Мої вітання вельмишановним панам Владіміру Мєньшову і Константіну Сьоміну з таким виваженим, об’єктивним поглядом на українську реальність. Ці двоє – митець і, даруйте на слові, «журналіст» - разом створили епічну картину тотального зубожіння, вимирання і деградації держави, яка проміняла «нашу общую историю» на тризуб, синьо-жовті прапори і Мазепу з Петлюрою.
 
У неділю, 24 січня, на найбільш рейтинговому каналі в найбільш рейтинговий час Росія вкотре побачила «правду». А відома своєю «неупередженістю» журналістка і ведуча Марія Сіттель, представляючи документальну стрічку перед показом, сказала, що у студії, після програми, її не обговорюватимуть, як того вимагає звичайний формат передачі «Спеціяльний кореспондент». Адже кожен з нас  повинен провести відповідні бесіди в родинному колі. Слід зауважити, що висока публіцистика спеціяльного кореспондента в фільмі під назвою «Україна», надала багато приводів для кухонних розмов, викривань і дебатів.
 
Кіно зроблено з душею: туга за долею бідного українця, пригніченого антилюдським режимом фашиста Ющенка. Нещадна критика чинної (і попередньої) влади за переписування історії, роздуми – до чого привела та «нєзалєжнасть». Ностальгічні спогади про єдину родину народів-братів. Була, до речі, критика і діючої російської влади! Саме так! Там на дворі ж – демократія. Російську владу розкритикували за те, що недостатньо жорстко реагує на дії махрових націоналюг, що тероризують Україну. «Нас зраджують» – жаліються кращі люди російськомовної України. Вони хочуть ще більше російської присутности, консульств, гуртків, громадських організацій. А може і чогось навіть більшого.  
 
Дуже цікаве коло експертів програми – людей, що на свій страх і ризик, дозволили собі бути відвертими перед телекамерами каналу «Росія».  Відомих прізвищ там немає. Немає навіть представників «проросійських» політичних сил. Однак імен героїв писати не буду, бо боюся, якщо напишу, за них одразу ж візьметься нещадна ющенківська охранка. Був там напівпідпільний, опозиційний донецький журналіст з суперпопулярної газети «Донецький кряж», його колега – з одного російськомовного телеканалу Одеси, ведучий програми «Правда» на тому ж каналі, ще одна дама – активна кремлефілка. Старенький професор КНУ Шевченка, який  зосередився, здебільшого, на критиці президента (от диво!  Як його досі з роботи не викинули!),  і багато инших людей, що «віддзеркалюють» громадську думку всіх «простих українців». Їм протиставлені антигерої: перший президент «незалежної» Леонід Кравчук, професор університету «Україна» Валерій Бебик, якийсь хлопець-націоналіст і ще пара явно антиросійських осіб.    
 
Кореспондент на Майдані говорить про помаранчі і американські спецслужби, про русофобію і героїзацію нацистів. Далі – картини з життя незалежної країни. Українські пісні, що виконують діточки на пісенних конкурсах, в теплих і світлих залах під об’єктивами телекамер, змінюються стогнанням російськомовних бідняків десь на сході України. Задаю собі питання: «Як же розуміти такий тісний зв’язок двох кадрів?» Починаю шукати відповіді: мабуть, якщо будеш співати державною мовою, здобудеш славу і добробут. А якщо ти російськомовний – гнити тобі жебраком. І взагалі, поки вони там пісеньки співають українською, пересічний російськомовний українець гине… Щоб припинити цей безлад треба негайно з українських пісень перейти на російські. Тоді всім стане добре, крім фашистів, звичайно…  Цікаво, чи правильно я все зрозумів?
 
Донецький сміливець, безстрашний правдоруб, почав свою розповідь з того, що в усіх сучасних підручниках України він знайшов слова про те, що Зевс, Атена, Гермес  та ишні боги Олімпу були українцями. І що українській нації – ледь не сотні тисяч років. За його беззаперечними словами стоїть, мабуть, свята правда, бо він сам бачив. І щоб йому луснути, якщо діюча злочинна влада не наказала українцям вважати богів Олімпу своїми співвітчизниками. Цікаво, а самі українці здатні повірити на слово цьому суб’єкту, якщо він, не спираючись на жодне поважне джерело, заявить: всі росіяни щі лапятми їдять.  
 
Вулиця, бабуся… майже в істериці. Тема істерики – «ви подивіться, що вони з моїми внучками  у школі роблять, як знущаються з них, примушують розмовляти цією мовою...» І тільки-но хочеш почути конкретику, як саме вони знущаються. Що ж конкретно поганого і антилюдського роблять «гестапівці»-вчителі з дітьми, як бабусі в кадрі немає.  
 
Будівля. Схоже, що адміністрація якогось заводу. З тих, що раніше становили гордість союзної промисловости, а тепер – немов привиди. Чоловік в кадрі говорить: як то можливо, що документацію на українську мову перекладають. Ви знаєте – питається герой в російського кореспондента – як українською буде «подшипник». Одразу в пам’яті прокручується - «підшипник». Кореспондент мовчить . А герой вигукує - «Кульковерт», він кульки вертить. Згадалося, як один російський знайомий доводив мені, що стілець в українській мові має офіційну назву «підсрачника».
 
Спеціяльний кореспондент Сьомін попросився на віз до якогось чоловіка. Той не відмовив. От дідусь його везе, от кореспондент щось дуже актуальне і болюче розповідає. І раптом – бачить він щось явне антиросійське – з тризубом і в жовто-блакитних кольорах.  Схвильованим  голосом Сьомін запитує  в свого візника – «а что это?» А це - каже дід - пам’ятник загиблим січовим стрільцям!  
 
І з цього моменту починається сеанс викривальної критики на адресу всіх ворогів «правильной истории».  Адже Мазепа, Петлюра і Бандера – люди безумовно погані. Вони зрадники і вони «не наші». І не треба туди навіть лізти і розбиратися, чому погані. Бо з давніх часів відомо, що батьки й діди заповіли нам думати, що Петро Перший українцям – друг. А Мазепа – злий ворог. Білі і червоні кожен по-своєму хотіли Україні добра, і лише банди Петлюри – паскудили її землі.
 
Бандері, за своє відоме прізвище, дісталося окремо. Показали кілька секунд кадри німецьких тортур над мешканцями Галичини. І на кадрах тих люди у фашистській формі б’ють батогами голих людей.  Звичайно, у нормального російського телеглядача немає жодних сумнівів, що ці кати – бандерівці. Ні німці, ні (та як таке можливо!) працівники НКВС. А саме – бандерівці. Адже нам про це заявив особисто актор Мєньшов. Цей чоловік прекрасно орієнтується у питаннях історії України часів Другої світової. А його колега Сьомін – не менш досвідчений українознавець – нагадує, що Ющенко нагороджує званнями героїв лихих поліцаїв, які служили німцям. Із біографії Бандери не пригадали ані факту 4-річного ув’язнення в німецькому концтаборі під час війни, ані вбивства німцями найближчих членів його родини, але досхочу висміяли його малий зріст.
 
Правильно, панове, не треба, розгрібати це «історичне сміття» і намагатися з’ясувати, чим УСС відрізняється від СС, а УПА від СС-Галичини. Бо кожній прогресивно мислячій людині має бути відомо, що у другій Світовій в нас були добрі і погані. Добрі – це ті, які воювали «За нашу Советскую Родину» (включаючи підрозділи НКВС), а погані – це всі решта. Їх слід дорівняти до фашистів. Як незаперечний доказ своїм аргументам автори фільму наводять кадри з показово-театрального процесу сталінських часів над окремими бандерівцями. Тому як на Нюрнберзькому процесі представники УПА засуджені не були, кращого судового прецеденту, ніж неупереджений вирок сталінського правосуддя – не знайшлося. Я ще раз вітаю авторів кіно-твору з таким високим рівнем публіцистичної аргументації. Представникам, «проросійської», як вважають в самій Росії, Партій Регіонів Януковича є що взяти за приклад. Адже ці юди-регіонали ганебно відмовляються затаврувати і викрити злих бандерівців з їхнім Бандерою, а варнякають щось нечітке – немов, це складне питання, не все так просто, хай подискутують вчені… Ні! Ніяких вчених, ніяких дискусій! Ще за часів Сталіна це питання ретельно дослідили, про що маємо відповідний фільм. Показово, що лише КПУ сьогодні відкрито заявляє про «бандерівщину» як фашизм. А Сьомін з Мєньшовим – працюють якраз на риторичному рівні українських комуністів.    
 
Мєньшов в кабінеті Леоніда Кравчука. На його обличчі – здивування і обурення. Його обурюють слова першого президента, які можна передати фразою – ні лізьте в  нашу історію, коли нічого в ній не розумієте. Це він не розуміє? Народний артист з дитинства знає хто є хто в Україні. Мєньшов хитає головою, немов говорить «Як тобі не соромно, Кравчук!»    
  
Показали західну України, де ледь не кожного дня відбуваються паради з нацистською символікою. Несподівано в кадрі - рекламні ролики засобів проти вошей. Немов, в Україні все настільки погано, що воші стали звичайним явищем. На тлі гламурних київських вечірок (де чомусь усі говорять «забороненою» російською) - бідність, нетрі, руїна, смітники, кладовища… Скарги невдоволених своїм життям людей, сльози. Актор Мєньшов і «журналіст» Сьомін – говорять з бідняками однією мовою. Мабуть, живуть у халупах. І важко їм заробити на кусень хлібу. Столичні тусовки їм чужі й нецікаві, в дорогих ресторанах - не обідають. Саме тому, від'їжджаючи від хати бідних українців, говорять – «Досвиданья, братья». Вони втомилися. Ображені на Ющенка, який вже зажерся, вони їдуть відпочивати у свій дешевий номер в готелі.
 
Дворові пацани, десь там на Сході, в боксерському клубі роблять цивілізаційний вибір на користь Росії – один народ, одна країна. І якщо треба буде - почнемо за те морди бити. Це мало викликати захоплення! Потім – показали иншого пацана, який чистісінькою російською сказав: якщо на його землю іноземна армія прийде (ми розуміємо, про яку армію йдеться), він теж почне бити морди. Це мало викликати обурення! А добити мало те, що він зброю готовий підняти в разі, якщо дружній сусід на танках кордон переїде. І це на слов’янського брата!
 
Екран змінює кадри: де тризуб, – там переписують історію. Де український прапор, – тем недолугі політики. Де український прапор поруч з американським, – змова проти Росії. Там, де говорять чи співають українською, – неодмінно принижують все російськокультурне і російськомовне. Там, де руйнують радянське, будують щось гітлерівське. Головне питання: «да когда же всё это кончится?»  - обговорюємо в сімейному колі.
 
На самому початку фільму пан Мєньшов ніби сказав фразу, яка могла б випередити усі нарікання: «те, що ми побачили в Україні, є і в Росії теж». Він нічого не уточнював, але що мав на увазі? Зубожіння, зруйновану економіку, міжнаціональну проблематику, правдиве зростання фашизму і ксенофобії?.. Та ну хто ж йому повірить! В Росії таке хіба бути може? Фільму такого в етерному просторі центрального державного каналу не з’явиться точно. А кому, скажіть, потрібно дивитися на своїх жебраків, свої кладовища та піднімати «незручні» теми.
 
Не почує ніхто, але так і хочеться сказати: візьміть камеру, панове митці, та пройдіться Росією – брудними вулицями, смітниками, зруйнованими заводами, покинутими селами, поспілкуйтеся з людьми, запитайте, не що вони думають про Україну і Ющенка, а чого доброго їм зробила своя, російська влада – міліціонери, місцеві депутати, губернатори, мери, парламентарії (якщо дві найвищі персони російського олімпу - апріорі безгрішні).
 
Не любите фашистських посіпак? Поцікавтеся історією співпраці радянського керівництва з Німеччиною у 39-му році. Не любите вбивць і катів – зверніть увагу на методи роботи НКВС. Розкажіть про сучасних російських фашистів, про справжній рівень ксенофобії, імперського шовінізму, антисемітизму. Не забудьте відвідати московські тусовки і детально розповісти про кожне гламурне обличчя, яке має статус кремлівської «звєзди».
 
І головне – не забудьте перейти на окремі особи і пожартувати щодо їхнього зросту.