Нещодавно я десь прочитав "мульку", що піраміди будувалися зовсім не рабами древньоєгипетських президентів, фараонів тобто, а їх найкращими друзяками. Така то була дружба, що аж викликає захоплення, як про цей чудовий факт замислишся. Але ця дивовижна обставина зачіпає не тільки емоції та почуття. У цього факту є і понятійні продовження, навіть теоретичні теж.
 
Міцна дружба є таким же майже вічним фактором політичного процесу, що як ті піраміди, а може й ще стійкішим.
 
Адже вся політика в недемократичних суспільствах є нічим іншим, як практичною класифікацією людей, оточуючих лідера, на друзів і ворогів. "Той он друг, і той друг; а той ні те, ні се, а отже, скоріш ворог; а той вже й зовсім не друг, а вже відвертий супротивник, і той теж".
 
Друзям ми віддаємо себе – вони ж вже з поняття є наші інші "Я". Тому їм все. Ворогам, кажуть, закон. Їм, мерзотникам, можна було б і взагалі нічого не давати, але потрібна міра. Якщо вони здохнуть, то з кого ж, за чий рахунок буде жити королівська рать? У цьому випадку лідерові довелося б її знов поділити на друзів та ворогів. Та і взагалі, якщо всі є друзями, то навіщо тоді він, лідер? Він же потрібний у першу чергу сааме для того, щоб призначати і викривати ворогів, зрадників, падлюк, та організовувати проти них друзів. Об'єднувати, так би мовити, хороших, добрих людей, щоб помірно вбивати поганих та злих, а насамперед, пригнічувати мерзотників і надавати їм можливості своєю працею викупити свою провину і природну мерзотність, притаманну їм.
 
Треба сказати відверто, що не надією торгує справжній первісний лідер, а дружбою. Він вірний друг - і тільки тому завжди в ціні. Поки він вірний друг, звісно.
 
Ось Юлія Володимирівна вірний друг Луценка, а завдяки цьому і Луценко перетворюється на постать особливу, іншу ніж звичайні якісь пройдисвіти. Вірна Юлія Володимирівна і депутатам, яких можна і треба відмазувати, щоб вони не накоїли. Мистецтво таких політиків, як Юлія Володимирівна, з того і складається, щоб демонструвати  ближньому оточенню різні турботи і незмінну прихильність.
 
Лише у крайньому випадку, - тоді коли з євангельською простотою треба відтяти руку, яка погрішила, щоб все тіло не загинуло, - дружню людину "напівздають". Вона раптом щезає, але залишається міф, який має укріплювати спільноту. Запускається чутка, що зовсім аніхто анікого не здав, а "нашого сукіного сина" ховають десь на дачі у іншого "нашого сукіного сина", "у Терьохіна". Тобто ми своїх не кидаємо аніколи і аніде.
 
Але біда тому, хто відмовиться від дружби, яку йому запропонує лідер. Ось приклад яскравий - Тігіпко. Був людина як людина і про нього двоногі, що вважаються вірними друзями однієї лідерки, розповсюджували інформацію про те, що він є не такий простий вже чоловік, а її технічний кандидат.
 
Та він ось не прийняв пропозицію від лідерки підтримати її у другому турі - і з ним сталося теж саме, що з героєм Кафки. Заснув він людиною, а прокинувся вже потворою.
 
Став Тігіпко відразу ж після свого відмовлення для пропагандистів тої лідерки справжнісіньким Люціфером. Він тепер і нахаба, яка здатна йти по трупам; і нікчемна людина, котра у своєму житті не посадила навіть жодного дерева; і огидний покруч з поглядом удава; і злодій, який все своє життя відмивав гроші по банках, і увесь - з ніг до голови - заляпався у лайні.  Коротше, він вже не технічний кандидат, а "молдаванин, на зразок Кінаха та іншої шушвалі". Ну, то його так активісти тої лідерки характеризують, а вона несподівано пригадала, що він ГТС хоче віддати, яку вона ніколи і нікому...
 

Тільки ось у будь-кого ця трансформація Тігіпка з улюбленця на мерзенну потвору викличе щире здивування. З якого тоді бодуна йому тільки що пропонували посаду прем'єра і розхвалювали його добрі якості та видатну порядність? Дивовижні перетворення, добродії, однак...
 
Тепер головне. Ми до нього вже дісталися.
 
Дивлячись на ці метаморфози, ми бачили дуже просту картину: в політиці, яка будується на засадах особистої відданості, на принціпі "друг - ворог", "ми і вони", "свій - чужий", електорат, скільки б його не піддурювали й не поводилися б з ним як з біомасою або з лохторатом, не може не помітити брехню. Не те що просту неправду, а саме фундаментальну брехню, яка покладена у таких примітивних політичних екторів за основу політичної поведінки.
 
Брехня тут є, справді, внутрішньою істиною подібного політичного суб'єкта, бо він віддзеркалює не оточуючий світ як такий, а тільки у тому вигляді, у якому той світ чіпає або чіпляє особин, які входять у склад зграї. Якщо ж загальні справи та обставини нікого зі "своїх" не торкають і не зворушують зграю, то ніхто їх зі зграї і не помічає. У центрі і фокусі зграї розташована... сама зграя, відносини її членів з ватажком.
 
Звідси і витікає патологічна "брехня" бютівців, висловлювання котрих представляють собою суміш, яка, з першого погляду, не витримує перевірки на логічний закон несуперечливості. Ці "алогізми" зібрав у приголомшливу картину п.FriedricH [30.01.2010]:
 
"Я несу ответственность за все, происходящее в экономике страны, и никогда от нее не уходила".
"Я никогда не уйду в отставку самостоятельно".
"Мне ничего не мешает и не мешало".
"Правительство работает при наличии постоянного сопротивления со всех сторон".
"Вся власть в стране находится у представителей иных политических сил".
"В парламенте существует и работает коалиция".
"Огромное количество законопроектов, поданных Правительством лежит под сукном".
"Парламент не принимает бюджет".
"Я могу отвечать только за тех членов кабмина, которые прошли в Правительство по моей квоте".
"Сведения Пинзеныка о дефиците бюджета в 100 млрд грн не соответствуют действительности".
"Какой смысл за неделю до выборов менять министра внутренних дел, если после выборов правительство слагает полномочия?"
"Руководство полиграфкомбината "Украина" следует заменить" [за две недели до выборов. Высказывание прозвучало не в такой форме, однако это инициатива Минфина, которая могла быть отменена Премьером] (http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/3376.phtml)
 
П.FriedricH небезпідставно нарікає, що ці висловлювання неможно об'єднати у несуперечливу картину. То дійсно так. Але ці висловлювання принципово і не треба об'єднувати одне з одним. Вони і не переслідують такої мети, бо є відбитками і образами не зовнішнього світу, а душевного стану самої пані Тимошенко. Її головне завдання тут полягає у тому, щоб продемонструвати своїм прихильникам себе, свою власну тотожність, а не тотожність речей поза БЮТ. Вона презентує своїм "епоптам", посвяченим, зовсім не наш з вами світ, читачу, а світ БЮТ, світ зграї. У ньому вона, їх покровительниця і "найкращий друг",  є вона, як центр цілого велетенського світу відносин дружби (і ворожнечи до інших) яким є БЮТ.
 
При всьому тому стати "епоптом", посвяченим, у цей сектантський світ, звичайна людина, яка не має екзистенційного зв'язку з БЮТ, практично, не у змозі. У секти нема захоплюючих ідей, є тільки захоплюючі відносини взаємопідтримки, взаємодопомоги, "дружби", які протистоять холодному і ворожому, чужому світові. Але ресурс такого формування не дуже великий. Розповсюдити його на значну частину електорату неможливо.
  
Саме тому отримати серйозну електоральну підтримку така вождистська сила не у змозі. У своїй статті "Авангарде, куку!" (http://phurphur.livejournal.com/1030.html, або http://forum.spivzahist.com.ua/viewtopic.php?f=8&t=112) я продемонстрував, що головне обмеження того способу комунікації, який покладається у засади таких партій, фізичне. Лідер має прямі зв'язки тільки з вузьким колом партійних бонз. Через це такі політичні партії не у змозі інтегрувати достатньо значний обсяг інтересів.  
 
Сьогодні ми ту ж ідею роздивилися з іншого боку.
 
Притаманний цим політичним суб'єктам та їх комунікаціям спосіб відображення бачить суспільне середовище тільки через призму внутрішніх зв'язок і через опозицію "свій - чужий", і є дуже обмеженим з інформаційної сторони. Оточуюче середовище завжди дане такому суб'єкту у вигляді випадкових обставин, а зворотні сигнали, які він продукує, сприймаються зовнішніми спостерігачами як ланцюг брехливих і не зв'язаних одне з одним висловлювань.
 
Така поведінка політичної сили недостатня для того, щоб захопити і довгий час тримати досить широкі шари електорату, і подібна сила на терезах електорального процесу завжди програватиме тим партіям, які засновані не на вождистському, а на програмно-функціональному принципі, інституалізовані на основі внутріпартійної демократії.
 
І два очевидні висновки.
 
По-перше, безумовно, не може будувати демократію і правове суспільство партія, котра сама заснована на тоталітарних засадах. Але це не головне. Головне тут "по-друге", а саме: скільки не вливай у таке формування фінансових засобів - то гроші на вітер. Користі від них не буде. Такі партії, щоб досягнути влади мають купувати не голоси обіцянками, а гвинтівки на готові гроші.