Ми підійшли до чергової ганебної точки в історії сучасної України. Логіка розвитку подій після Виборів 2019 невблаганно вела до нинішнього вже вкотре оновленого запуску реформ, що оновлюється ледь не кожного місяця командою дотепних, але не дуже розумних гумористів – мудрого вибору мудрого народу на істино демократичних виборах без фальсифікацій і маніпуляцій. Про фальсифікації і маніпуляції в цьому тексті не стану вести мову, а ось на мудрості народу і його авангарду – українського політикуму зупинитись варто.
 
Спочатку про зміст самого цього новітнього запуску реформ. Він буде здійснюватися під проводом Михайла Саакашвілі, тобто обраний мудрим народом реформатор делегує виконання своїх передвиборчих обіцянок цяцянок політику, який не тільки не має бодай найменшої підтримки цього мудрого народу, але сама законність його українського громадянства виглядає проблематичною. Ну таке делегування не перше, свою обіцянку стояти на колінах перед агресорам зе делегував пану Єрмаку, а переслідування українських добровольців і героїв Революції гідності – різноманітним рябошапкам, аваковим, венедиктовим, портновим тощо. А що каже керманич нового курсу реформ заслужений реформатор доведеної їм до жебрацького стану Грузії, який бореться зараз за посаду віце прем’єра. Головною метою його місії з його ж слів стане ведення переговорів з міжнародними фінансовими установами з приводу надання Україні фінансової допомоги ну і, звісно, радикальні реформи, куди ж без них – зрослись ми з ними – вже майже 30 років вони тривають. Наш приЗедент будучи в минулому головним блазнем «талановито» виконував роль України, яку він визначав проституткою, що займається жебрацтвом, оббиваючи пороги тих самих міжнародних фінансових інституцій, які тепер оббиватиме пан Михайло. Отже карколомний зоряний комік довівши країну до економічної руїни, свою роль в плоскодонній псевдокомічній виставі довірив «чудовому грузину». Всі ці делегування своїх повноважень обраного народом очільника держави є незаконними, проте виходу у Зе і його команди немає бо він не вміє робити нічого – ні організовувати капітуляцію, ні знищувати українських патріотів, ні жебракувати. Ясно що його клоунада не призведе до співчуття фінансистів ось і став в нагоді клоун більш карколомний і зоряний, клоун який крім клоунади сценічної здатний до клоунади акробатичної на дахах будівель і клоунади екстремальної з проривом кордонів, правда тут не обійшлось без страховки очільника МВС, з прикордонниками Михайло не впорався би.
 
Потреба в Саакашвілі і реформах, що полягають у ефективному добуванні грошей для зруйнованою невігласами економіки, була запрограмована перемогою зе команди, треба віддати належне грузинському реформатору, він це передбачав і активно агітував за Зеленського на Виборах 2019. Але чому за зе команду агітував весь український політикум крім виборців Петра Порошенка, чому цей політикум хто активно, хто пасивно підштовхував широкі кола пострадянського бидла до суїциїдального ідіотського вибору? Я торкався цієї теми в попередніх своїх дописах, проте зараз хочу висвітлити цю тему з дещо іншого ракурсу, а саме - які ж реформи пропонували представники нашого політикуму, чому саме слово реформатор було здевальвовано. Адже яким би дефектним не був пострадянський, а радше постколоніальний електорат, успіх банального фіґлярства міг відбутися тільки на підґрунті повної інтелектуальної імпотенції вітчизняного політикуму.
 
Реформи розпочались з першого дня існування України, навіть ще раніше – під час Перебудови. Головним гаслом стало гасло «Ринкова економіка». Це гасло було універсальним, бо з одного боку задовольняло адептів соціалізму, а з іншого давало можливість для маневру антикомуністичних діячів, які використовували його як натяк на плавний перехід до капіталізму. Антикомуністичної революції не відбулось (тут не йдеться про те, добре це чи погано), комуністи плавно перемістились в посткомуністичні реалії використовуючи притаманний їм генетично (мається на увазі політична генетика) опортунізм – ідеологічні коливання синхронно з Партією. Нас давно не дивують комуняцькі атеїсти з православними хрестами в православній церкві, а це лише один з проявів опортунізму. Саме ринкові гасла зіграли злу шутку з палкими реформаторами. Вони повірили, що ринковий характер економіки саме те, що відрізняє капіталізм від соціалізму, а точніше від марксизму. Іронія тут полягає в тому, що капіталізм в їхньому наївному уявленні вималювався як лад, де панує прибуток, потім з’явився термін «капіталізація підприємств», що розглядався і розглядається зараз у відриві від розвитку фондового ринку. До речі, якщо фондовий ринок у хоча б спотвореній формі існує в Росії, в Україні його і досі немає і капіталізація українських компаній має місце виключно по відношенню до європейських фондових майданчиків, таких як скажімо, Лондонська біржа. Забігаючи трохи вперед зазначу, що навіть сучасні наші горе реформатори тільки починають писк при чому несміливий і кволий про необхідність фондового ринку для нашої економіки. Таким чином наші проґресисти фактично визнали марксистське визначення капіталізму як ладу заснованому на отриманні прибутку, прибуток в якому став для них фетишем, що замінив комуністичну ідеологію. На місце Комунізму і його Вождів посіли Прибуток і Олігархи, чому саме олігархи, а не просто капіталісти стане зрозумілим згодом з цього тексту. Нікому не впадало на очі, що прибуток був відомий людям ще до появи грошей, що посадивши одне зерно людина робила це для того, щоб отримати з нього принаймні десять зерен, що на цьому прибутку тримались держави і армії, забираючи певну частину – податок з цього зернятки. Це визнання, здавалося б розумними людьми, марксистського визначення капіталізму ще одне свідчення сатанинського характеру цього людиноненависницького вчення, а заразом і прикладом такого модного зараз нейро лінґвістичного проґрамування. Звідси і пішли подальші українські реформи. Які проводились одночасно і владою і опозицією. Скільки б не мінялись місцями влада і опозиція ринкові реформи були і залишаються їхніми гаслами, навіть комуністи разом з православ’ям визнали і ринкові реформи. Саме базуючись на визначенні капіталізму як суспільного ладу, який зробив завдяки карлу марлу винахід, прибуток двигун прогресу, збочений сатанист намалювавши штрихи до слова гроші загіпнотизував наших високочолих філософів, економістів і політологів. Цікаво, чим тепер цих придурків загіпнотизує нова «православна економічна доктрина», схоже, що в ній пролетаріат ці маразматики замінять «середнім класом».
А реформи йшли собі потрошку – «зменшували податки», а насправді ускладнили податкову систему до фантастичних рівнів, скорочували державний апарат, а виходило, що він розрісся до таких обсягів, що більшість чиновників навіть не знають свого функціонального призначення, всі тільки складають різноманітні звіти, яких ніхто не читає, а меншість щось краде. Сучасна новомова делікатно називає злочинні дії західними назвами і вбивця стає «кіллером», хабарник – корупціонером, крадіжки чиновників називаються роботою з грошовими потоками. Наші задріпані президенти чомусь мали хворобливу пристрасть до ворогів України – Юхим Звягільський за часів Кравчука починав кувати чиновницькі кадри, а Кіля Азіров започаткував розробку теперішньої податкової моделі. Промисловість спочатку залишили червоним директорам, яких стали називати «господарниками». Ця назва точно характеризує радянський директорат, який був майже на 100% саме господарниками, тобто завгоспами. При цьому завгоспами слухняними дисциплінованими тільки слухались вони не таку дрібноту як кравчуки і кучми, а своїх московських начальників, які хоч і потерпіли деяких кадрових ротацій, проте залишились ідеологічно незмінними. А команди їхні були простими і зрозумілими – руйнувати, руйнувати все, що можна адже кацапські очільники сподівались і розраховували на українську робочу силу, були навіть плани заселення українцями далекого сходу. Ну далекий схід залишився йогнутим футурологам – кумирам нашої політологічної тусовки, а трудова міграція до Московії стала слабнути лише після відкриття наших західних кордонів і переспрямування більшої частини трудової міграції на західний напрямок. Навіть війна з кацапієй, навіть чітке усвідомлення, що будь-яка робота на ворога призводить до додаткових смертей наших воїнів не зупиняла потік малоросів холуєнків на роботу в «братнюю росію». Отже розрахунок московських ляльководів був правильний – з одного боку великий процент населення постколоніальної України і досі являють собою холуйську біомасу, що підтверджують результати майже всіх виборів, а з іншого – «господарники» крім руйнування своїх підприємств були ні на що не здатні. Кучмі не залишалось жодного вибору, він був змушений наприкінці 90-х років віддати практично за безцінь ті промислові гіганти, які були ще не роздерібанені вже не горе господарникам, а або кримінальним угрупованням, або представникам політичних кіл в тому числі своїм родичам і кумам. Так народився клас олігархів, які хоча і були трохи розумнішими ніж «господарники», але не настільки, щоб не те щоб модернізувати виробництва, про це навіть не йшла мова, а навіть тримати на плаву захоплені промислові об’єкти без державних дотацій. Масове закриття підприємств, не виплати зарплатні, що були ознаками 90-х змінились роботою морально застарілої промисловості з виплатою скромних зарплат і масовим ухилянням від податків, яке називалось оптимізацією, і суперприбутками олігархів, при чому прибутки ці формувались здебільшого не від виробництва, а від тих же державних грошових потоків.
 
Все це пан Саакашвілі хоче тепер «лікувати» тими ж традиційними методами, які застосовувались попередніми реформаторами, як це наведено в цьому тексті. До речі, в Грузії промисловість теж якось непомітно зникла, якщо хтось гадає, що її там і не було, то це помилка – була і металургія, було і машинобудування теж відсталі, але були. Отже реформи пана Саакашвілі точно лягають в мем – ніколи у нас ніяких реформ не було і ось знову.
 
Є великий прошарок вітчизняних мудрагелів, які стверджують, що розвиток промисловості не потрібен, що ми краще стрибнемо в ПОСТіндустріальне суспільство. Це схоже на те, як один з таких дурнів казав, що Україні потрібно наслідувати приклад Ізраїлю і тут же, не відходячи як то кажуть від каси наголошував, що Україні потрібна виключно професійна армія. Той самий політик радіючи, що питома вага промисловості в українській економіці нижче ніж сфера послуг одночасно ратував за нарощування військової потуги країни.
 
Закінчую текст такими тезами:
 
Без реформування і модернізації промисловості всі реформи в інших сферах життя приречені на нищівну поразку.
 
Реформування промисловості не можливе ринковими і «демократичними» методами саморегулювання за визначенням.
 
Без запуску фондового ринку і справжнього, а не фіктивного як зараз, забезпечення інвестування промисловості за допомогою акцій реформи промисловості не можливі. Без фондового ринку взагалі не можливо існування сучасної економіки, банківської системи і навіть самої демократії (те що у нас – охлократія).
 
Без вище наведених мною реформ не можливо розумнішання нашого населення і створення замість нього політичної нації. Наша ганебна біомаса приречена отримувати призи подібні сьогоднішньому, який полягає в тому, що на заміну єврейському клоуну реформи тепер буде запроваджувати клоун грузинський, отже успіх гарантований. І все це внаслідок ідіотському вибору зробленому рік тому «мудрим українським народом».
Ну а які реформи справді край потрібні в моїх попередніх текстах на сайті «Українські праґматики» - «Золоте теля» https://vpseldonimov.blogspot.com/2017/08/blog-post_17.html і «ДСТУ iso 9000» https://vpseldonimov.blogspot.com/2017/08/iso-9000.html .
 
Володимир
Пселдонімов