День виборів у Львові: січень, стужа, вогкий вітер. Сховався в кав’ярні, п’ю «депутатську каву» ( два бакси за філіжанку). Смішно згадати, що пили депутати двадцять років тому. Що? Все, що лилося до роту. Дівчата за стійкою тихенько перемовляються, не чую й не прислухаюсь. Вони за моєю спиною, а перед очима мале віконце з видом на катедру. Тут не палять і не подають алкоголю. З відвідувачів я сам. Десь по дев’ятій ранку, неділя. Я змерз, потроху відчуваю тепло. Давно не був у місті на самоті, тож насолоджуюсь, як можу. Перед цим у дерев’яній будці проковтнув п’ять дека коньяку з огидного пластикового стакану, намагаючись не дивитися на трьох міліціонерів, що мляво різались у карти в кутку. Сірість ранку знебарвлює все навкруги. З почуттів лишається тільки очікування, переважно невідомо на що. Мені здається, що вийшов із лікарні після тривалої хвороби, чи навпаки кудись готуюсь: на лікарняне ліжко або просто на цвинтар. Навіть знайомі обриси будинків не викликають жодного відгуку. Загубитися не в міських провулках, а в часі. Навмисно так не трапляється. В мене сталось. Ось він, у мене перед очима, “The Return”. Містере Кіплінг! Спасибі, добрий сер.
 
Мир оголошено, тож тепер,
Я повертаюсь у рідний край.
Я вже не той, що ішов на смерть,
Не розумів, що життя – то гра.
Я не спромігся значних звитяг.
Я не помітив, коли згорів,
Я починав, як мале дитя,
Я майже сивий о цій порі.
 
Була б Вітчизна, яка сливе,
Не та, що в мріях у нас живе,
Лише брехлива, німа й пуста,
Її зреклися б, та це не так!
 
Я чув у команді «кроком руш»,
Я бачив на лицях простих солдат
Те, що торкається людських душ,
Те, що судилось мені познать.
І врешті-решт осягнув мету,
Збагнувши сенс сподівань і втіх
(Якщо це слово доречне тут) –
Плекання цвіту сердець людських.
 
Все вірно, хоча за вікном січень і ми далеко від Трансваалю. Та війною просякнуто стужу й усередині бракує тепла. Країна судомиться кривим обличчям мертвих, поруганих і злиденних. Майже людей сливень нації. Моєї, сподіваюсь, назавжди. Мій дім – тут, хочу поруч із ним померти. Находився вже світами. Моя мова – їхня, уява – споріднена з ними. Що б вони про мене ні думали, чи не думали взагалі. Тепер між нами немає дистанції. Ми – одне ціле.
 
Річки, що хлюпочуться, сміючись,
Скелястих гір неземна краса
І місячне сяйво рівнин вночі,
І зоряна вічність у небесах.
Коли мене огортала ніч,
Холодну ковдру на вуха тяг,
І вітер з гір шепотів мені
Про те, що в дійсності є – життя…
 
Безлюдні села чужих країв,
Пусті очниці згорілих хат
І пси, шукаючи хазяїв,
Їх виглядають в строях солдат.
Лице людини, яку не знав,
Але вночі розглядів на мить,
У пурпурових вогнях заграв,
Мабуть, востаннє. Усе це вчить.
 
Усі ті ранки і всі ті дні,
Які ти бачив з-під козирка,
Обідня спека, тривожні сни
І ніч задушливо так жарка.
Друг, що лишився без обох ніг,
Згорів помалу, немов свіча.
Його слова, що розчути зміг,
Так чи інакше жорстоко вчать.
 
Тут залишилися мої друзі, просто добрі люди, яких знав. Уже не живі. В цих місцях упізнав самоту й навчився тішитися нею. Так став нарівні зі свободою. Наука була важкою. Тепер я знаю, як жити, чого чекати, як зустріти неминуче. Більше нема остраху, хай буде як буде. Шановний сер, вибачте, що змінив декілька слів оригіналу. Так забажалось – просто примха. Я не перекладач, це Володимирові Чернишенку дозволено, не мені.
 
Просто не знаю, як ще сказати їм, що відчуваю й хочу від них. Пробував казати просто в очі – не розуміють. Заходив здалека, через філософію і поезію – вони глухуваті, прости їх Боже. Ну я-то своє життя майже прожив, найцікавіше побачив, дещо сам спробував. А діти? В них також є діти!? Та й частина них ще діти сами. Може зрозуміють через образність? А якщо ні, то спаси їх від них самих.
 
Та час пливе, як вода ріки.
В містах, що мусив ти сам пройти,
Живуть щасливим життям дядьки,
Що знають краще про все, ніж ти.
Збагнули більше, ніж ти збагнув,
Хоч не бували в твоїх боях.
Ти завжди просто солдатом був,
Але ти прагнув, і ти досяг.
 
І через біль осягнув мету,
Збагнувши сенс сподівань і втіх,
(Якщо це слово доречне тут) –
Плекання цвіту сердець людських…
Я знав, ти, Боже, мене вернеш,
У край забутий, та все ще свій.
І в Полтвфонтейні храни мене
Від тих дрібниць, що складають світ…
 
Сіре каміння. Старий брук. Лембергом-на-Полтві називалось раніше… Кава допита, вірш відзвучав. Попереду майбутнє, скільки б його ні лишилось. І останній бій. За вас, за ваших дітей, за нас усіх. Навіть, якщо ви цього не зрозуміли.
 

If Ukraine was what Ukraine seems
An’ not the Ukraine of our dreems,
But only putty, brass, an’ paint,
‘Ow quick we’d chuck ‘er! But she ain’t!