для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Чому світлий шлях відродження завів Україну в непролазні хащі хаосу.


Чому світлий шлях відродження завів Україну в непролазні хащі хаосу.
     В деякій мірі я з цим згоден. Але автор навряд чи розуміє чому це відбувається. Не вивчаючи витоків річки і її першоджерел, неможливо адекватно оцінити ступінь каламутності води в середній течії потоку.
     Я не буду ходити в часи козаків та Богдана Хмельницького. Я не був очевидцем тих подій і можу судити про них тільки з загальнодоступних публікацій. Ступінь їх достовірності залежить тільки від чесності та порядності автора. І якому автору довіряти, залежить тільки від власних переконань та уподобань.
     Я хочу сказати пару слів про ті події становлення української державності та незалежності, очевидцем і учасником яких був сам. Я приймав активну участь у створенні організації РУХ. Правда, спочатку вона називалась  «Народний рух України за перебудову». Назвати якось по іншому було неможливо. А так, ніби то борючись за перебудову, можна було діяти легально. Але це не сьогоднішня легальність. Тоді діяла доволі жорстка цензура. Крок вправо, крок вліво – втеча, підстрибнув на місті – провокація. Потрібно було вести національно-визвольну боротьбу під носом у комуняцьких посіпаків так, щоб вони ні про що не здогадувались.
     Коли назріло питання де провести  Установчий з'їзд «Народного руху України за перебудову», то зі сторони правлячої партії був жорсткий спротив. Навіть планувалось провести цей з’їзд в Молдові чи республіках Балтії, де комуняки мали менший вплив. Але, в кінці кінців, дякуючи довгим перемовам з керівництвом комуняк і навіть з самим Щербицьким, було дозволено провести з’їзд в Україні. Для з’їзду, чи як їх тоді називали: Установчих зборів, було вибрано конференц-зал Київської політехніки. Збори відбулися 8–10 вересня 1989 року. І хоч однією з основних умов проведення зборів, була присутність на зборах не менше четвертини представників від комуняк, все ж таки це дало можливість українським патріотам прийняти ряд важливих положень та декларацій що і послужило Україні здобути незалежність. Причому, незалежність без кривавої боротьби, без кровопролиття.
     Під керівництвом Володимира Щербицького в Україні триває брежнєвський застій. Радянська Україна мала тоді репутацію однієї з найжорстокіших республік в СРСР у плані цензури та свобод. Але настає 1989 рік. Дякуючи горбачовській перебудові, цензура в Україні значно послаблюється. Завдяки цьому,  створюється Товариство української мови «Просвіта», яке в своїй діяльності далеко виходить за рамки суто захисту української мови. У лютому, вільнодумна газета, заснована Товариством,  «Літературна Україна», друкує пропозицію щодо Статуту і програми Народного руху України за перебудову. На протязі півроку створюються обласні осередки Руху – крайові організації.
     Чому саме «Народний рух України за перебудову»? То було зроблено з метою ніби то допомогти Михайлу Горбачову з політичними реформами, а також, щоб не налякати Москву. «Давайте напишемо «за перебудову» – і нас не будуть довбати і не будуть цькувати. А коли напишемо «за незалежність» – ми собі закриємо шлях, – казав Головатий. – І Чорновіл, і Лук’яненко виступали (за незалежність) – це було не просто в повітрі, це було проголошено! Просто в документах це не можна було написати, бо нас би не зареєстрували в Радянському Союзі».
     В Русі існувало два крила – одне ідеалістичне і радикальне, яке хотіло «все і одразу», і більш прагматичне, яке закликало враховувати реалії. Адже ще існував СРСР, з монополістом-компартією, армією і КДБ. І рухівці це прекрасно бачили. Коли після з’їзду колона рухівців пішла до пам’ятника Тарасу Шевченку покласти квіти, то обабіч дороги були приховані війська з бронетехнікою. Було страшно, але розпирала гордість за те, що ми змогли дати спротив режиму комуняків. Це була перемога.
     На протязі наступного року в Народного руху уже чітко була сформована програма незалежності. В першу чергу – незалежності від Москви. І, дякуючи цій програмі, Верховна Рада УРСР мусила ухвалити Декларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 року.
     І вже свій другий з’їзд Рух проводив у престижному київському палаці «Україна». Саме тоді з назви було прибрано «за перебудову», і Рух став основною силою, яка голосно заявила про українську мету – досягти повної незалежності від московської імперії.
     Ще на установчому з’їзді, і в документах, і в оздобі залу Київського політеху, було зафіксовано національну символіку України. Жовто-блакитний прапор, тризуб і гімн: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». А самі засідання починались під «Козацький марш».
     На установчому з’їзді була і тодішня комуняцька лисиця - Кравчук Льоня. У своїй промові він закликав поважати три прапори – червоно-синій УРСР, жовто-блакитний – староукраїнський, та новітній - синьо-жовтий, аби «не ділити людей». А насправді, це і був один з клинів, вбитих у єдність українців. Комуняки всіма правдами й не правдами намагались внести розкол в ряди рухівців. Під час з’їзду радикально налаштовані рухівці, серед яких був і я, заклики одразу засудити «злочини Компартії», і навіть  проголошувався намір до її заборони. В один із таких моментів письменник Володимир Яворівський закликав «думати головою» і вказав на рухівську президію, в якій більшість були членами КПРС. Ядром Руху стали письменники, а очолив Народний рух поет Іван Драч. Будівля Спілки письменників була поруч із будівлею ЦК КПУ (нині – Офіс президента). Вона стала першим українським рухівським штабом.
     Ідейними натхненниками, практично богами, генераторами ідей, були колишні радянські дисиденти В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Михайло і Богдан Горині та інші. Потиснути любому із них руку було великою честю.
     Та не все було таке райдужне. Майже четверть комуняк в керівному складі Руху намагалась внести розбрат. Вони переконували, що від Росії відмовлятись не потрібно, бо то, якщо не старший брат, то, принаймні, надійний партнер і товариш. Що Україну з Росією поєднують тісні економічні зв’язки, які порушувати ні в якому разі не можна. Що Україна без Росії перетвориться з розвиненої промислової держави в відсталу аграрну. Ну і так далі і таке інше. Щоб комуняки не волали, що українські націоналісти ставлять себе вище за всі інші нації, у Русі було створено «Палату національностей», до якої увійшли представники національних меншин. Тому і в керівництво увійшли українські росіяни, євреї, поляки, вірмени й представники інших національних спільнот. І, як казав Іван Драч, Рух прагне, аби росіяни в Україні жили краще, ніж в Росії, євреї – краще, ніж в Ізраїлі, угорці – краще, ніж в Угорщині.
     Рухівці піднімали жовто-блакитні прапори на держустановах і проштовхували у Верховній Раді Акт про державну незалежність України 24 серпня 1991 року, а також активно агітували на референдумі про незалежність 1 грудня 1991 року. Та в подальшому сталось не так як очікувалось. Дякуючи великій частині комуняк у Русі, а особливо в його керівній верхівці, в Русі почався розбрат. Почалась боротьба за владу, перетягування простирадла з одного угрупування до іншого. В результаті прийшов до влади комуняка Кравчук, який заглядав у рот Кремлю, і чекав від нього інструкцій, в якій ситуації і як діяти. І вийшло так, що закон про мову, як державну, як ідентифікатор української нації, не був прийнятий і відклався на невизначений час. Закон про прапор, під тиском тих же комуняк, був прийнятий з перевернутим прапором, тобто не жовто-блакитний, а синьо-жовтий. Далі, Кравчук, в угоду Кремлю, віддав третій в світі за потужністю ядерний потенціал. Потім до влади прийшов професійний комуняка і професійний злодій Кучма. Він знищив міліонну, одну із самих боєздатних армій в світі. А далі ви і самі все знаєте. І від Руху та його надбаннів залишилась тільки назва, а всі декларації, тільки на папері. Я довго сперечався з своїми колегами по Руху, що не туди ми рухаємось. Що цей шлях заведе нас не в світле майбутнє, а в непролазні хащі. Але де там. Комуняки сильно буйним пригрозили криміналом, а інших поробили маленькими гетьманами, на кшталт голови сільради. Та на тому патріотична боротьба із великого багаття перетворилась у ледь жевріюче вугілля. Я написав цей вірш ще в середині дев’яностих, але, думаю, він актуальний і дотепер.  
Рідна ненько Україно,
Чого ти не плачеш?,
З усіх кінців тебе грабують,
А ти мов не бачиш.
Радуєшся, що ти вільна,
Хоч і на папері,
Радуєшся, що відкриті,
В твоїй хаті двері.
А в ті двері лізуть всякі,
І лихі, й не добрі,
Розкрадають все, що бачать,
Злодії хоробрі.
Та вивозять за кордони,
І золоте, й срібне,
Та привозять із-за моря,
Те, що не потрібне.
Проститутки за валюту,
Тіло продають,
А байстручат, що родяться,
В притулки здають.
Буде славний, Україно,
В тебе генофонд,
І чорнявий, і червоний,
І жовтий народ.
Депутати, наші кати,
Все закони пишуть,
А на те їм наплювати,
Що народ ледь дише.
Що немає за що людям,
І хліба купити,
Що вже в петлю дехто лізе,
Бо не зна як жити.
А хто знає, той не може,
Вже й слова сказати,
Заспіває, ще не вмерла,
Та й лягає спати.
Отак проспали й прогуляли,
Все, що в нас доброго було,
У місті злидні поселились,
І чорний сум прийшов в село.
І ходять люди, як примари,
Голодні, босі і німі,
Ми на папері наче вільні,
А живемо як у тюрмі.
То може вже пора проснутись?,
І очі заспані промить,
Бо вмре, загине Україна,
І славу їй не відновить.
     Пишу не для того щоб ви оцінювали, чи не оцінювали. Пишу для того, щоб ви знали, як все починалось, і як все потім благополучно просрали. Бувайте здорові.
© TVOREC [21.04.2020] | Переглядів: 2755

2 3 4 5
 Рейтинг: 33.0/50

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook