Якщо чогось у житті навчився, то це все – від людей. Від мертвих і ще живих.
 
Вчитися з великих книжок було трудно: не раз і не десять потребували читання, думання, введення себе в розуміння, та й після цього залишалися сумніви, чи втямив. Питається, навіщо таке робити взагалі? Можна ж пройти мимо. Але ходити верхами нецікаво. Те, що один відкрив усім своїм життям, це другому наче урок, іспит: чи ти бодай здатен засвоїти. Складений іспит – немов зарубка на руків’ї, знак: так – це відбулося, так – це тебе змінило.
 

Ясна річ, знанням (публічною витлумаченістю буття-в-світі) можливості екзистенції не обмежуються. Свій шлях до самого свого буття відкриваєш самотужки, коли прямуєш до власної смерті. Звучить похмуро, але насправді є найприроднішим і найшляхетнішим покликанням кожної людини. Не будь життя скінченним, ніщо не зрушило б людину на шлях справжнього буття, не відірвало б її від товариських лабет публічності (співбуття один із одним).
 

< кінець серйозної частини >
 

 

 

…На грудях моєї чорної футболки якийсь гуморист вивів білим Soul. Лягаючи спати, бачу те слово на спинці стільця. Позбуваюся душі до ранку.
 

 
…Десь на початку квітня в ФБ світилася культурна дама років 40. Працівниця 1+1. Селфіня. Кожен піст супроводжувала варіаціями на тему «необрання Порошенка не є трагедією», «я за нього голосуватиму попри його темні сторони (боки?)», «це ще не кінець світу». У мене є великий сумнів, що вона бодай щось тямить у грецькому розумінні трагедії. Я нездатен уявити її в ролі моралістки на тамтому несудноплавному каналі. За помаранчевого майдану вона встигла зістрибнути з каналу – й отримала оплески. У цьому квітні добра платня такі вибрики унеможливила. Посміху гідна претензія поставити себе над сутичкою. Живучи в клоаці, важко мати претензію на моралізацію. Але розум або є, або за ним загуло при народженні. Не ображає моє почуття гідності тамте існування культурних дам.
 

 
…Не є знавцем соцмереж, не ходжу туди на прогулянки. Але днями натиснув на щось загадкове, приплив виніс мене просто на допис одного «експерда» від політики, побуту й моралі. Спочатку хтів увімкнути старого доброго Аваста, та трохи стримався й почав читати. «Руки Свинарчука», «клептоманія Порошенка», «нема з кого й заради чого вибирати», «аморальна влада» - для довідки: це десь межи 1-м та 2-м туром президентських виборів. Текст розлогий. Стиль суржикуватий. Курва! Щось до болю знайоме. Звісно, не сантехнік. Ясна річ, не Лермонтов. Порпаюся у хвилях власної пам’яті, заінтригований, заскочений зненацька. І тут – упс! Портрет героя: фанатичний погляд догматичного дослідника аморальності в жінках. Чингачгуку Великий Змію, мої гратуляції! Тебе ж виплекав нещасний ДД, надав тобі трибуну, підігнав удячну аудиторію, кидали жіночки чепці, в повітрі музичка лунала! Ось ти де, мій маленький герою. Теж селфіст-автоматник. Твої очі надалі палахкотять щирим догматизмом. Ти так і не впізнав власну долю графоманівську. Колись поставши на герць із аморальними курвами, залишився непереможним у власній змоскальщеній хаті. Ти, мабуть, ніколи не чув, що сутички бувають доволі брудними, що висковзати з необхідності радикального вибору – це якось не по-чоловічому, злегка по-бабськи. Не вдасться бути вищим, обираючи високе куряче сідало й повчаючи вдячних курей. Амінь, добрий проповіднику.
 

…Сектантське начало в мережевій практиці. (Не про москалів і кацапів.) Коли збираються до купи двійко українців, завше отримаємо трьох гетьманів, півдюжини Наполеонів, кількадесят «експертів». Це загадка природи. Як я цей факт розумію? Почнемо з того, що кожен у чімсь є дурним як чіп. Тобто профаном. Вікіпедія допомічна, та завше лишається підозра, що й у вікіпедії ти не бум-бум. Але поговорити хочеться. Поговорити з кимось розумнішим за тебе – страшно, він бо може виявитися грубіяном і проказати: «Від*бися, дурню нещасний!» А це вже нестерпно. Тоді треба малого гуртка однодумців (таких самих невігласів, як і ти). Це сприяє самооцінці. Надає сенсу в житті й побуті. Далі – більше. Малий гурток стає спільнотою самооцінщиків.  Всі однорівневі, злютовані спільною люттю. Але тем, де злютовані бодай про щось розумне чули, обмаль. Постають цілком божевільні погляди на навколишній світ. Але спільні. Виникає якась подоба секти. Сектанти невимушено прямують до власних сайтів. Процес доходить логічного кінця. Одновірці обирають бога.  
 

 
…Вони зовсім не християни, на щастя. Бо канонічні церкви жорстко винищують єресі. Єретикам ніколи не затишно.
 

< кінець веселої частини >
 

 

 

…Не маси. Не публічність. Не секти. Хто ж тоді? Хто є в цім світі Людиною? Чим є в цим світі Людина? Ζῷον λόγον ἔχον, animal rationale? Тварина, що говорить (що розумна)?
 

Я – не знаю. Знаю, що знати це мені не дано. Але. Може, щось сказано тут? У цьому малому уривкові:
 

«…Кажуть, великі ідеї прилітають у світ на крилах голубки. Прислухаймось: можливо, ми розрізнимо серед грому імперій та націй слабкий шелест крил, тихе дихання життя й надії. Одні скажуть, що надію цю несе народ, інші - що несе її людина. А я переконаний, що вона живе, дихає, існує завдяки мільйонам одинаків, чиї творіння й праці щодень заперечують кордони та інші брутальні міражі історії, щоб допомогти хоча б на мить яскравіше засяяти істині, вічно гнаній істині, яку кожен із них своїми поневіряннями й радощами звеличує для всіх нас.»
 
(Альбер Камю. Шведські промови. 14 грудня 1957 року.)