Вона прийшла по мене
В самотній день пекельний.
Її волоссям довгим
Січневий вітер грав.
А я не знав напевно
В досвітній час недільний -
Закинутий у темінь,
В руїну і поразку,
Трафункові на ласку -
Що це моя судьба.
«Із ким твій бій?» - спитала,
Їй відповів: «Чимало
У світі тих, хто брата
Трима за супостата,
У люті та без Бога
Вбиваючи небогу.
І де б коня лиш взяти,
Щоб пристрасно топтати
Ворожі лави до пуття -
Без вороття - в ім’я життя?!»
Вона бере мене на кпин
«Не зборюй сам себе один,
Хлопів бо зводить на тварин
Твій вікопомний битви чин,
Що легко так почати -
Несила лиш кінчати.
Немов матуся хлопчакам,
Оцю пораду добру дам.»
Відтак страшуся самоти -
«О леді, вільно вам не йти?!»
«О леді, руку дай мені -
Хай відпочину від борні
В жаскім пекучім вирі!» -
«У вірі та довірі,
А головне: у мирі» -
І серце пойняло життям:
Безсилі всі рахунки,
Ілюзій злії трунки.
«Як матимеш в мені нужду,
Я поруч десь - на поклик жду.»
Отак сказала – і пішла.
Такі сумні мої діла:
Я слів, щоб втримати, не мав.
Стовпів, мов слуп, спостерігав,
Як вдалині у нетрях хащ
Зникав із виду чорний плащ.
Мій труд донині нелегкий.
Та знаю, що не сам такий:
Нові серця бринять навкруг,
В уяві - січня давній пруг.
Якщо ж одного ранку
Вона прийде до тебе,
П’янітимеш дощенту
Від ласки її слів:
Твій шал - у нагороду.
Для неї – мій привіт.
