-то ещё ищет причины бесконечного отсутствия реальных изменений Системы.
Подойдите к зеркалу и посмотрите с минуту себе в зрачки.
Причина в том, что вы тогда не стреляли.
Теперь все равно приходится стрелять.
Только не четыре дня, а четыре года, из других калибров и с куда большими жертвами.
Конечно, людей убивать плохо.
Но тогда надо определяться: вам реальных изменений в государстве или личного морального комфорта?..
Если второе, я вас понимаю.
Просто не жалуйтесь на отсутствие первого...”

Автор цієї цитати сказав це, вірніше, оприлюднив у ФБ 19 лютого 2018 року (ну, ви зрозуміли, напередодні якої річниці), був значно багатослівнішим від мене, але мав на увазі ту саму проблему і таке ж саме вирішення цієї проблеми. Тут ми були одностайні, не зважаючи на...
Коли надалі ви, шановні відвідувачі Українського Політичного Дурдому, зважитеся читати нижчевикладене, прошу ці два погляди на одну і ту саму проблему мати на увазі.
 
Отже, переходжу до справи.
 
В романі В. Суворова “Вибір” – там йшлося про сталінських розвідників – є епізод, коли товариш Сталін загадав своїм розвідникам написати твір на задану тему. Тема була така: “Коли б я була цариця”. Отож і я вирішив написати твір на задану тему:
 

Отож, коли людина вперше вступає в нову посаду, її потрібно ввести в обстановку.
 
Отже, яка військово-політична обстановка на початок 2022 року в Східній Європі.
 
Для України, прямо скажу, нерадісна.
Україна межує з:
- Російською Федерацією, вона ж Ресурсна Фекалія або Лаптєстан;
- Білоруссю;
- Польщею;
- Словаччиною;
- Угорщиною;
- Румунією;
- Молдовою;
 
З Білоруссю, Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою Україна немає ніяких територіальних і світоглядних розбіжностей, воювати з ними у нас немає жодної причини. Як і Україна, всі ці країни приєдналися до Гельсинського заключного акту про непорушність кордонів, територіальну цілісність держав і невтручання у внутрішні справи.
 
А от з Лаптєстаном ситуація для України принципово інша. Щоб не тягати кота за лапу, прямо скажу: існувати на одній планеті з кацапами ми не можемо. Або ми, або вони мають зникнути. І я хочу, що зникли вони.
 
А в чому причина? Причина – і вона є принциповою – в тому, що Московія вкрала нашу історію і віддати її не може. Чому і як – розповідати довго, рекомендую дивитися на Ютубі ролики “Історії Русі”. Ось тут: https://www.youtube.com/channel/UC_EZFh69W_TH9X8iphGVw_g/videos
Просто прийміть, як даність: ми і вони – смертельні вороги і лишитися має хтось один. Ми маємо повернути собі спадщину Русі, яку вкрала Московія. А це – їхня, кацапів, смерть.
 
Сподіваюся, ця аксіома для спільноти Українського політичного Дурдому доведення не потребує.
 
Так сталося, що з серпня 2020 року Білорусь була фактично анексована Московією і стала де-факто її союзником і нашим ворогом. Хоча ніяких об’єктивних причин для такого протистояння я не знаю. (Спостерігаючи з серпня 2020 року за подіями в сусідній Білорусі, я починаю сумніватися в правдивості історій про нев’їбенних білоруських партизанів. І все більше схиляюся до думки, що під білоруськими партизанами історики мали на увазі веселих хлопців Сидора Артемовича Ковпака і Олексія Федоровича Федорова, які перебралися в білоруські ліси з Сумщини та Чернігівщини.)
 
Так от, з півночі, сходу і півдня наша країна оточена смертельним ворогом. Гірша ситуація була тільки в вересні 1939 року у Польщі. Поляки мали з півдня, заходу і півночі німців, а на сході радянські товариші тримали напоготові сокиру, щоб рубонути полякам в спину.
 
І от розвідка – військова, політична, дипломатична – доповідає мені (я займаю посаду Верховного Головнокомандувача, ви ще не забули?), що кацапи готуються напасти на нашу країну.
 
Які у мене можливості для того, щоб відбитися?
 
Прямо скажу, можливості так собі.
 
Для наступу потрібні танки і бронетранспортери, для оборони – артилерія і ешелони снарядів для гармат і мінометів, та вагони набоїв до стрілецької зброї. З цим у нас, м’яко кажучи, дуже погано. Вісім років йде війна з кацапами, а заводу боєприпасів немає, до його будівництва навіть не приступили. Зате магазинів “Рошена” – як грязі! І заводу, який виробляє боєприпаси для стрілецької зброї теж не збудували, навіть проектувати не спромоглися. А ті дрібки, що у нас виробляють ентузіасти... це просто сльози.
 
Про це необхідно буде спитати і у діючого Президента, і у його попередника: це ви, хлопці, чого?
 
Та й з танками та бронемашинами не краще. Про артилерію я вже мовчу. Це в часи СРСР Харківський завод випускав по тисячі Т-64 на рік. А нині Львівський бронетанковий модернізував за півроку 6 (прописом – шість!) танків Т-64 і це вже велике досягнення. Без жартів, велике досягнення. А в Кацапії, в Ресурсній Фекалії, щотижня здають батальйонний комплект озброєння і бойової техніки. Ну, так принаймні, хвалиться їхній Рособоронпром. Рівень озброєння новітніми засобами у стратегічних ядерних силах РФ сягнув 83%, у повітряно-космічних силах – 75%, у повітряно-десантних військах та військово-морських силах перевищив 63%, а в сухопутних військах – 50%. Рівень оснащеності сучасними засобами управління у військах становить 67%. У них заводи боєприпасів працюють у три зміни і снарядів у них... Але найгірше – це відсутність у нас далекобійних ракет і ударної авіації. А у кацапів тільки ракет типу “повітря-земля” більше 1500 одиниць (великий, блядь, кормчий Кучма одних тільки Х-55А віддав більше семисот одиниць, разом зі стратегічними бомбардувальниками і тактичною ЯЗ). А на нас всього лиш “Точка-У” з дальністю в 120 кілометрів. Та ще й після “великих державників” Кучми, Ющенка та, прости Господи, Чивокуні, лишилося всього вісім пускових установок (із майже сотні в 1991 році) і щось близько ста п’ятдесяти ракет. (За даними “Білої книги” 2013 року) Отже, багато по території Кацапії не постріляєш, тільки по найважливіших цілях в угрупуваннях вторгнення. І що тоді залишається?
 
То ж саме собою виникає питання: нахуя витрачали гроші на всяку вундервафлю типу “Гюрзи-М”? Коли б замість тих восьми (сім у строю) бронекатерів гроші (приблизно по 5,4 млн. дол. кожен) вклали в ракетне озброєння, на сьогодні не мали б проблем зі стрільбою по Воронежу (це жарт, про Вороніж, коли шо).
 
Нє, не буду заперечувати, такі кораблики потрібні. А от зараз в яких морських баталіях вони відзначилися? Можливо, блокаду Марика чи Одеси зняли? Та ні, в 2018 році два бронекатери геройськи здалися в полон, коли хто забув.
 
Знову ж таки питання: а чому вони не прийняли бій чи, хоча б, не відійшли на повній швидкості, коли стало зрозумілим все, що відбувається?
 
Та не буду сипати сіль на рану, згадуючи про ті події.
 
І на Захід сподіватися не доводиться. Зброї не дадуть. В черговий раз оті “великі, блядь, демократи” висловлять свою “стурбованість”. В кращому разі – “велику стурбованість”. І на цьому їхня допомога вичерпається. Покладатися я, як Верховний Головнокомандувач, можу тільки на себе, свій нарід і свою армію. (До речі, вся ота припорошена наволоч чомусь вважає слово “нарід” лайливим. Їм “народ” більш до шмиги. Допитливим залишаю самим розібратися в питанні походження слова “нарід”.)
 
Тому, коли дивитися на ситуацію з точки зору озброєння, то краще здаватися без бою.
 
Але здаватися мені не хочеться і тому потрібно думати, як не зазнати поразки.
 
То ж думаю.
 
Найперше, а чи можуть кацапи завоювати Україну?
 
Можуть.
 
Це вони здійснили в 1918 році, в грудні місяці, сто чотири роки тому.
 
Тоді великі українські патріоти Петлюра, Винниченко, Швець та ще ціле кодло борцунів “за чистоту мови” підняли заколот проти Гетьмана України Павла Скоропадського.
 
Сьогодні б про це сказали: “Замутили Майдан”.
 
От була Українська Держава, було управління, армія, фінанси, наука, освіта, та ще багато чого ВЖЕ БУЛО, але забажалося містечковим “напольйонам” і “напольйончикам”, колишнім вправним газетярам і другорядним письменникам, стати Головними отаманами. І все. І скінчилася Українська Держава, а натомість українці отримали голод 21, Голодомор 33 і 46 років, Другу Світову війну і Чорнобиль. Коли підбити бабки, то мільйонів двадцять наших людей згинуло. А то й більше. І все через те, що, блядь, сраному Петлюрі забажалося гетьманської булави. Чому саме Петлюрі? Бо він був практиком і саме його трудами заколот проти Скоропадського вдався. А Винниченко і компанія були салонними базікалами, а язиком молоти – не мішки тягати!
А коли державне управління розсипалося, то хоч який ти будеш талановитий вояк і безстрашний та умілий воїн, поразка тобі гарантована. Бо один виконує “танець з шаблями”, інший гопака шкварить, а той і ось ці п’ятеро витанцьовують “вмираючого лебедя” та “танець маленьких лебедів” з “Лебединого озера”.
 
Та це я захопився, бо дуже болить і пече ота альтернативна історія України, яка могла статися і не сталася.
 
І от з кінця лютого 2021 року на східних кордонах України почалися “покатушки” кацапських зольдатиків на танчиках. Але тоді нового вторгнення не сталося. Чому?
Бо деяким страждальцям за гетьманською булавою не вдалося “замутити Майдан”. А спроби були. І дуже настирні. Ви ще не забули, як підпалювали двері Президентові України Зеленському? І хто там відзначився? Нє, не забули?
 
Тоді я продовжую.
 
Однак наш мудрий нарід на заманухи “сивочолого гетьмана” і його блядської кодли, що тоді під дверима офісу Президента України товклася, не повівся. (Так, ви маєте рацію, я дуже не люблю “шоколадного” і його припорошених адептів. Сподіваюся, вдасться розвинути цю тему – чому саме – в майбутньому.)
 
Отже, в квітні-травні 2021 року кацапні не вигоріло з Майданом і Хуйло Кримське відклало вторгнення на інший час. Чому вторгнення мало відбутися в квітні-травні? Бо земля просохла, а головна ударна сила – танки – без доріг не можуть. Хоч і брешуть люде, що танки всюди пройдуть. Ні, не всюди. Так от, знову ж таки, у профільних фахівців поцікавтеся, чому? А тут прийміть, як даність.
 
І от розвідка мені доповідає, що кацапи знову збирають на наших кордонах війська для вторгнення. Але цього разу на Майдан вже не розраховують.
 
А в чому полягає кацапський план війни проти України?
 
У них є ударні угрупування на північному сході в районі Брянська, Курська і Білгорода, в Лугандонії, в Криму. Можливо, будуть діяти з території Білорусі. Дії з району Придністров’я малоймовірні.
 
Згідно з ймовірним планом російські війська можуть піти в наступ із трьох основних напрямків:
- із півночі – через Київську і Чернігівську області (з Білорусі) та через Сумську область (з РФ) – на Київ;
- зі сходу і північного сходу – через Харківщину, Луганщину і Донеччину – на Харків і Дніпро, при цьому одна з колон із Ростовської області може вийти до м. Дніпро через Азовський напрямок і Маріуполь;
- із півдня (окупованого Криму) – на з’єднання з азовським угрупованням.
 
За цим планом, наступ складатиметься з двох етапів. Перший – захоплення Лівобережжя. Другий – операції на Правобережжі.
 
Імовірними напрямками просування на другому етапі вказані також Херсон-Миколаїв-Одеса (з Криму), а також Дніпро-Кропивницький-Вінниця.
 
Чи можу я перемогти кацапську орду?
 
Розраховувати на перемогу у відкритому бою мені не випадає – у противника надто велика кількісна і якісна перевага. Особливо у авіації та далекобійних ракетах.
 
План кацапських генералів передбачав удар з півночі, сходу і півдня – безпрограшний тактичний прийом. Що я можу протиставити кацапському плану? Нічого. Розраховувати на перемогу у відкритому бою не доводиться. У них чисельна і якісна перевага. Особливо в повітрі. Зберу сили і буду відбиватися в одному місці – вони пройдуть в двох-трьох інших. Спробую відбиватися на кожному напрямку – з точки зору тактики, це недопустимо, я подрібнюю свої, і так невеликі сили. Коротше, вийти на відкритий бій означає нещадний розстріл. Тому мій останній шанс – так змінити обстановку, щоб план кацапських стратегів не спрацював.
 
Військова справа – це, перш за все, географія. У кацапів всі вигоди ситуації, яка склалася.
 
Схід України – рівнина. Катайся танками в будь-якому напрямку. А коли завоюєш перевагу в повітрі – перемога тобі гарантована. До протитанкового рову під назвою “ріка Дніпро”, територія України відкрита для нападу. Підсохне земля і танки підуть вперед. Пункти опору будуть обходити і зносити їх артилерією. За два-три літні місяці: квітень, травень, червень, візьмуть під контроль схід України, Лівобережжя, потім, маючи перевагу в повітрі, наведуть переправи через Дніпро і почнуться бої вже на Правобережжі. Армія героїчно поляже, але знищити ворога не зможе.
 
Вопщем, хєрово.
 
Кароч, думай, голова, думай. Придумаєш – шапку куплю!
 
“Малочисельній і абсолютно слабій стороні, якій вже не може допомогти ні обережність, ні мудрість, в той момент, коли її полишає мистецтво, що усвідомило своє безсилля, хитрість ще пропонує свої послуги, як єдиний якір порятунку”. Це писав Клаузевіц.
 
Чи є в мене і моєї армії переваги? Є. Перша, ми воюємо за свою землю. Друга, наші бійці переважають кацапську орду в тактичному плані. “Успіх дивізії починається з успіху взводу” – казав хтось з німецьких генералів в часи Першої Світової війни. Не пам’ятаю хто, та це неважливо.
 
У нас рядові бійці і командири відділень та взводів сміливі, ініціативні, їх не потрібно штовхати. Приклад: командир взводу чи роти може відпустити своїх бійців по хатах, а потім зібрати знову. Це доведено Нестором Махно, бійцями УПА, нинішньою війною в Іловайську і під Дебалєм. У кацапів інакше. Там розпустити своє воїнство не ризикне жоден кацапський командир. Бо потім не збере його знову. Також доведено розгромом красних армєйців під Варшавою, 41-м роком і Чечнею Першою.
 
До речі, про Чечню Першу. Вона дає мені ще одну перевагу.
 
До 1994 року в Ресурсній Фекалії була призовна армія. У нас також. Але Чечня показала, що в разі війни толку з такої армії немає. І кацапи перейшли на армію контрактну. Чому? Бо сучасна техніка потребує кваліфікованого управління і обслуговування. А все це вимагає часу для навчання і неслабих витрат матеріальних засобів. Наприклад, щоб підготувати навідника танкової гармати (чого варте тільки навчання малювати “конвертик” навіть на тренажері!) потрібно шість місяців і вистріляти на танковій директрисі мінімум сорок снарядів.
 
Але тут є нюанс.
 
Призовна армія масова і дешева. Контрактна – малочисельна і дорога. Щоб підготувати одного контрактника потрібно витратити мільйон доларів. Тому багато контрактників кацапи – навіть кацапи з усіма їхніми нафтою та газом! – дозволити собі не можуть.
 
І це дає мені шанс, принаймні, не зазнати поразки. Однак мені потрібна перемога.
 
Що ж мені, як Верховному Головнокомандувачеві, зробити, яких заходів вжити?
 
Подібна ситуація склалася в червні 1941 року на західних кордонах СРСР. Тоді Адольф Гітлер вдався до превентивної війни. Варіант хороший, але не в цьому випадку. Ударити по кацапській території мені немає чим. А ще військова доктрина Ресурсної Фекалії передбачає превентивний ядерний удар по нападнику. Та ще в цьому разі я буду агресором і – кацапів з Радбезу ООН ще не турнули, ви пам’ятаєте ж? – допомога інших країн мені точно не світить.
 
Отже, ситуація така: ворог має кількісну і якісну перевагу і цього разу чекати на Майдан не буде. Хоча такий собі Арестович у своїх повідомленнях – особливо на початку бойових дій – весь час підкреслював, що у кацапні 170-200 тисяч в угрупуваннях, а у нас армія має більше 240 тисяч бійців. Але в бойових бригадах тільки 60 тисяч професійних військовиків і всі вони – бригади – в більшості зосереджені в зоні ООС.
 
Отака фігня, малята.
 
Збирався написати чотири частини, але тут обмеження на кількість знаків.
 
На цьому четверту частину буду закінчувати. Продовження після 13 квітня. Чому після 13-го? Бо 13 квітня – точніше, з полудня 12 до полудня 14 квітня – має статися якась подія, що кардинально змінить обстановку. Що саме має статися – не знаю і не маю жодної гадки. Можливо, Хуйло втопиться в придорожньому сортирі, можливо, на Південний Урал впаде метеорит, чи ще щось. І на чию користь, нашу чи кацапів, буде та подія – також не знаю. Коли нічого не трапиться – разом посміємося з недолугого Нострадамуса.
 
Щиро ваш, Путнік-Страннік, Диванний Воєн, Інтернетовський Нострадамус і Кабінетний стратег. Літературна обробка і запис П. Станіславського.
 
Закінчення невдовзі.