Величезний океанський лайнер, налякавши любителів дайвінгу, що повзали по дну, пришвартувався до причалу Львівського порту.
Михайло, в елегантному білому костюмі, з вишукано накинутим на руку плащем, пурхаючи, мов метелик, збіг сходинками трапа.
Світило сонце, океан переливався всіма блакитно-зеленими кольорами, німфи грали на арфах, пальми привітно шелестіли листям, отари барвистих папуг ширяли в небесах - Львів радо зустрічав Михайла.
"Home, sweet home!" - розчулено заблимав очима Михайло. Він ледве стримався, аби не впасти навколішки й не поцілувати асфальт.
Не буде більше кошмарів Лас Вегаса, страхіть Нью-Йорка, пагорбів Сан-Франциско, пляжів Майямі - він нарешті вдома...
Михайло ввімкнув запалення. Двигун загарчав з ледь прихованою люттю. Михайло рушив з місця, "Мазераті" плавно покотилась вулицею. Тризуб на решітці радіатора символізував.
Яскраво світили червоні ліхтарі, тендітні і не дуже створіння в цнотливих бікіні стояли в вітринах, пахло віскі й лавандою - прекрасний вечірній Львів.
Михайло зупинився на світлофорі.
"Хочеш розважитись, милий?" - пишний бюст заїхав у відчинене вікно, притиснувши Михайлове обличчя до підголовника.
"Даяна..." - задихаючись, прохрипів Михайло.
"Михайло!" - здригнувшись, пишний бюст виїхав назад.
Не тямлячи себе, Михайло натиснув на газ. "Мазераті" заревіла, мов дикий звір й помчала.
Вулиця за вулицею, квартал за кварталом, Львів залишився позаду...
Михайло отямився недалеко від Стрия. Глянувши в вікно, він побачив, що Даяна все ще біжить поряд.
Михайло зупинився.
Хвиля кохання наздогнала його...
"Моя Даяна!", "Мій Михайло!" - вони кинулись одне одному в обійми, аби вже більше ніколи не розлучатись.
Вони кохались на копиці сіна. Від пристрасті летіли іскри. На піку блаженства копиця запалала ясним полум'ям.
Виблискували золотом щойно куплені обручки, в багажнику лежав мішок картоплі - вони повертались назад.
"Михайле, тобі варто змінити автомобіль - багажник замалий для подружнього життя" - входила в роль Даяна.
"Оттижбля..." - подумав Михайло - "Оце влип..."
Назустріч мчали пожежні машини з мерехтливими червоними вогниками. Копиця весело палала і досі.
А на горизонті замаячила інтелектуальна столиця України...
Василь відклав Сократа в бік. В нього закипів моск.
Юля на фотці хтиво посміхалась. Рука у Василя затремтіла.
"Може це і добре, що вона тремтить" - подумав Василь - "Власенка потягли до цугундеру і я маю шанс..."
Аристократ, схожий на блакитну няшу та бухгалтера одночасно, карав якогось вилупка.
Древнім калькулятором.
Протиприродньо й нещадно.
"Я більше не буду писати доноси! Я не буду малювати страхітливу Юлю" - несамовито верещав вилупок.
Аристократ продовжував свою справу - подагра давалась взнаки. На кораблі він залицявся до Михайла.
Марно. Зваблення не вдалось.
А старпери, сидячи на лавці, слухали heavy metal...
Поважна пані в формі генерала неквапливо йшла парком. Михайло з'явився зненацька, як привид.
"Ха!" - вигукнув він, змахнувши полами плаща, мов крилами птах.
Пані генерал зміряла Михайла пильним поглядом. Зверху і донизу.
Погляд зупинився.
До землі залишалось 70 сантиметрів.
"Потрібно зайти в супермаркет та купити яйця..." - подумала вона.
Пані генерал всміхнулась Михайлові. Михайло всміхнувся пані генералові.
Вони пішли разом в зелену далечінь.
Щасливі й окрилені.
Життя продовжується!
І воно прекрасне!
P.S. Ідею імхо підказав пан Shtorm. І надихнув.
Йому - велика подяка.
