для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

ностальгія за буттям


ностальгія за буттям
З віком людина дурнішає (ходить не про фейс), відмовляє голова.  Пам’ять уходить. Логіка теж. Але найсумніше: думки сходять на мінімалку: прості потреби – просте задоволення. Барви світу вироджуються, лишається чорно- біле сприйняття.
 

Ну й звісно ж – ідіотизм навколишнього людського світу сприймається поблажливо: люди інакше не можуть. Їм треба їстоньки-питоньки (блювати й срати теж – авжеж).
 

Всі відправлення організмів невимушено розміщуються у віртуальному просторі нету. Горді (так їм здавалося) сайти політичні (як їм знову ж ввижалося) починають смердіти. Там, де багато скупчується користувачів, завжди брак санітарії.
 

Звісно ж, можна хлоркою чи віником. Альбо бульдозером. Але що тоді лишиться? Менше, ніж ніщо.
 

Політика пішла на гульки. Почався суцільний абсурд: клоуни стають до керма, жахіття в стилі Стивена Кінга. Маститимемо писки один одному не тортами – лайном. Може це й золота доба політологів, але водночас – кінець мислення.
 

Винен же ж зовсім не телевізор. Він тупенький, але й споживач незгірш. Попит замовляє пропозицію. Тотальний кретинізм потребує речників дегенератів. Трохи зачекайте: кандидати ще сратимуть онлайн.
 

Занепад анансовано. Варто на мить послабити дисципліну розумову – й ось люд починає рохкати, затишно розлігшись на купі гною. 10 років тому були аматори тотального знецінення всіх без винятку цінностей, компактна група циніків і пристосуванців, що віщали на сторінках нету. Здавалося, з ними можна було боротися. Протиставляти їм розумну альтернативу: думати, стверджувати цінності, лягати кістьми в обороні звичаєвої моралі.
 

Днями занурився в те минуле, десятирічну давнину. Чекав на розчарування, наївний бо був час. Аж ні! Не повірив власним очам: все було по ділу, катма порожніх балачок, шляхетний (місцями) стиль. А головне: нескінченне море віри: впораємося, не згинемо без сліду й пам’яті. Це відгукнулося боляче. Бо тамта віра зникає.
 

Хто зна, може так говорить старість, яка кожну віру ставить під сумнів, кожен ідеал прискіпливо зводить із п’єдесталу, всюди шукає фатальної помилки, не зупиняється на шляху знищення кумірів. Все можливо.
 

 

Але те, що встоїть у безжальному вогні часу, що не розсиплеться безсилою золою несправджених надій – оце все й є правдивий здобуток людини? Почуття, що краяли душу. Думки, що не давали спати. Образи майбутнього, що змушували серце палахкотіти.
 
Навіть, коли не лишиться нічого. Ти змагався із часом. Заради простої речі: бути самим собою, невдаваним, несентиментальним, справедливим у нечуваній жорстокості думання.
 

 

Сьогодні Івана. Поблизу в храмі свщм Йосафата завершується служба. Парох промовляє за Україну, її прийдешню добу. Стоять віряни, просто люди – навколо, слухають, зосереджені. З малими діточками.
 

 
Я вірю, що вони не зрадять. А я не зраджу їх.
 

 
___________________
 
Не в текст, але оскільки коментувати мені зась, то таке: згадайте Ридлі Скота: Рим - це ідея. Так ось: Україна - це ідея. На найближчу історичну перспективу. До ідей треба правильної постави. Вони (ідеї) завше вразливі, бо бездум проти кожної ідеї наставлений. Побити бездум - допомогти ідеї ствердитися, встояти у важкий початковий час. А час буде завше початковий, допоки публічність за вуха не витягнути хоча б на пару дюймів із купи гною. Така в нас доля: публічність намагається втопитися у власному лайні - одинаки роблять усе, щоби порятувати потопельника. Це важка й невдячна праця. Наснаги у вправах усім небайдужим! )
 

© Mac Tíre [07.07.2019] | Переглядів: 1768

2 3 4 5
 Рейтинг: 42.7/50

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook