Заратустрич прокинувся серед високої трави на незнайомих пагорбах.
 
- Тшьорт побьєрі, шо воно таке? Де я? Хто я? Йа, йа! Я ж ніби вчора й небагато всмоктав того віскаря, а так розвезло. Чи мо я переплутав золотаве ірландське віскі трикратної дистиляції зі скотським подвійниї дистиляції? Чи як там правильно казати – скоттішським?  Ніхт, того бути не може. Не може, бо так кажу я – Заратустров.  Я нічого не плутаю. Особливо те, що знаю абсолютно.  Also sprach Zarathustra.
 
Біля нього, гицаючи копитами, пробігла якась кобила. Чи правильніше сказати, шкапа. Мо’, на якомусь діалекті буде й шкапиня. Ну, кароче, коняка. І-го-го-го! – заржала лошиця й буцнула копитом якогось дідька, що вистромив з трави бузинову пукалку. Ти диви, подумала шкапа, який опасний дядько. Весь час цілиться з пукалки, але не стріляє.
 
Заратустрич відкрив одне око й вилупився на світ. Небо над ним було високе, з гігантськими білими хмарами. Якесь не українське небо.
 
- Вставай-ТЕ, поважний стариганю, - пролунало звідкись. Заратустров відкрив друге око – й побачив недалечко якогось добродія в галіфе.
 
- Іч який, - подумав Заратустрич. – З розряду і вашим, і нашим, там лизь, там чмок... До чого отеє ТЕ? Підлащується до комманди ЗЕ? Але ж і обережно так – ніби просто каже вставайте, але ж наголосом підкреслює те ТЕ. А коли обісрав мене отим стариганем, то підмастив отим поважним. От же ж хитрий фертик!
 
- Чому ти мене назвав стариганем?
 
Фертик почав пручатися й вислизати з рук за старою армійсько-совковою звичкою: «Та то я токмо Вашвисокородіє, з вєлічайшого до Вас почтєнія. Стар – ібо мудр. Акі кєдр».
Заратустров подарував йому жест рукою, що чимось нагадував жест Папи Римського, коли той благословляє натовп.
 
- Але всьо-таки я нахожусь на позіціях, тобто азімутних діслокаціях, равноудальонних від усіх політіческіх тєчєній. Ну, щоб мене не змило волною політіческіх злив. Я – за равноудальонную середину, сфокусірованную на тангенс котангенса, помноженного на циркуль в квадратє- протарабанив равноудальонний фертик.
 
- Іч, як його ламає, - подумав хитрий Заратустрич. – Плаває в лайні, а носочок ножки тримає. Наша закалка, совкова.
 
- Та вставайте вже, аксакал (чи саксаул?), досить лежати, не можна нам втрачати такого штика, най навіть з бузинової пукалки 19 сторічччя. Штик – він і в Африці штик, - заволав натовп, що якось так непомітно, один по одному, зібрався біля Заратустрича.
 
Як кажуть рашен-братовья, дорога ложка к абєду. А цей поважний старигань прибіг з ложкою якщо не до абєду, то до вечері. Перед тим клявся-божився, що вже ладен покинути білий світ й піти в Потойбіччя, до кельтських духів. Й тільки свята любов до художніх перекладів з Gaeilge на українську й до образу Мод Гонн  єднає його пуповиною з мирською суєтою.
Але коли вже всі від пуза нажерлися відходами й подачками від П-трапези, Заратустрич таки прибіг. Встав з одра і прибіг. Й долучився до хору споживачів крихт з П-столу. Видно, вирішив почекати з Потойбіччям, бо бардзо хотілося наситити єство по самі вінця. Й не за так. Бо за так тільки Бровко по селам гавкає, та й то не за так, а раді прілічія. Бо кожен поважаючий себе пес має гавкати.
 
Постсриптуп, діточки, буде такий – не кожен співець балад є піїтом. Придивіться до картини старого рибалки. Наче добрий дєдушка – ррраз, наче добрий дєдушка- два, а насправді аццкій сотона – три! Бумць-бемць-гопцаца-гопца-дрица-а цаца (слова з ірландської балади)!