23-тє...
Маю сябрів в Білорусі, з якими інколи випиваємо чарчину-другу в пам'ять нашої спільної з ними перемоги над мокшанню під Оршою славним вересневим днем 1514 року, й що весь час пропадають, десь по їх багатих лісах й любих їм  болотах, серйозно й відповідально готуючись до зустрічі нашого з ними спільного мишебратта.
Знайомий й з  литвинами, що вже пристрілялись по ординській пошесті  в нашому Донбасі, низький їм уклін, а декому й Вічна Слава...
Але  сьогодні в рулетці довелось спілкуватись з їхньою ватою, що одразу поздравілі мене з 23-м фєвраля. Спілкувались виключно на музикальні темі, проте  від музики через  тоскливий "русскій рок"  до політики, а тим більше до геополітики, ближче ніж до АТБ, особливо, після того, як я попросив  дати посилання на щось мелодійно білоруське...
Навіщо, кажуть,  вам білоруське?  Навіщо, питають, українцям війна?  Кінчайте, кажуть, воювати...
Немає в них білоруської музики, немає білоруського року, й мови своєї не знають, сторгували вони їх за дешевий газ та нафту...
Мокшанське, просякнуте "протопітимнєбанькою", в ушаночках слухають...
О, Вели́ке кня́зівство Лито́вське, Руське, Жемайтське та інших земель, сумно...
Пам'ятаю, як в українському дитячому садочку ми грались фігурками зелених низькоякісних капронових будьоновців, дивились "Чапаєва" й "Щорса", та вчилися співати "во полє берьозка стояла... нєкому бєрьозку заламаті... стану в балалаєчку іграті..."
Мені чомусь не подобалось.
Тож сьогодні я  зрозумів, за що воюють українці. Позаду нас, в останній лінії шанців та на останній барикаді наші пісні з ритму наших сердець та наших слів.
250 тисяч народних пісень!
Такого скарбу немає в жодного народу в Світі.
23-тє лютого 2020-го. Війна з кривавочервоно-совєцько-рашистською ордою триває вісімсот років. Війна на фронті та всередині нас.
Й ми перемагаємо - в нас все більше пісень!
Владімірскій централ не пройде!
... й квартал теж!