Цього дня, 13 березня 1940 року о 12 годині закінчилася Зимова війна, фінською – Талвісота. Черз рік, три місяці і дванадцять днів почалася війна-продовження.
Це слова із відомої поеми О.Твардовського. Встиг “хєрой” відзначитися і в Фінляндії.
 
Знаєте, що таке? Ні, це не природне явище, це такий пам’ятник загиблим ворогам. Які здуру і покірно згинули величезною юрбою у своєму завойовницькому (“визвольному”) пориві. 20 000 каменів на тому самому “полі” з тією самою “дорогою” посередині. Була навіть безглузда ідея вигравірувати на кожному камені ім’я, але хіба у рідного нашого радянського міноборони імен допросишся? Та вони й самі не знають тих імен! Чесно, не знають. Бо ж навіщо шматкам м’яса імена? Ось, ви, наприклад, бачили колись на м’ясній туші ім’я колишнього власника цієї туші? Бичка якогось, який володів своїм м’ясом за життя? Ні, там тільки печатка стоїть. Мовляв худоба забита правильно, і до вживання годиться, щиро ваш, Санепіднагляд. Ось і у Червоній армії ніхто прижиттєвими іменами м’яса не цікавився. Принаймні, після вживання його за призначенням.
 
Маленька, 4-мільйонна, Фінляндія, практично абсолютно самотня в цьому егоїстичному світі, сміливо прийняла виклик 160-мільйонного монстра, що вже тоді мав у союзниках майже весь світ. І розбила йому морду. В кров розбила! Так розбила, як згодом одному тільки Рейху й вдавалося, і то, не кожного разу. І що ж фіни із цього приводу думають? Вони побиваються! Так-так, журяться сильно. Що довелося їм якось за три місяці уконтропупити 330-350 тисяч звичайних недоумків, чия провина лише в тому й полягала, що дуже дурні та дуже слабкі. Через що в рабство до більшовиків потрапили, а перед тим покірно схилили шию перед виродками Романовими.
 
Що довелося їм винищувати нещасних, яких невиправними рабами за кілька імперських століть виховали. Яким завжди простіше було згинути, виконуючи наказ жорстоких господарів, ніж чинити їм опір. Що надалі цим забитим істотам забракло духу навіть на те, щоб трохи допомогти власним визволителям від більшовицького ярма. Або хоча б просто не заважати. Навіть для втечі з поля бою вистачало сміливості далеко не всім із них, бідосям.
 
І співають так жалісно. Підневільні ж люди!
 
Їх, цих москалів, у чужу країну на забій прислали, цю худобу, і від природи людяним фінам довелося творити ганебні і огидні, на їхню, фінів, думку, вчинки. Та ще й із залученням сил природи. Яка, взагалі-то, завжди воювала на боці кацапів цих убогих, до чого вони так звикли, без чого воювати, взагалі, були не здатні. А природа їх цього разу так підступно обдурила, перекинувшись на бік ворога. У-у-у, підла!
 
А що вдієш, вибирати фінам не доводилося. Тільки й пишатися тими подіями вони не надто схильні. Дивні люди. Розкроїли череп великому Голіафу при співвідношенні сил 1:40 за загальним населенням, 1:25 за загальною чисельністю всіх мобілізованих на той момент в обох арміях і приблизно 1:400 за всіма видами військової техніки, яка була в розпорядженні обох воюючих сторін на момент подій. І ледь не соромляться того, що повбивали стільки дурників. Мовляв, солдат дитину не образить, а ми... Дуже побиваються. Скорботні пам’ятники своїм найблискучішим перемогам ставлять, за перемоги їх анітрохи не вважаючи. Кажуть, що ми того... перегнули палку, кажись. Якесь побиття немовлят учинили, як цар Ірод поганий. Чи буде нам щось на кшталт прощення за оте наше злодіяння?
 
Саме те “злодіяння”, якому фіни збудували пам’ятник Поля Каменів під містечком Суомуссалмі, носить різні назви. “Бойовище під Суомуссалмі”. І навіть “Битва при Суомуссалмі”. Назви ці явно не фінські, дуже патетичні та “героїчні”, яка там нахрен битва... У натурі, побиття дурних і беззахисних дітей вийшло. Фіни частіше говорять про якісь “бої вздовж Раатської дороги”, або ще частіше вони свою офігенну перемогу, в якій не зазнали втрат, але знищили супротивника цілком, називають і зовсім дивно: “Трагедія на Раатській дорозі”.
 
Трагедія у них, бач, сталася! Серце у них кров’ю обливається. І пече ганьба за діяння дідів. І самі ті діди-ветерани, при згадці подій на Раатській дорозі, сидять на лавочках у парках, очі опустивши, землю ціпками колупають. І не потрібно їм більше таких перемог. І спогадів таких не потрібно. Так, вони захищали свою батьківщину від більшовицького монстра, все так. Тільки ж якось так вийшло... Виходить, що вони самі монстри якісь. Дивні люди. Анітрохи не горді.
 
Немає у них смаку до Величі.
 

Сталося от що. Задумав товариш Сталін, геніальний полководець, розрізати Фінляндію навпіл у найвужчому місці і прорватися до такої ласої Ботнічної затоки лихим кавалерійським наскоком по найкоротшій прямій, по лінії Калевала – порт Оулу. Доріг у нашому розумінні в тих місцях немає, є втоптані проходи між величними ялинками, і то не скрізь. Один із таких санних шляхів завширшки 3-4 метри фіни і називали урочисто так: Раатська дорога! Ось у цей тонкий прохід товариш Сталін здуру і відправив на смерть 163 дивізію РСЧА з гарматами, танками і революційними піснями. Фіни їх спокійно пропустили на 50 км вглиб своєї території, після чого благополучно взяли всю червонопрапорну орду в безнадійне кільце оточення перед першим же містечком на її шляху ім’ям Суомуссалмі. На великій відкритій галявині. Ось так, просто, без витівок, і ніякої тобі геніальної стратегії.
 
Гармати та танки – справа хороша. Та тільки в тайзі вони не дуже потрібні, їм дерева заважають. Що стріляти, що їздити. А єгерям на лижах і снайперам, навпаки, дуже навіть допомагають. І в той ліс свідомому червоноармійцю краще не заглиблюватись, ні самому, ні повзводно, ні поротно. А то, як це фінською... Аллах акбар, сєкир голова, порчка сикти, совсем мертвый будешь. А якщо не заглиблюватися, то також будеш геть мертвий. Зовсім-зовсім. Коли тушонка скінчиться. А в сорокаградусні морози в лісі вона якось напрочуд швидко закінчується. Особливо у тих, хто тепло одягатися не вміє. Ось французи Наполеона не вміли, потім німці Гітлера. Але бої у Фінляндії показали, що у більшовиків Сталіна так само були дуже хибні уявлення про теплий одяг. Даремно вони так пишалися своєю пристосованістю жити в найсуворішому кліматі, і суворіший буває.
 

Спробував хоробрий комдив-163 комбриг товариш А.І. Зєлєнцов вперед прорватися, до теплих будиночків Соумуссалмі, фіни йому сказали: “нє-а!”. Спробував назад продертися, виявилося, фіни там уже цілий фортифікований райончик звели. Завив комдив так, щоб його почув у Кремлі улюблений товариш Сталін. Товариш Сталін почув і відправив йому, недотепі, на допомогу 44-ю дивізію. Комдив, також комбриг товариш О.І. Виноградов, з командувачем 9-ї армії комкором товаришем М.П. Духановим опиралися, намагалися пояснити товаришу Сталіну, долбойобу, що краще втратити одну дивізію, аніж дві. Але пролетарський вождь був непохитним. І попленталися вони, і почвалали. Тією самою Раатською дорогою. А фіни звідкись визнали, що вождь буде непохитним і несамовитим, і заготовили новій червоній дивізії сюрпризи ще цікавіше. Щоб, значицця, не повторювати один жарт двічі. Прекрасно уявляючи, на скільки кілометрів неминуче розтягується будь-яка дивізія РСЧА на їхніх фірмових проходах між ялинками, у шести намічених місцях вони з колод спорудили впритул до дороги повноцінні багатомісні доти з маленькими амбразурами. На всяких вигинах тієї “дороги”. Засипали їх снігом, відзначили ці довжелезні редути одними тільки їм зрозумілими гілочками і сіли чекати.
 
Дивізія розтяглася на належні їй 30 км, і зупинилася на нічний привал. Ночі у тих місцях узимку дуже довгі, за ніч можна встигнути багато. Фіни й встигли. Спочатку позаду дивізії ґрунтовно захлопнули мишоловку, спорудивши черговий фортифікований райончик із заздалегідь складованих у лісі пиломатеріалів. А під ранок, коли очі бійця самі собою злипаються, хитрі фіни в непроглядній темряві тихо-тихо, але швидко-швидко, підбігли на лижах до своїх протяжних редутиків, швидко-швидко їх відкопали, просунули в амбразури всякі вогнепальні залізяки і відкрили кинджальний вогонь по сплячим впритул. Назвати б все це “Розстріл кабанів на Раатській дорозі”, але мені зустрічалася тільки “трагедія”. Дивізія червоних “визволителів” негайно зазнала величезних втрат і вмить виявилася безнадійно розсіченою на шість частин, навіть візуально більше не пов’язаних одна з одною, а вірніше, на шість таких акуратних невеличких казанчиків оточення. І жодна її частина більше ніколи так і не зустрілася з іншою. Фіни з ними, власне, більше не воювали, тільки відстрілювали нерозумних. А навіщо напружуватися, коли за них усе зроблять голод та холод? Генерал Мороз воював у тій кампанії проти божевільних московитів.
 

Фіни запитали геніального товариша Сталіна: “Ще дивізії будуть?” Але тут порозумнішало навіть цього відморозку – підкорювачу Всесвіту та визволителю всього світового пролетаріату, і більше він нікого ні на виручку в ті згубні ліси не посилав, ні по інших “дорогах” у ту непрохідну тайгу нікого не відправляв. Згинули обидві дивізії. 44-а повністю, а частину 163-ї комбриг товариш Зєлєнцов зміг вивести по кризі замерзлого озера. У полон фіни нікого не брали з простої причини – годувати полонених їм все одно було нічим. Важко в тих місцях постачати тисячі гавриків їжею, нема там у фінів стільки їжі. Не запасли. “Визволителі” ж їх заздалегідь не попередили, що припруться “звільняти”. Зокрема, в таких несподіваних місцях. Та й наочний урок більшовицькій сволоті необхідно було дати, так би мовити, стратегічний: “кожні 50 км = дві дивізії, влаштовує?”
 

І спрацювало ж! Як відомо, “лінію Маннергейма” Червона армія, ціною незліченних жертв, таки прорвала, і вся Фінляндія лежала тепер перед нею вся така “беззахисна”. Тільки ж Сталін далі так і не пішов. Навіть на Ґельсінкі не пішов. Бої, якщо їх можна так назвати, на Раатській дорозі наочно переконали всю червону наволоч, що краще дати Фінляндії спокій. Завоювати всю її територію, теоретично, можливо, тільки ціна питання? Мільйонів 20-30. Може, і всі сорок, і ось вона, нарешті, омріяна північ Швеції з усіма її копальнями. Тільки навіщо тепер вони потрібні, ці копальні? Та й шведи, мабуть, поведуться так само, а це – ще стільки ж. І хто тоді звільнятиме решту світового пролетаріату? Ась? То-то!
 
Навіщо все це написано? Тому, по-перше, що росіяни – ніякі не “чудо-богатирі”, коли природа воює не за, а проти них. Тоді вони не здатні впоратися навіть із найменшим народом, доведено. І по-друге, що бувають на світі люди, які побиваються за своїми перемогами. Тих, хто сприймає їх, як смертний гріх, а не підставу для гордості. Тому що люди. Мабуть, трохи Божі. І, точно, не біси! А є біси. І є побєдобіси. І я їх ненавиджу. А ще більше зневажаю.