…Діду, діду!!! А далі?
 
     Шо там було, як тьоті біля межі сварилися?
 

А то бува дві молодиці зустрінуться коло межі та як заведуть сварку, яку капусту до вареників класти, тушену чи квашену. Вереск і волання на весь закуток. Вже бува розчервоніються, і як немає що сказати, то розвернуться одна до одної, та як позадирають спідниці вже сідницями доводячи свою правоту, аж тут… З-за рогу починає брехати сусідський Бровко: «Гав-гав… Ви з глузду з’їхали! Вареники можуть бути тільки з м’ясом і обов’язково засмачені шкварками!»…

     Е, ні… То не зовсім цікаво, та й не так часто відбувалося…
 
     Частіше за все, останнім часом, не припинялися більш гострі суперечки. Ви ж знаєте яка у нас на селі родюча земля. Але одна біда. Як затягнуть дощі, то навкруги така багнюка, що люди з чобіт вискакували, як засмокче ногу у баюрі. А як влітку припече сонечко, то така пилюка на вулиці, що як не вийдеш з хати, то все присипле порохом. Ото постійно і сперечалися сусіди і всякий забрідлий люд, що краще, дощ, чи спека.
 
      Тітка Параска бува скаже, як відріже: «Мені наче і до вподоби дощ. І на городі все буяє, навіть бур’яни (трясьця їх матері), але ж малеча повадилась лазити по баюрі та робити собі «чоботи» з болота. Зайдуть у колію, збовтають багно у воді, а потім виходять ті «гайдамаки» на сухе, а у них як дьогтем намазано від коліна і нижче. І малеча радіє, що вони тепер теж козаки, і ходять вулицею наче не босоніж, а як дорослі, в чоботях.
 
     Ввечері злапаю їх гуртом, та й маю мороку, як відмити ноги тим «опришкам», щоб запустити до хати, нагодувати та вкласти спати у чисту постіль. А з справжніми чобітьми чоловіка, взагалі пекельна робота. Вони наче і ялові, і води не пропускають, але та грязюка така мастка, що відчистити їх, поки не засохло… залишається тільки, прости Господи, матюкатися.
 
     Нехай вже краще спека. Я ліпше сто відер з криниці на город виллю сама, зате з порохом менше мороки. Тріпнеш ряднину, і не маєш клопоту. Що з вулиці в хату занесеться, то достатньо віником по підлозі пройтись, а вологою ганчіркою по столу і лавах. Ото і весь клопіт. Та й сопель у дітлахів не має, як на вулиці сухо..»
 
     Ну, як відомо, на будь-яку, навіть правдиву, думку знайдеться інша. Набіжать сусідки і такий ґвалт зчинять, що тільки тримайся. «Та ти парахоботка!!! Кому потрібна твоя спека? Тут тільки й радості, що як дощ піде, то навкруги все зеленню буяє! Де ти бачила малечу без сопель? З покон віків діти на нашому закутку пускали бульби з-під носа, і нікому це не завдало шкоди.»
 
     І починається такий гармидер!
 
     Замість слів суцільні прокльони: «Побий тебе свята Паска!!!», «Щоб у тебе в роті пір’я повиростало, щоб горілки пити не міг!», «Щоб ти всралася, як була малою!»… Потім починають вже й дулі одне-одному під носа крутити. Весело…
 
     Але ж люд був більш-менш добропорядний. Нехай тільки хто прокричить щось більш образливе, на кшталт, «А сто бісів твоїй матері і твоєму батьку!!!», то знали, що грім поб’є кривдника саме на цьому місці та у цей же час. Бо, що «парахоботки», що «зеленярки» знали як здіймати руки до гори, та волати «Рятунку!!!» до Велеса, бо ж батьків і дітей ображати зась!. А Бог хоч і не був злим, та зате завжди справедливим.
 
     Коли стало Велесу зовсім не до вподоби, що замість народної ради та суперечок все перейшло на загальні скарги до нього, то він і втнув мову  і деревам і худобі.
 
     Якось тільки Бровкові тітки Параски минулося… І то як дощі, бува впіймаю я під плотом яку зелену жабу, чи й взагалі ропуху, тай починаю до неї додивлятися та вивчати. Може й хотів би її  через соломинку надути, як з-за спини «Гав,гав!!! Припини і викинь цю гидоту! Наберешся бородавок на руках і сам станеш як тая ропуха і як потім тебе твоя бабця буде лікувати?...»
 
     Хіба він не знає, що дід і сам може не тільки собі, а й іншим заговір від бородавок зробити?...
 
     Ну от… Малеча позасинала. І вам «хороших-прехороших, солодких-пресолодких снів.