Я слухав те засідання Верховної Ради вже аж зранку, 28 червня 1996 року. Мені було вісімнадцять. Нічого ососбливого я не робив. Просто мазав бутерброд. Уже ознайомлений з творчістю Леоніда Філатова (благослови, Господи, душу його!) при намазуванні бутерброда і звуковому супроводі з «колгоспника», я слухав, як Михайло Сирота закликав бути «аристократами від політики» і проголосувати за Конституцію. Ні чорта мені ясно не було – коли я мазав бутерброд, я взагалі не думав про народ. Хоча, мабуть, треба було. Однак, у вісімнадцять, народ – тобто я – думає тільки про те, чи сьогодні вдало можна буде пройти у «Прагу» ввечері «на халяву». Решта… Решта було туманним і я ніяк не міг зрозуміти свого знайомого студента, який приїхав за обміном,  Майка Хольмана, громадянина ФРН, який будував у розмовах зі мною, щось, на кшталт планів на майбутнє.
 
Майк був хорошим хлопцем. На відміну від Гвідо (підлий час з’їв його тевтонське прізвище), Майк ніколи не казав: «Зіс іс факінг кантрі! Зіс іс факінг піпл» Ні, він не казав цього. І не тому, що Гвідо, після чергового «фака» одержав – як це українською? – доброго тягла, а й тому , що був дуже вихованим і приємним німцем. А Гвідо був гандон. Гвідо так і поїхав гордо розмальований фінгалами попід очі та твердою переконаністю в тому, що Україна – це дика територія де б’ють в табло тільки за те, що ти називаєш незнайомих людей «факінг ідіотс» та «думмер копф». А що робити? Як пояснити Гвідо, що придбання квитка «Люфтганза» на території України не має нічого спільного з розумовими здібностями великої східноєвропейської нації? Тільки фізичним впливом. Тим паче, що інакше Гвідо не розумів, чому компанія «Люфтганза» мала дещо інші правила продажу квитків в Україні ніж в його рідному фатерланді. Він хибно думав, що дикі слов’яни не хочуть продати йому квитка на німецького літака. Однак, квитка не продавали саме німці. Щоб вирівняти легкий перекіс свідомості Гвідо, на рахунок української дійсності та українських службовців авіакас, довелось Гвідо бити по пиці. Десь хвилин десять. В тому числі і ногами. Після того Гвідо зрозумів, що називати українця «дурнем» - це боляче. Я не знаю, чи зрозумів він це до кінця свого життя, але, думаю, зображення «тризуба» він буде згадувати з великим душевним трепетом. Гвідо був битий алюмінієвим тризубом по своєму тевтонському горбі. Сильно. Дуже сильно. Правда, все відбулось надзвичайно політкоректно – Гвідо був битий «тризубом» на держаку прапора  після того, як йому насовали кросівком «Адідас» в рило. Бідний Гвідо! Все це він одержав тільки за те, що сказав «Факінг Юкрейн!» В табло черевиком – по горбі гербом… І саме у день української Конституції… От тоді я оформився як український громадянин. Я зрозумів:
 
Моя Держава може бути слабкою зараз. Моя Держава може не поважати своїх громадян. Моя Держава може вважати, що вона важливіша за своїх громадян. Але! Але ніколи в житті ніяка білкова формація у фірмових джинсах чи без них не може сказати «Факінг Юкрейн». Просто тому, що я дам в табло. Сильно. За «Юкрейн». Бо найкраща чи найгірша, а це – моя країна. І жоден поц не має права давати оціночних суджень моїй країні. Я. Тільки я є істиною в останній інстанції у цій країні, бо, згідно з Основним Законом моєї Держави я є єдиним джерелом влади у ній. Бо я є народ. І тепер мені треба добре подумати: а кого ж тріснути, врешті-решт по горбі, щоб він перестав вважати мене дурнем і зробив щось більш-менш вартісне для Держави, яку я фінансую своїми податками?  Я мушу добре подумати. Я уважно придивлюсь. Я не маю кольору і, коли я виходжу на Майдан, я стискаю свої руки в кулаки. Я уважний. Я думаю різними мовами але я ДУМАЮ. І я дію. Це тільки так здається, що я нічого не роблю. Я працюю. Просто, поки я знаходжу невеликі проходи у круговій обороні словесної еквілібристики та недолугих чиновників, я можу й не задумуватись про те, що я є ДЖЕРЕЛОМ ВЛАДИ. Але! Коли я це повністю зрозумію – не жалійтесь, що я не попереджав. Як умів. Лірично. Езоповою мовою. Памфлетами. Матом. Криком. Слізьми. Я – народ. Я багато зробив для того, щоб на цій землі був Закон і Порядок. А – понад те – Закон і Порядок був Українським. Моїм. Тому, я маю право питати. І я спитаю. Багато про що.
А що ви відповісте?
Що зрад більше не буде?