Якось попали міні до рук деякі публікації Ємеця Василя Костьовича. Він був українським бандуристом-віртуозом, бандурним майстром, істориком, письменником, вояком Армії УНР. І мені сподобалась одна козацька легенда.
 
     Давно це було. Ще при цариці Катерині. ( У традиційній російській історіографії описується як національна героїня. В українській історіографії сприймається негативно, так само як Петро І: за висловом Тараса Шевченка «це той первий, що розпинав Нашу Україну, а вторая доконала Вдову сиротину») Наслала Катерина на Січ москалів незчисленні орди, і довелося козакам рятуватися. Петро І спочатку руйнував Січ та козаків-характерників знищував, а тепер Катерина доруйнувала. І розбрілись козаки по всьому світу. Хто на Дон пішов, хто на Дунай, хто до Києва подався, кому дорога пролягла в Чорноморські степи.
 
     А характерник отаман Дженджелій, зібрав 300 запорожців і пішов з ними світ за очі в Карпати. Коли запорожці прийшли до гори Говерли (на думку Тузіка, найвищу гору в світі), прощаючись навіки з Рідним Краєм, їм вийшов якийсь дід назустріч і запитав:
 
- Чого прийшли сюди ви, діти Божі?
- Січ нашу москалі спалили, зруйнували, волю задушили і Козацьку Мати-Україну в кайдани закували. Тож, нема де нам подітись. З москалями нам не жити й до бусурменів іти в прийми серце не лежить. Нехай камінням краще станем!
 
     Так відповів за козаків отаман Дженджелій. Кремезна постать діда розігнулась, його вже згаслі очі заіскрилися вогнем, зітхнув старий та й каже:
 
- Скидайте, діти, ваші шаблі та всі до одного.
 
     І познімали козаки з себе шаблюки з дамаської сталі і склала перед дідом на велику купу. Дід подивився на ті шаблі, підняв очі до неба, і раптом з його очей спалахнули дві блискавиці. Купа шабель вмить загорілась і горіла полум’ям гарячішим за Сонце. Коли ж вогонь згаснув, дід розгорнув попіл, дістав виблискуючий крицею меч, положив його на землю і сказав:
 
-Викував я вам, діти Божі, меча Арея. Хто його підніме, той і піде захищати Матір-Україну.
 
     Кожен із запорожців намагався підняти меч. Та меч був такий тяжкий, що його ніхто не зміг навіть поворухнути. Тоді дід звелів відправити гонців у всі сторони, куди розійшлись козаки. Роз’їхались козаки хто куди. Хто на Дон, хто на Дунай, хто до Києва, хто в Чорноморські степи. Через деякий час почали з усіх кінців з’їжджатись козаки. Хтось із них уже почав і рідну мову забувати. Більше москальською говорив, та крадькома москалям вклонявся. А дехто і мову не забув, і запал бойовий на втратив, і вважав себе справжнім патріотом, кращим чим інші. Взагалі, всяких богатирів з’їхалось. І кожний хотів показати, що тільки він справжній лицар. Навіть сварились, та один одного за чуби тягали. Але ні один так і не зміг підняти той меч.
 
- Ой, бачу, дітки, що нема межи вами такого, хто б зміг цей меч один підняти! – нахмурившись промовив сумно дід.
 
- Повідь, дідусю, нам, а хто ж його підняти зможе, і хто з ним зможе воювати? - спитав отаман Дженджелій.
 
- То буде, сину, козак з козаків, якого ще не бачив світ!
 
- А як же буде зватись він? - спитав знову отаман Дженджелій.
 
- То буде, сину, з поміж лицарів могутній лицар, ще незнаний і небачений. Він уже народився, але ще не зміцнів. Цей меч в його руках пером легеньким стане. Ним волю він здобуде, і лише тоді всміхнеться радісно стара Козацька Мати-Україна.
 
- А як же буде зватись він? - отаман знову запитав.
 
- ЄДНІСТЬ буде йому ймення. Коли у боротьбі з'єднається брат з братом, коли серця в одному ритмі будуть битись, коли всі стануть плече до плеча, коли запроданці й зрадники переведуться! - прорік востаннє сивий дід і розтанув у повітрі.
 
Навкруги всі зашуміли, загули: ЄДНІСТЬ!!!
ЄДНІСТЬ!!! Як грім в степу Дніпровім покотилося, відбилося луною об Кавказ і за Карпатами озвалось: ЄДНІСТЬ!!! УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ЄДНІСТЬ!!!