Псюхоаналітик унд псюхопаталоґік. Саме книгу, що має таку назву рекомендували до прочитання герої роману «Золоте теля», які в дурдомі (справжньому радянському) симулювали психічні хвороби своїм новоприбулим колеґам. Путіну нема потреби вивчати це капітальне дослідження з галузі психіатрії. Його збочення очевидні, тим хто бажає дослідити їх, ретельно раджу послухати виступи естонського політика, політолога та історика Аарне Веєдле. Український уважно досліджуючий політичні перипетії споживач інформації звернув увагу на паталогічне прагнення Путіна бути схожим навіть не на Сталіна, а на Ґітлера. Він, цей споживач, мусить пам'ятати, як в 2014 році вся путінська обслуга від «росіянина» Міґраняна до україно італійського «космополіта» Шустера стала дружньо підкреслювати подібність Путіна до Ґітлера.
Тепер, після появи тексту Путіна на історичні теми, свою подібність з чокнутим Ґітлером чокнутий Путін довів сам. Після публікації цього опусу стає безперечним, що читати безсмертні психіатричні дослідження йому немає потреби, проте сама книга «Псюхоаналітик унд псюхопаталоґік» потребує включення описів як маній Ґітлера, так і маній Путіна. Зараз багато хто критикує текст Путіна з різних боків – тут і прояв агресії, і «неточність» в трактуванні історичних фактів тощо. Я в своєму тексті зупинюсь на дещо принципово іншому, на тому, що ріднить Путіна з Ґітлером, а головне – що ріднить Путіна з російською історіософією, такою ж божевільною як і два цих інтелектуальних імпотенти.
Почну з Ґітлера, який на повному серйозі відносив германців до арійської раси. Я не стану занурюватись в етимолоґію справжньої назви германців – дойче, а лише зазначу, що назва народу арії походить не від вичурних романтичних фантазій невігласів (в тому числі й вітчизняних), а від простого українського слова орати, тобто арії, або орії – це народ або народи орачі. Коли з ґітлерівською арійською маячнею підручний Ґітлера Ґес приперся до Британії і почав вантажити просунутих в антропологічному й етнічному питанні лордів, ті просто ввічливо посміхнулись і врешті решт Ґес так і помер у в’язниці союзників, нацистська глупота на британців не подіяла.
На жаль українська так звана еліта або точніше український політикум значно глупіший ніж лорди. Досі цей дефективний політикум не знає, що маячня російської історіографії – плід творчості казкарів на кшталт Карамзіна, Татіщева, Пушкіна тощо не вартують навіть серйозної критики, а аналізувати їхні витвори – все одно, що аналізувати казки народів Світу. Тому повтор Путіним тієї маячні, яку вдовблювали дітям в школах російської імперії, а потім в школах радянських не викликало у наших горе експертів бридливої відрази, а сподвигнула цю гидоту на «палку полеміку» по малозначущим фактам путінського опусу. Характерним було визнання одним з наших корисних ідіотів «генетичної спорідненості» українського та «російського» народів, не менш характерним є те, що по перше - цей мудрагель жодним чином не дотичний до генетики, а по друге – він навіть не вказує критерії за якими ця спорідненість визначається. А визначається вона згідно з сучасними генетичним уявленнями аналізом так званих гаплогруп, і навіть за цією методикою, яка ще тільки почала свій розвиток і не може бути стовідсотково точною «росіяни», а радше московити належать до народів фіноугорської спільноти…
Ну а якщо у шановного читача цього мого допису вистачить терпіння, то наведу тут уривок з мого тексту «Етнічні візерунки», що стосуються москалької історії.
Москалі – мешканці країни Моксель.
Вийшли дві чудові роботи Володимира Білінського про походження та історію народу, який зараз називає себе росіянами. Володимир Білінський не історик за освітою і саме це, а також щире захоплення вивченням історичних матеріалів і аналітичний склад мислення професійного інженера звільнило його від ідіотських міфів російської історіософії. Книги називаються «Країна Моксель» і «Москва ординська». Почну своє дослідження на цю ж саму тему з короткого викладу змісту розвідок Білінського. Москалі – це сукупність народів фіно-угорської групи, основними з яких є мокши, ерзя, меря. Московські землі, так зване Залісся, ніколи не населялось слов’янськими народами, ніколи не входили до складу так званої Київської Русі (я тут не торкаюсь питання, що самої назви Київська Русь не існувало, але про це - в наступному розділі мого тексту). Держава, яка знаходилась на європейських теренах сучасної Російської Федерації мала назву Моксель, що зафіксовано в європейських літописах і звітах європейських дипломатів і мандрівників. В книгах Білінського аргументація цього не обмежується посиланням на письмові джерела, а містить посилання на археологічні розкопки на теренах Московії-Моксель. Ці розкопки виявили повну відсутність слов’янських поховань, а саме були знайдені виключно доліхокефальні черепи, в той час як яфетичні слов’яни мають черепи брахікефальні, і їх мають як нинішні українці, так і наші пращури. Брахікефальні черепи на теренах нинішньої Росії знайдені лише на заході Смоленщини, на яку зараз, і як на мене цілком історично обґрунтовано претендує Білорусь. Але є археологічна інформація, яка повністю спростовує фантазію щодо входження Московії до складу Русі – майже повна відсутність в древніх похованнях руських монет, і це при тому, що в них знайдена велика кількість арабських монет і монет європейських країн. Не менш цікавим виглядає історія Моксель в складі Золотої Орди, де ця країна перетворилась на один з улусів цієї імперії.
Вигадкою російської історіографії є також твердження про правління династії Рюриковичів на «Московській», або «Володимирівській Русі». Єдиний дійсно Рюрикович – Юрій Довгорукий таки був, походження від нього Андрія Боголюбського вже сумнівно, а от вже Іван Каліта це не онук одіозного Олександра Невського, всі нащадки цього правителя були до того часу знищені ординцями, а стовідсотковий Чингізид. З Олександром Невським, який став кровним братом Бату хана ординці ще якось мирились, а от його потомство їх вже не влаштовувало. Правління династії Чингізидів закінчилось зі смертю останнього представника цієї династії Бориса Годунова. Це призвело до смути, в результаті якої воцарились Романови – фінські аристократи. Після цього почалось знищення всього, що нагадувало ординське правління, але все ж таки багато чого і залишилось. Все це дуже ретельно досліджено в книгах Білінського, тож заглиблюватись далі в цю тему не стану, але ще два факти з неї наведу. Це по перше те, що предки нинішніх монголів абсолютно не причетні до імперії Чингізхана і називались вони тоді інакше і жили в Тибеті, а не в нинішній Монголії. А по друге - назва монголо татари це вигадка російських псевдоісториків на кшталт Карамзіна. Імперія Чингізхана побудована на основі союзу казахо уйгурських народів, з якого і постав тюркський суперетнос, однією з держав якого стала Золота Орда. Саме тому вигадка москалів про монголо-татар для применшення ролі тюркського чинника Золотої Орди прийшлась до вподоби китайським лідерам, які абсолютно не боячись конкуренції нинішніх монголів, дуже бояться етнічного руху уйгурів, які створюють великі проблеми китайцям і зараз.
Чудові роботи Володимира Білінського заслуговують на те, щоб їх вивчали в українських школах, але нинішні вітчизняні науковці, яких назвати українськими не повертається язик, стоять на смерть, намагаючись не допустити історичну правду в українську освіту. Ці «науковці» - сервільний загін захисників «російського світу» в Україні не обмежуються освітянськими проблемами – купа «політологів» і інших «експертів з різноманітних питань» буквально загадили телеефіри байками про «слов’янські властивості російського народу», про «колиску триєдиного народу» і тому подібною маячнею.
Дослідження Білінського дуже цінні та інформативні, але не повні, а головне - існує певний пробій в логіці, наприклад – як дикі варварські фіно угорські племена спромоглись створити так званий ІІІ Рим, як існують сакральні традиції в Московії, що не знаходять аналогів ні в тюркських ні в якихось інших витоках. Це особливо виявилось після 1917 року, лише один приклад – мавзолей Леніна, з забальзамованою за єгипетськими рецептами мумією «вождя світового пролетаріату». Тут не можна обмежуватись розглядом дивної не притаманної жодній етнічній групі з теренів Московії, Казахстану та інших «колишніх радянських республік», не менш важливим виглядає й архітектурне рішення радянської реліквії – мавзолею. При чому не тільки у пересічних нинішніх московитів, але й у адептів «російського православія» цей мавзолей з мумією не викликає не тільки протестів, а навіть жодного здивування. Тут потрібно дещо доповнити історичну модель Володимира Білінського, отже.
Єгипет – Моксель.
В 90-ті роки в Україні вибухнув книжковий бестселер, есе Ю. М. Канигіна «Шлях аріїв», а трохи згодом більш глибока та інформативна книга «Віхи Священної історії». Бестселером в ті голодні й страшні, особливо для інтелігенції, часи книга-бестселер виглядала просто чудом, навіть у зросійщеному Донецьку вона успішно продавалась і, головне, читалася. Не буду вдаватись до розлогого переказу, зупинюсь на інформації щодо походження московитів. Канигін дістав цю інформацію від буддійського монаха, а той з книг тібетської буддійської бібліотеки, адже цей монах належав у минулому до тібетських лам і займався україністикою. Я вже скористався його тібетською інформацією в розділі, присвяченому юдеям (про Ашкеназ), скористаюсь в подальшому в українському розділі, а зараз наведу «російську» москальську інформацію. Приблизно 2500 років тому єгипетське військо посунулось на північні терени в напрямку московських болот. У Канигіна не зазначено навіщо єгиптянам знадобились болота, але тут просто знайти причину і самому. Крім сакральних підстав цього походу, на яких не буду зупинятись, бо вхід в езотерику в не входить до моїх планів щодо цього тексту, тривіальною підставою були саме ці болота. На початку широкого застосування залізної зброї залізо добувалось з болотної рідини, яка містить залізо і тому дає великі іржаві плями на болотах. Це вже при наявності залізного інструменту люди почали розробку покладів залізних руд. Отже мета єгиптян була суто військовою – розвинути свій військово промисловий комплекс для подальшої експансії – це споконвічне бажання завоювання земної кулі. Військо єгипетське, як і імперія єгипетська було багатонаціональне, племена фінські, які мешкали і на тих болотах і на прилеглих теренах теж були різноманітними, хоча й спорідненими. Єгиптяни легко захопили ці землі і стали батьківськими народами для аборигенів. З інформації Канигіна неясно чому, але провідну роль в результаті цієї геополітичної операції став біблейський народ Маш (інша транскрипція мосх, а транскрипція латинська – москов). Звідси і пішла вся московська топоніміка – річка, міста тощо. Наведу цитату з таблиці народів Книги Буття, яка входить до Тори. «Сыны Шема: Элам и Ашур, и Арпахшад, и Луд и Арам. А сыны Арама: Уц и Хул, и Гетер и Маш». Отже московити це семіто хамітська спільнота, адже єгипетський Міцраїм – хаміт – «И сыны Хама: Куш и Мицраим, и Пут и Кенаан» цитата з тієї ж таблиці народів. Що за фінські племена населяли тоді цей північні край не відомо, але розкопки з здебільшого доліхокефальними черепами хамітів свідчить причетність цих племен до нащадків Хама. Повертаючись до цих розкопок зазначу, що висновок Білінського щодо відсутності в них «київських» монет правильний, але як на мене це свідчить також і про різко антагоністичні відносини між Заліссям і нашою давньою цивілізацією. Про такий антагонізм свідчить більш переконливо інформація, яку надає Лев Силенко в своїй книзі «Мага Віра». Книга позиціонується як засаднича для так званої РУН Віри, якою Силенко намагався, а його послідовники намагаються зараз замінити християнство в Україні, не буду аналізувати ці намагання, а лише зазначу, що як історичне дослідження роботи Силенка дуже інформативні з логічною побудовою причинно наслідкових зв’язків. Ось яку інформацію з Мага Віри хочу надати – в 1147 році в містечку, яке пізніше отримало назву місто Москва відбулась така собі нарада між представниками правлячої еліти Мокселя і грецьким (візантійським) православним (ортодоксальним) духовенством. Ця нарада була присвячена координації зусиль у боротьбі з Україною Руссю, адже саме до цього моменту припадає повне витіснення візантійського єпископату з Русі та заміна його на вітчизняне православне духовенство.
Православіє – візантійська інтерпретація християнства, вплив якого на Україну я вважаю вкрай негативним, для Мокселя стало чи не єдиним консолідуючим фактором для різноманітних фіно-угорських племен. Є одна незбагнена річ в мовознавстві – не можливість синтезувати фінськи мови в бодай одну для обмеженої групи мови, бодай суржикового змісту. Тому старо болгарська мова, що її принесли Кирило і Мефодій стала тим сакральним фундаментом, на базі якого потім виникло есперанто, яке називається зараз «русским языком». Трохи відволікнусь від основної теми, щоб проілюструвати це. Є в нинішній рфії така автономія – Мордовська автономна республіка. Як і все в Мокселе це парадоксальне явище – жодного мордвина в ній не мешкає, більш того мордвинів як таких взагалі не існує. Так, є якісь давні згадки про такий народ, але як вірити літописам народів колишнього СРСР я розповім пізніше, зараз головне те, що на сьогодні такого народу не існує. В сучасній Мордовії мешкають два народи – ерзя і мокша, обидва відносяться до фіно-угорської групи, але мови їхні абсолютно різні й не схожі одна на одну хоча теж належать до фіно-угорських мов. Протягом всього періоду після 1991 року цілий лінгвістичний інститут займався спробами наблизити ерзянську мову до мокшанської, але жодного успіху в цьому так і не було досягнуто. Таким чином староболгарська мова, яка чомусь пізніше була названа старослов'янською забезпечила консолідацію державних механізмів Мокселя, а православ'є стало народотворчою силою москалів.
Візантійські церковні ієрархи добре розумілися на цьому значенні для москалів староболгарських мовних «скрєп», очевидно також знали ще якісь важелі (я вже писав, що не буду про езотерику, але вона часто буде винурюватись сама), які обумовлюють ненависть москальських народів до Русі. От і зібрали вони в 1147 році моксельську знать на нараду, результатом якої стала священна війна, яку Моксель об'явила Русі і яка триває досі. Тому саме 1147 рік обрано москальською історіографією датою заснування Москви, тому то і нам треба знати, що тільки разом зі знищенням цього зміїного кодла Україна позбавиться свого споконвічного ворога – народу кацапів. Слово кацап дуже легко піддається розшифровці – кат цап, от вся хитрість, менше з тим наша плебейська задріпана інтелектуальна еліта не може додуматись до правильного тлумачення цієї назви «братнього» народу, яка не є кабінетною вигадкою, а яку надав москалям наш народ.
Я не стану тут зупинятись на всіх перипетіях творення народу москалів, адже купа фіно-угорських князівств збиралися до єдиної Московії протягом століть. Важливо те, що в цій інтеграції духовним (інформаційним) фундаментом була візантійська ортодоксія і староболгарська (старослов'янська) мова. Саме до цих чинників навертались фіно-угорські князівства й окремі громади. В ХІV столітті на історичну арену вийшла нова імперія тюрків, яких прийнято називати монголо-татарами. Потужна експансія Орд, так називались державні утворення складові цієї імперії, пройшла по територіям як Мокселя, так і Українських держав. Золотій Орді – західній частині тюркської супердержави, вдалось перемогти всіх своїх східноєвропейських сусідів, ба більше здійснити побідоносний похід до Європи західної. Але моделі взаємовідносин тюрків з Україною та фіно-угорськими державами принципово різнились. Якщо українські держави сплачували дань аж до моменту перемоги над Ордою війська литовського (теми Литовської Русі не буду торкатись в цьому тексті), то фіноугорські держави, включно з країною Моксель, стали просто частинами (Улусами) Золотої Орди. В складі ординських військ москалі здійснювали навалу на Європу, це засвідчують середньовікові фрески, на яких виділяються бородаті москалі. Це ж саме засвідчує небувалий до того розкіш православних храмів. Дуже цікаво, що в ті часи як і тепер, в Європі існувала потужна підтримка східному нашестю. Ця підтримка відбувалась з боку германської династії Гогенштауфенів і їхніх васалів. Це докладно описано в роботі російського дослідника Петра Хомякова, і хоча я скептично ставлюсь до більшості його висновків, цитату стосовно цього наведу – «Что касается Гогенштауфенов, то Европа возненавидела их, как чуждых себе отщепенцев, пошедших на союз с Дьяволом. В итоге они потерпели поражение. И вопреки всем правилам ведения европейских войн, их царственный род был физически уничтожен. И это многим кажется удивительным.» Це на замітку теперішнім трохи дурнуватим і жаднуватим європейським москвофілам.
Якщо з кровним братом Бату хана (очільника Золотої Орди) так званим Олександром Невським, в якості намісника в своєму Улусі ординці ще мирились, терпіли вони і його сина від ординської ханші, то вже онук Олександра був вбитий, а на посаду керівника Улусу заступив чингізид відомий під іменем Іван Калита. Процес поки ще не розпаду, але вже диференціації Золотої Орди на той час вже йшов повним ходом. Московський улус став збирачем фіно-угорських земель саме тому, що офіційною релігією там стало православ’є. А інформаційна її складова - стороболгарська мова спромоглась активно абсорбувати в себе тюркський і фінський лінгвістичні чинники і це дало можливість з одного боку сконсолідувати фіно-угорські етноси, дати їм відчуття окремості від тюркського населення, а з іншого – уможливити комунікацію з цим самим тюркським світом. Можу порадити почитати чудову ілюстрацію цього мого твердження – листи купця Афанасія Нікітіна, в яких перемішані староболгарські, фінські й тюркські слова, а прославлення імені Христа мирно існує поруч з такими же посиланнями на пророка Магомеда. Московський Улус за політичним статусом не відрізнявся від Казанського або Астраханського, але диференціація Золотої Орди призвела зрештою до ворожнечі між Улусами. Ось тут то і зіграла роль релігійна різниця між ними. Остаточна перемога була за Москвою і з цим вимушений був змиритися ключовий політичний гравець Золотої Орди, яким у ХV – XVI столітті став кримський хан – представник правлячої гілки роду чингізидів. Москва продовжувала сплачувати данину кримському хану, але останній визнав домінування Мокселя на північних територіях.
Отже православний ординський улус Моксель розширювався, Золота Орда – Кримське ханство поступово слабшало, к кінцю XVI століття Крим перейшов під протекторат Туреччини, а в Мокселі проходили процеси, про які немає прямих згадок у літописах, але абсолютно ясно, що то були різноманітні протистояння тюркських і фіно-угорських еліт. До речі про літописи. Літописи всіх народів абсолютно не об’єктивні, скрізь прославляються вітчизняні герої та применшуються заслуги представників інших, а особливо конкуруючих, тобто сусідніх народів. Але літописи всіх країн колишніх республік Радянського Союзу взагалі не можуть розглядатись в якості літописів, адже всі вони вивозились до московських монастирів і перероблялись докорінно або знищувались одразу ж після завоювання Мокселем цих країн. Справа в тім, що на етапі започаткування держави Моксель, ще тоді коли вона була Улусом, православний монах Філофей проголосив про створення так званого ІІІ Риму – новітньої всесвітньої імперії, безперечно він лише сформулював ідею тодішньої церковної еліти. Я вже показав раніше, що ворожнеча Московії, а точніше ще прамосковії до Русі сягає далеких часів, очевидно, що москалі крім ненависті до неї, ще і боялись її – бачили в ній ту силу, яка знищить їхнє жиже кубло. Тому було прийнято рішення не просто знищити Україну Русь (про зміст цієї назви згодом у розділі Україна), але знищити, а частково асимілювати русичів, при цьому привласнивши і їхню назву і, частково - їхню історію. До того ж Москві було потрібно за будь-яку ціну «отримати» свою європейську легітимність, а для цього було доречно мати своїми царями династію Рюриковичів, яка правила в Києві і була визнаною європейською спільнотою. Тут треба пояснити, для чого стала потрібна ця сама європейська спільнота. Справа в тому, що починаючи приблизно з кінця ХІІІ віку європейська цивілізація спочатку поступово, а потім дуже різко стала вигравати цивілізаційну битву з язичництвом, а головне з ісламом. До XV століттю цей процес став очевидним, а в XVІ ця перемога відбулась. Я тут не буду аналізувати чому так сталось, зроблю це в розділі, присвяченому Україні. Московська еліта зрозуміла, що треба встигнути застрибнути в цивілізацію переможців і починаючи з шлюбу московського царя з принцесою зруйнованої Візантії «європеїзація» Московії набирає оберти, залишаючись менше з тим в такій же карикатурній іпостасі як і сьогодні.
Один рюрикович в Мокселі таки був – Юрій Довгорукий, який будучи представником київського правлячого дому дістав таки посаду в Суздальському князівстві (праобраз Мокселя) і ні на що інше не спромігся, як свою ненависть до Батьківщини, де він очевидно зазнав політичної поразки, втілити в життя в формі вищезгаданого збіговиська в 1147 році, яке відбулось на місці розташування нинішньої Москви, саме тому московські історики призначили його її засновником. В рюриковичів, які нібито пішли від цього персонажа москалі перевели всіх чингізидів аж до Івана «Грозного» (збереглись якимось дивом письмові свідчення, що насправді його прізвисько було не Грозний, а Мучитель). Неув’язочка вийшла з Борисом Годуновим – як це міг цей «монголо- татарин» стати московським царем не будучи рюриковичем? І дійсно – не міг би в жодному разі, якщо б належність до роду Рюрика була би умовою царювання, але в тому то і справа, що умовою була належність до роду Чингізхана, а до неї Борис Годунов належав так саме, як і Іван.
Борис Годунов став останнім царем тюркської династії і його правління було останнім правлінням у парадигмі християнсько-мусульманської ідеологеми. Після смутного часу на початку ХVII століття до влади приходить фінська династія Романових, а ортодоксальне християнство повністю пересуває на околиці імперії іслам, одночасно триває повна руйнація будь-якої згадки про тюркське панування – руйнуються міста, історичні пам’ятки тощо. Це явище не відомо нинішнім псевдоісторикам, тому вони на всі лади «пророкують» розпад нинішньої Росії. На мій же розгляд це навряд чи можливо, немає жодних не те що державницьких амбіцій у регіональних еліт Росії, але навіть більш менш серйозних посягань на автономію, а от переформатування імперії під марксистськими, або ісламістськими гаслами та ідеями – дуже вірогідно. Так власне і сталося в 1917 році.
Після приходу до влади Романових відбулась дуже важлива для Московії подія – захоплення, на перших порах часткове, України. Про це докладніше буде знову ж таки в українському розділі, а тут лише торкнуся постаті Богдана Хмельницького. Просто жахливо, що цьому могильнику України віддає стільки почестей сучасне українське плебейство. Ні твори Тараса Шевченка, ні просто очевидні історичні факти, які свідчать про політичну неспроможність цього діяча, не відвертають від нього захоплених поглядів наших малоросійських істориків, а головне - політикуму. Заради справедливості додам, що високу оцінку Хмельницькому давали, на жаль і дуже поважні українські діячи. Існує думка, що «приєднання» України підштовхнуло в останній процеси європеїзації, і явилось предтечею реформ Петра І. Ясно, що в світі все впливає на все – в цьому полягає принцип єдності Бога і будь-яке монотеїстичне сприйняття світу цього погляду дотримується. Але в цьому тексті я хочу показати справжні важелі, які штовхнули Петра на його реформи. А реформи полягали не в війнах з Швецією, які насправді жодного вікна в Європу не прорубали – порт Петербургу не міг забезпечувати бодай задовільнену обробку корабельних вантажів, а сам Петербург не був побудований Петром. Це шведське містечко було війною зруйноване, а будівлі Петербургу будувались уже нащадками Петра. Реформа в сфері рабовласницького устрою Московії теж не виглядають для мене значними - москалі як були рабами до Петра, так і залишились ними після нього і після ще багатьох таких реформ і так по сьогоднішній день. А от що він реформував насправді, що вирішально вплинуло на подальший розвиток Московії – це скасування патріаршого управління церквою та утворення Синоду – духовного міністерства Московії. Треба зазначити, що ідея Синоду явно йде з юдаїзму – це аналог, хоча і спотворений, Сінедріону. Історики схильні приписувати створення Синоду наслідуванню традицій деяких протестантських конфесій, але я переконаний, що ідея Синоду пов’язана з етнічним походженням Петра. Його мати було кримчачкою – цей народ є одним з залишків хозарського суперетносу і сповідує юдаїзм. Відомо, що ім’я Пьотр він отримав коли йому виповнився один рік і його охрестили, що дуже пізно для ортодоксальної традиції. Але те, що до хрещення Пьотр мав ім’я Ісаак свідчить про юдейську складову в його вихованні, адже виглядає, що мати до цього періоду дотримувалась юдаїзму і лише політична необхідність обумовила його хрещення.
А от в справу побудови Російської імперії внесок Пєтра був суттєвим. І головним внеском був навіть не його указ про заборону назви московит і обов’язкове вживання назви росіянин, а вперше зроблений московитами-росіянами геноцид українського народу, який відбувся після Полтавської битви. Зараз існує багато версій перепитій цієї битви, трошки торкнусь їх в розділі про Україну, а от щодо геноциду - масового знищення українців москалями-кацапами (кацап – кат цап), то це зафіксовано в письмових джерелах практично всіх значних європейських країн, а знищено було приблизно чверть тодішнього населення України. Ця перша спроба етнічної чистки не дала того результату, якого добивались росіяни-москалі, а саме корінної зміни етнічного складу України, бо відсутність комунікацій не дала змоги масово заселити Україну кацапами, та й кількість кацапів того часу не була достатньою для цього. Але пєтрівська традиція геноциду українців зберіглась і до нині.
Пьотр І і його нащадки аж до Єкатєріни ІІ були формально васалами Кримського Ханства і сплачували йому данину, ось звідки нинішня ненависть кацапів до кримських татар. Лише Єкатєріна ІІ покінчила з цим, більш того, вона Кримське Ханство завоювала, зруйнувала і спробувала навіть колонізувати, але останнє було безуспішною затією. За часів правління Єкатерини, яка була дійсно масштабним політиком, була продовжена, але вже системно, русифікація Московії-Мокселя. Будучи етнічною німкенею, а ви пам’ятаєте, що я торкався готсько (гетсько)-ашкеназійсько-склавінського походження германського етносу, вона надала цьому процесу системного педантичного характеру. Цим займалась спеціальна таємна служба, про діяльність якої йдеться в розлогих дослідженнях В. Білінського «Країна Моксель», «Москва Ординська». Я ж хочу зупинитись тут на тому, що основним напрямком діяльності як Єкатерини, так і попередніх русифікаторів був напрямок прив’язки Московії до історії так званої, а сама ця назва була вигадана саме ними «Київської Русі». І не просто прив’язка, а крадіжка історії нашої країни, країни, яка вважалась Московієй-Мокселем своїм споконвічним ворогом, перетворенням ворожої країни на першоджерело своєї державності. А це можливо було лише при або повному знищенні українського руського народу, або перетворенні його на духовного манкурта. Як на мене такий підхід москальської традиції до трансформації своїх історичних первнів свідчить про сакральність ненависті Москви до Русі, про яку тим не менше я не буду тут писати, бо це потребуватиме занурення в релігієзнавство та різноманітні езотеричні розвідки на кшталт каббалли, а я не ставлю тут собі задачі розкриття цієї тематики. І ще, зазначу в дужках, що частина і на жаль досить вагома українців таки була перетворена на цей чинник, який і зараз існує під назвою малорос холуєнко, до нього залучені не тільки численні слухачі радіо «Шансона», а й відомі політики, політологи, історики – адепти колиски «трьох братніх народів». Те, що ці люди ігнорують народну назву москалів – кацапи (кати цапи) і вперто талдичуть про братні слов’янські корені й риси характеру мусить стати предметом досліджень такого явища як аутизм, тобто вичавлення зі свідомості явних фактів. Виникає малоросійський аутизм з бажання комфортного існування людини в абсурдному, ворожому до самої цієї людини середовищі, бажання будучи фактично сервільним чинником імперського буття уявляти себе людиною достойною. Саме малороси холуєнки приписують масштабні якості таким людям як митрополит Прокопович, письменник Гоголь тощо. Стверджуючи про якісь високі розрахунки цих діячів, ці «дослідники» не хочуть визнати, що
- імперську ідею ІІІ Риму вигадав зовсім не Прокопович – останній лише її по холуйському «витончено обґрунтовував» (згадайте як нині вітієвато Кравчук озвучує свою ганебну участь у створенні кримської російської автономії, або здачу ядерної зброї в Бориспільському аеропорту),
- аналогію ролі України в Російській імперії з роллю Греції в імперії Римський народило не історичне бачення Гоголя, а його витончене лакейське бажання зробити «красивим» своє прислужництво ідеологічним парадигмам тодішньої імперської думки.
Але про українське питання все ж таки пізніше у відповідному розділі, а зараз – до пост єкатеринівських часів. Германське культуртрегерство імператриці в поєднанні з загальноєвропеським французьким дало поштовх до культурного стрибка в Російській імперії – на початку ХІХ століття імперія нарешті отримала літературну мову, яка стала називатись російською. Автором її став поет і політик Пушкін, а також серйозний внесок в її розвиток зробив історик і політик Карамзін. Якщо читач наважиться почитати якісь російські поезії ХVІІІ віку вголос, скажімо найвідомішого поета Сумарокова, то є великий ризик, що язик може або зламатись або, як мінімум заплестись. Примітивізм тодішньої російської мови просто вражає, висловити нею бодай більш менш складну думку практично не можливо тож нею ніхто й не користувався – народ спілкувався різноманітними фінськими і тюркськими мовами, аристократія (принаймні з другої половини ХVІІІ віку) – французькою, а офіційне спілкування було старослов’янською, точніше стороболгарською мовами. Нащадок угрофінських бояр і ефіопського юдея Пушкін розробив таке собі есперанто на підґрунті сленгу ліцеїстів першого в історії Росії ліцею – навчального закладу для найбільш здібної аристократичної молоді. Саме внесок Пушкіна в розвиток російської мови, яка і зараз є потужним інформаційним інструментом кацапської імперської експансії не тільки в пострадянських країнах, але й в усьому світі, зробили з Пушкіна сакральну фігуру російської культури. Тут треба зауважити одну важливу річ – у нас зараз в незалежній Україні Пушкіна теж відносять до геніїв поезії і його твори обов’язкові для вивчення в школах. Що тут можна сказати – він поет відомий, але геніальним він вважається лише в Росії, нічого унікального в його поезії немає, а от ідеологічно цей трубадур імперії був типовим українофобом, як оспівує він Полтавську битву, як славить Петра І, як ненавидить українського гетьмана Мазепу. Всім відомо, що в результаті поразки Мазепи і перемоги Петра І в Україні кацапи влаштували геноцид – було знищено від чверті до третини українців. Тут мушу зауважити, що Пушкін точно так відносився і до поляків, але в сучасній Польщі нікому не впаде на думку годувати школярів Пушкіним, так само як в Ізраїлі не грають твори юдофоба Вагнера, хоча як раз Вагнера можна вважати супер композитором. Сакральна ненависть росіян до українців сьогодні після Голодомору не викликає ні в кого сумнівів.
Ні в кого, крім наших горе експертів, які готові навіть критикувати Путіна, навіть повторювати речитативи – ми нікоґда не будєм брат’ямі, але не можуть збагнути, що зовсім не Путіна, зовсім не прошарок російських шовіністів український народ назвав кацапами (катами цапами), а всю тоталітарну біомасу, що має назву «російський народ». А ще, до речі наші високолобі інтелектуали досі не знають, що назва Україна походить від назви Україна Русь, тобто від староукраїнського дієслова украювати – робити краї – іншим словом кордони і таких укрАїн було декілька, наприклад Україна Ерзя (Рязань). Це схоже на назву української страви борщ. Борщ – борущ – староукраїнська назва овоча буряк, тому коли знаходяться абсурдисти, що пропонують варити борщ (буряк) без буряка, то вони нагадують оригіналів, які вигадали укрів. Насправді ж ми, українці ведемо свій родовід від сина Яфета Тіраса, до речі так само називалась раніше річка Дністер, що абсолютно узгоджувалось з тодішньою традицією називати річки іменем народу, який проживав на цих річках. Ну далі розвивати цю тему не стану, докладніше ця тема висвітлюється в моїх серйозних текстах на моєму блозі, в ньому і про юдеїв багато цікавого.
Доти доки ми не отримаємо українську політичну еліту, яка не обмежиться прекраснодушними ліберально демократичними абстракціями, що до речі були народжені романтичними фантазіями кухонних філософів радянської доби, яка не обмежиться прекрасними патріотичними і навіть націоналістичними гаслами, а стане нарощувати свою інтелектуальну потужність, прийде до раціонального ефективного націоналістичного праґматизму, ми приречені з випученими очима слухати маячню російських «лібералів», «опозиціонерів» і тому подібної суміші і з серйозним видом аналізувати путінську маячню.
І нарешті праґматичне зауваження щодо цієї маячні і вірогідності масштабної агресії – ті які кусають – не гавкають. В 2014 році путінське словоблудіє почалось значно пізніше початку агресії.
 
Слава Нації!
Смерть ворогам!
В. Пселдонімов