для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Свобода вибору.


Свобода вибору.
     Людина, одне із створінь, кому дано право вибору. Це не залежить ні від бажання людини, ні від її статку, ні від місця її проживання. Просто, людина має право вибору. І всяка спільнота має право вибору. І цивілізація має право вибору.
     Кожен із нас кожний день, кожної миті вибирає як йому поступить. Свідомо він це робить, чи не свідомо, чи під якимось впливом, чи з чиєїсь волі, але кожна людина робить вибір. Правильний цей вибір, чи не правильний, це вже питання інше. Факт в тому, що роблячи свій вибір, людина змінює не тільки своє життя, а й оточуючих. Сказавши так чи інакше, чи поступивши тка чи інакше, кожен із нас спонукає оточуючих робити відповідний вибір.
     Ми всі колись читали казки, а дехто і тепер читає, дітям чи внукам. І в багатьох казках герой на початку свого шляху попадає на роздоріжжя з наріжним каменем, де написано: «Наліво підеш те то знайдеш…». Тобто герою дається право вибору. І герой сам вибирає що йому робити і куди йти. Чи втратити коня, але знайти своє кохання, чи зберегти коня, але залишитись ні з чим, ну й тому подібне.
     Український народ неодноразова вже стояв на роздоріжжі перед наріжним каменем і вибирав свій шлях. Не буду далеко ходити в давнину. Візьму останні сто років.
     Крути. 29 січня 1918 року. Українська Народна Республіка. Москалі більшовики рвуться до Києва. І от вибір нації, якій більшовицько-жидівська пропаганда вже встигла промити мозок. Лише три сотні, майже дітей, стало на захист незалежності української держави. Найстаршому було лише 25, наймолодшому – 14. Коли поїзд з москальсько-більшовицькою нечистю під’їхав до Києва, студенти безстрашно кинулись в багнетну атаку. Мало хто вижив у цій атаці, а хто вижив, були взяті в полон і по звірячому замучені. Через декілька днів Київ був зайнятий більшовиками під командуванням есера Михайла Муравйова. А в цей час мільйони відсиджувались по домівках і чекали, що ж воно буде. А буде наступне. На десять днів Київ був відданий на поталу загарбнику, на поталу москальським посіпакам. Тисячі людей було вбито та замордовано, тисячі жінок та дівчат зґвалтовано, все, що можна було пограбувати – пограбовано. Далі український народ чекатимуть табори, вигнання з рідних домівок, Голодомор, знищення української мови, культури та національного спадку. Цього можна було б уникнути. Але вибір був зроблений. Вибір 300 студентів не зміг змінити вибір нації.
     Чи змінились ми сьогодні? Чи зробили віповідні висновки з тих подій? Чи пам’ятаємо своїх героїв? Чи готові захищати свою Батьківщину? Боюсь, що майже не змінились. Історія повторюється. Москальський загарбник в Криму, Луганщині та Донеччині. Українська влада нафарширована проросійськими чиновниками. Вищі державні чини з відвертим жидівсько-комуняцьким ухилом. Майже відкрито співпрацюють з загарбником. Правда для них то на загарбник, а діловий партнер.
     Давайте повернемось тридцять років назад, в 1991 рік. Єдине, що потрібно було зробити українському народу, це – правильний вибір. Не треба було ні кровопролиття, як під Крутами, ні іншого ризику чи фізичного навантаження. Просто увімкнути голову і зробити правильний вибір. Але галас совкового натовпу заглушив голос здорового глузду.  
     25 грудня 1991 року о 19-00 по центральному телебаченню СРСР востаннє виступив президент СРСР Михайло Горбачов з повідомленням, що «в силу обставин, що склались з утворенням Співдружності Незалежних Держав я припиняю свою діяльність на посту Президента СРСР». О 19-38 на куполі Кремлівського палацу було спущено прапор Радянського Союзу, який після майже 70-и років припинив своє існування. Україна отримала незалежність. Незалежність від московії. І ось роздоріжжя і перший крок на новому шляху, шляху незалежності. Здавалося б, що це найщасливіший день. Про цей день мріяли запоріжські козаки, про цей день мріяв Тарас Шевченко, про цей день мріяли десятки тисяч патріотів. І ось цей день настав. Без запеклої боротьби, без кровопролиття, без якихось надмірних зусиль. Просто подарунок долі. Але на початку шляху незалежності виявилось роздоріжжя. І потрібно було зробити вибір, куди іти?
     Людина, по суті своїй – розумна. Її дано право вибору що миті. Людина що миті вибирає як її поступить. Тільки від її вибору залежить її доля, а також доля людей, що її оточують. Людина свідомо і самостійно робить свій вибір. Дія чи бездіяльність, це також свідомий вибір. Але не все так просто. На її свідомість, а отже і вибір, мають вплив багато навколишніх факторів. Страх, заздрість, ненависть, думка «авторитетів», пропаганда, вплив натовпу і так далі. Тому людина і робить інколи вибір ніби то свідомо, не усвідомлюючи, що її свідомістю хтось керує. І, особливо не задумуючись, українці вибрали напрямок і закрокували по шляху незалежності. Але в мене таке відчуття, що ми читали написи на наріжному камені або дуже неуважно, або взагалі не читали.
     В більшості українського народу в голові сидів совок. І він не бачив для себе кращого керманича, ніж комуняку Кравчука Леоніда Макаровича (Кацмана  Лейбу  Мойковича). Це, фактично, поставило хрест на всій незалежності. Як кажуть, український комуняка москальському комуняці око не виклює. Не було прийнято багато життєво важливих законів. Самий перший, це закон про мову. Що державна мова є українська і, громадянином України може бути тільки громадянин, який володіє державною мовою. Як би такий закон був, не було б сьогодні ні Криму, ні лугандону, бо формально не було б поводу захищати москалям рускагаварящих. Також, під впливом комуняк (чисто по жидівські), затвердили ГОЛОВНИЙ СИМВОЛ УКРАЇНИ перевернутим. Правда назву (ради сміху, чи що?) зберегли – жовто-блакитний.  Далі, не було приділено уваги захисту незалежності. Бо як казав жид ленін, всяка революція хоч чого небуть варта, якщо вміє захищатись. А в Україні Кравчук віддав третій у світі по потужності ядерний потенціал москалям. І не потрібно розказувати байки про фуфайки, що ядерні ракети зроблені при допомозі молотка і зубила, а програма керування вплавлена газовим різаком і налаштована на Вашингтон чи Нью-Йорк. За пів години можна налаштувати ядерну ракету на Москву чи Челябінськ. Крім ядерної зброї не було приділено уваги і решті збройних сил. Тому і Гімн «Ще не вмерла…» стає доречним. Трішечки почекаєм, і вмре. І все це є, ніби то, свідомий вибір українців. Та ні в якому разі. Це все є вибір натовпу, який вміло керований комуно-жидівською пропагандою.
     Я розумію, мене тут зараз повісять, четвертують і розіпнуть. Але хоч трішки включіть мозок. Ось уривок із єврейської енциклопедії том 8. В пам'ять про загиблих в Бабиному Яру. «Видные украинские общественные деятели — бывшие диссиденты В. Чорновил, Е. Сверстюк, И. Дзюба, литераторы И. Драч, В. Скуратовский и многие другие — энергично выступили за нормализацию украинско-еврейских отношений; В. Скуратовский отмечал: «Все политические силы должны усвоить очень простую, но важную мысль: Украина должна быть в нормальных отношениях с Израилем и всем мировым еврейством».
На массовом траурном митинге по случаю 50-летия трагедии в Бабьем Яре (29 сентября 1991 года) с речами выступили председатель Верховного Совета Украины Л. Кравчук, который принес извинения еврейскому народу за участие украинцев в нацистском геноциде, представитель президента США Дж. Буша, государственные и общественные деятели Украины и других стран. Оргкомитет митинга возглавлял заместитель премьер-министра, академик С. Комиссаренко. На церемонии был исполнен «Каддиш» — реквием украинского композитора Е. Станковича на слова Д. Павлычко. Во всех школах страны прошли уроки памяти жертв   Катастрофы.

     І ні слова про КАТАСТРОФУ українського народу. Ні про голодомор 1933 року, коли від сталінського геноциду (коли державою керували в основному жиди) загинуло біля семи мільйонів українців, ні про катастрофу під час ВВВ, коли загинуло біля 14 мільйонів людей. Майже половина від всіх загиблих в СРСР. Ні про після воєнні репресії, коли десятки тисяч українців було закатовано в застінках  НКВД, а ще більше вислано до Сибіру. Чи це катастрофою не вважається. Це так, невеличкі тимчасові труднощі, про які не варто говорити.
     Потім вибрали керманичем відвертого бандита, хранителя так званого «злодійського общака». Далі – відвертого ідіота, а потім прокацапського злодія. Цей, в угоду московітам, повністю розвалив все що міг. Потім Петро Олексійович, жид в українській вишиваночці. Прямо як писав Шевченко:
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!.
     І вишенька на торт. Зеленський. Відверте жидівське падло. Навіть не соромився жартувати про своїх соплемінників жидів в такому ключі: «шо він маже поміняти в державі, якщо він прізвище з єврейського на українське не зміг поміняти».
     То що ж ми за нація? Невже історія нічому не учить? Невже триста студентів під Крутами загинули марно? Невже Небесна Сотня загинула марно? Невже українські патріоти гинуть марно на Луганщині та в Донеччині? Невже ми своєю байдужістю та бездіяльністю прирікаємо своїх дітей та внуків на нові трагедії? Коли ж ми зробимо правильний вибір? Невже не спаде затьмарення з очей?
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята; «Нехай,— каже,—
Може, так і треба».
Не треба так!!! УКРАЇНЦІ, ПРОСНІТЬСЯ!!!
© TVOREC [27.03.2020] | Переглядів: 2195

2 3 4 5
 Рейтинг: 26.6/34

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook