Російська пропаганда віками цілеспрямовано веде роботу в напрямку показу меншовартості українського народу. Перекручуються історичні події, замовчуються важливі факти, висміюються чи піддаються сумніву традиції та обряди українського суспільства. Українцям нав’язується думка, що вони ніхто і звати їх ніяк. Що українці не змозі дати самі собі раду. Легенда про та, що Русь ЗАПРОСИЛА собі на князівство князя із варягів Рюрика, наскільки втовкмачена в голови українцям, що той хто це заперечує, вважається не сповна розуму. Повинно складатись чітке враження, що Русь була настільки немічна та безпорадна, що мала собі «виписувати» керівника з-за кордону. І головне – звідки? З варягів. А хто там був у тих варягів? Правильно. Фіно-угорські племена, мері та чудь. Тобто пращури нинішніх росіян. То як же Росія не може бути старшим братом для України, якщо їхні пращури вже керували Київською Руссю 1200 років тому.
 
     І цей міф наскільки втовкмачений в голову кожному українцю, що не вірити цьому міфу – це святотатство. Історія в школі, історія в ВУЗі, всі додержуються версії меншовартості русинів. Не могли дати собі ради і запросили на князівство варягів. А що ж говорять так звані «історичні документи». Історики посилаються на два, типу, документи. Це «Повість минулих літ», написана нібито в дванадцятому столітті, та «Никонівський літопис», написаний у шістнадцятому столітті. Один літопис описує події через триста з лишнім років, а інший – через вісімсот. То на скільки в цих літописах може бути достовірна інформація, навіть якщо вважати ці документи справжніми? Ми не всі подробиці Вітчизняної Війни знаєм, хоч минуло тільки сім десятків років. Давайте розбиратись. Отже Рюрик (Ладожський) р. н. 830 – 879. У російській історіографії вважається засновником Новгородського князівства, батько київського князя Ігоря. Але в літописах нічого про це немає. Тільки у візантійських літописах сказано що року 6367 (859 від р.х.) помер новгородський старійшина Гостомисл. Про Рюрика нема ні слова. І цікавий феномен. У ті ж «Повісті…» описується, що багато разів варягів проганяли за море. І, раптом, вирішили позвати варягів на князівство бо почалися між своїми князями чвари та суперечки. І позвали варягів, і «прийшли з-за моря варяги», й наклали данину на місцеві племена чуді, словен та мерян. Де здоровий глузд? Це все одно, що на сьогодні заявити, ніби Крим та Луганська з Донецькою області запросили до себе москалів, щоб ті керували, бо самі собі вони не могли дати ради. Ну це ж безглуздя.
 
     Що ж писали приблизно в 800 - 900 роки зарубіжні мандрівники, що побували в руських землях, згідно візантійських літописів та інших документів? Наприклад, мусульманський мандрівник Ахмед ібн Фадлан, який відвідав в 921–922 роках Русь і став свідком торгових угод русичів. Він писав: «Вони зі своїми розраховуються старими білячими шкурками, які більш ні на що не придатні. Тільки з іноземцями розраховуються сріблом, яке носять на шиї у вигляді невеликих поличок нанизаних на шнурок. Якщо ціна товару менша ніж паличка срібла, то її рубає спеціальна людина. Зважують сипучі товари мало. В основному міряють спеціальними кухлями. Крам міряють ломаками на кінцях яких стоять княжі печаті.»
 
     Другий мандрівник, візантійський імператор Константин Багрянородний, в своєму трактаті “Про управління імперією” писав: «Внутрішня Русь (мабуть мались на увазі Київська, Чернігівська і Переяславська землі) є цивілізованою державою. А люди всі дружелюбні і доброзичливі. Всі важливі питання вирішують громадою. До іноземців відносяться привітно. Зовсім немає ворожого настрою. Але мені відомо, що вони могутні воїни, хоч по їх вигляду і не скажеш.»
 
     То цікаво, що мав на увазі Константин Багрянородний, коли писав про русичів, як про могутніх воїнів? Русичі мали в основному два види бойових мистецтв. Це - СПАС ВЕЛИКИЙ і БОЙОВИЙ ГОПАК.
 
    Спас Великий - це особливий стан психіки, в який свідомо входить людина для розкриття своїх надприродних здібностей з метою виконання неординарних завдань, які звичайними методами вирішити неможливо.
 
     Спас - одна з течій психокультури, що існувала у індоєвропейських народів, була притаманна для психо-духовної культури русичів і збереглась у звичаях українських козаків.
 
     Знання володіння спасом вважались таємними і могли передаватись тільки від батька до сина чи від діда до внука. Чужі люди ніколи не посвячувались у таємниці спасу. В крайньому разі, у таємниці спасу могли посвячуватись сини брата чи сестри.
 
     Бойовий гопак - це унікальна бойова система духовного і фізичного вишколу, бою та рухів. Бойовий гопак - це лицарське мистецтво українського народу, яке достойно конкурує з японським карате, китайським кунг-фу, грецьким панкратіоном, французьким саватом, американським кік-боксінгом та бразильським капу-ейро.
 
     Знання бойового гопака не були під забороною. Ними міг оволодіти хто завгодно, навіть іноземець. Тому гопак і зберігся в українських танцях, як в скарбничці бойових мистецтв українців. Але про бойові мистецтва наступного разу, бо любителі українських слонів зразу все не зможуть переварить. (Далі буде)